Як говорити з ветеранами про війну

Вес Мур пішов до армії, щоб платити за коледж, але цей досвід став його єством. У цій відвертій промові десантник і капітан, який написав книгу "Інший Вес Мур", пояснює шок повернення додому з Афганістану. Він розповідає про стандартну фразу, яку постійно чує від цивільних, і пояснює, чому її недостатньо. Це заклик до всіх нас просити ветеранів розповідати їхні історії і слухати.

Я радий бути тут і говорити про ветеранів,

бо я пішов до армії не тому, що

хотів потрапити на війну.

Я не йшов до армії через велике бажання

поїхати за кордон і воювати там.

Щиро кажучи, я пішов до армії,

бо коледж до дідька дорогий,

а служба могла з цим допомогти,

І я пішов,

бо тямив у цій справі

і вважав, що робитиму її добре.

Я не з військової родини.

Я не військовий шибайголова.

У моїй родині ніхто й ніколи
взагалі не служив у війську,

і вперше я потрапив
до військового середовища

у віці 13 років,

коли мене відправили до військової школи,

бо мама лякала мене

військовою школою ще з 8 років.

У мене були певні проблеми, коли я ріс,

і мама завжди казала мені щось на зразок:

"Якщо не схаменешся, я відішлю

тебе до військової школи".

А я дивився на неї і казав:

"Мамуню, я буду стараннішим".

А коли мені було 9 років, вона

стала приносити брошури,
показуючи, що не жартує.

Я дивився на них і казав:

"Гаразд, мам, я зрозумів
і я буду стараннішим".

А потім, коли мені було 10 і 11,

моя поведінка все погіршувалась.

Я був на випробувальному терміні
із успішності й поведінки

ще до 10 років,

а наручники на зап’ястках

я вперше відчув в 11 років.

І, отже, коли мені було 13 років,

мама підійшла до мене і каже:

"Я більше не буду це терпіти.

Я відішлю тебе до військової школи".

Я поглянув на неї і кажу: "Мамо,

я розумію, що ти засмучена,
і я буду стараннішим".

А вона каже: "Ні, ти їдеш
наступного тижня".

Ось так я вперше познайомився

зі світом військової служби,

бо мама вважала це гарною ідеєю.

Я був зовсім іншої думки,

коли вперше потрапив туди,

адже за перші чотири дні

я втікав з цієї школи п’ять разів.

В огорожі школи були
великі чорні ворота,

і щоразу, коли ніхто мене не бачив,

я просто тікав через ті чорні ворота,

ловлячи їх на слові, що ми

не зобов’язані бути там, якщо не хочемо.

Тож я казав: "Ну, в такому разі

я хотів би піти". (Сміх)

Але це ніколи не працювало.

І я продовжував тікати.

Але потім, врешті-решт,

пробувши там певний час,

і після першого року навчання

у цій військовій школі,

я усвідомив, що дорослішаю.

Я зрозумів: те, що мені
подобається у цій школі

і в цій структурі, це щось таке,

із чим я раніше не стикався, --

я нарешті почувався частиною чогось
більшого, частиною команди.

І для людей справді була важлива

моя присутність там.

Лідерство було не порожнім словом,

а справжньою, дійсно центральною частиною

всього процесу.

Отже, коли шкільне навчання

добігало кінця,

я став міркувати, чим мені
хотілося б займатися,

і, напевно, як і більшість учнів,

я не мав жодного уявлення
про те, що хотів робити.

Я подумав про людей, яких я

поважав і якими захоплювався.

Я подумав про багатьох людей

у своєму житті, особливо про чоловіків,

на яких я рівнявся.

Усі вони носили уніформу

Сполучених Штатів Америки,

тож проблема з питанням і відповіддю

вирішилась досить легко.

Я відповів на це питання

дуже швидко, сказавши:

"Гадаю, я буду військовим".

Отже, тоді армія взялася до справи

і вишколила мене.

Коли я кажу, що пішов до армії

не через бажання воювати,

то, правду кажучи, я пішов у 1996.

Нчого особливого тоді не відбувалося.

Я не відчував жодної небезпеки.

Коли я пішов до мами --

я пішов до армії в 17 років,

тож потрібен був дозвіл батьків,

щоб мене прийняли --

отже, я дав мамі папери, і вона

подумала, що це якась військова школа.

Вона думала: "Воно пішло

йому на користь раніше,
тож нехай продовжує", --

і не мала гадки, що,
підписуючи ті папери,

насправді записувала свого сина

до армії.

Я пройшов через увесь процес,

знову ж таки, постійно думаючи:

"Чудово! Може, я служитиму по вихідних,

або два тижні на рік, тренуватимусь".

А потім, через кілька років після вступу,

після того, як мама підписала ті папери,

увесь світ перевернувся.

Після 9/11 значення обраної мною професії

змінилося цілком.

Коли я йшов до армії,
я не планував воювати,

але, оскільки тепер я був в армії,

саме це і мало трапитись.

Я дуже багато думав про тих солдатів,

якими я, врешті-решт,
мав би командувати.

Пригадую, коли ми вперше,
одразу після 9/11,

три тижні по тому, я летів
на літаку за кордон,

але я летів туди не з військовими,

я прямував туди, бо отримав стипендію

на навчання за кордоном.

Я отримав стипендію,

щоб поїхати за кордон,
щоб жити і вчитися там,

тож я жив у Англії і це було цікаво.

Але в той самий час ті люди,

з якими я проходив підготовку,

ті солдати, з якими я
пройшов тренування,

з якими ми готувалися до війни,

зараз вони вирушали туди.

Незабаром вони мали опинитися

у таких місцях, які

переважна більшість людей,

більшість з нас, під час тренувань,

навіть не могла показати на карті.

Я витратив кілька років в аспірантурі

і весь той час, що я провів там,

у будівлях Оксфорду,

побудованих за сотні років до того, як

було створено Сполучені Штати,

і говорив з викладачами

про вбивство ерцгерцога Фердинанда,

і як воно вплинуло на початок
Першої світової війни,

увесь цей час моє серце і думки

були з моїми солдатами,

які в той самий час вдягали свої шоломи,

хапали бронежилети

і вирішували, як їм змінити позицію

або як почистити кулемет

у темряві.

Така була нова дійсність.

На той час як я випустився і повернувся

до свого підрозділу, який мав
вирушати до Афганістану,

у підрозділі були солдати,

для яких це була вже
друга або третя ротація,

а я ще не нюхав пороху.

Пригадую, як вперше
йшов зі своїм загоном.

Коли ви служите в армії

і брали участь у військових діях,

усі дивляться на ваше плече,

бо на плечі має бути шеврон.

Отже, при зустрічі

ви тиснете людині руку,

а тоді одразу дивитесь на плече,

адже вам цікаво, де вона служила

або в якому підрозділі.

Я був єдиним, на чиєму плечі

нічого не було,

і плече пекло коли хтось дивився на нього.

Але ви можете поговорити з солдатами

і запитати, чому вони пішли до армії.

Я пішов, тому що коледж був дорогий.

Багато моїх солдатів пішли на службу
зовсім з інших причин.

Хтось -- з почуття обов’язку,

інші -- через злість

і бажання щось із цим зробити.

Хтось пішов, тому що

їхні рідні сказали, що це було важливо

або через бажання якось помститися.

Причини були найрізноманітніші.

І ось тепер ми всі опинилися за кордоном

і воювали у цих конфліктах.

Якимось дивом я почав

наївно прислухатися до цієї фрази,

яку ніколи до пуття не розумів,

бо відразу після 9/11 з’явилась ця ідея,

що люди підходять і кажуть:

"Дякую за вашу службу!"

Наслідуючи приклад, я став казати

те саме своїм солдатам,

ще навіть не маючи бойового досвіду,

але я справді й гадки не мав,
що це значило.

Я просто так казав,
бо це здавалося слушним,

казати такі слова

людям, які служили за кордоном.

"Дякую за вашу службу".

Але я не мав гадки про контекст фрази,

що вона значила і як сприймалася

людьми, які чули її.

Коли я вперше повернувся з Афганістану,

я вважав, що, повертаючись
із зони конфлікту,

ти залишаєш усі небезпеки позаду.

Я думав -- якщо ти зміг
повернутися з війни,

то можеш витерти піт з чола

і сказати:

"Оце так так! Цього разу я викрутився".

Я не розумів, що для багатьох людей,

навіть після повернення додому,

війна все ще триває.

Вона триває у наших думках.

Вона триває у нашій пам’яті

і в наших почуттях.

Будь ласка, вибачте нам,

якщо нам незатишно у великому натовпі.

Будь ласка, вибачте,

якщо ми цілий тиждень сидимо

у місці зі 100-відсотковим
світломаскуванням,

бо не можна пересуватися
з білим світлом,

бо будь-яке біле світло

помітне за кілька кілометрів,

на відміну від невеличких зелених

або синіх ліхтариків --

їх не видно з великої відстані.

Тож, будь ласка, пробачте, якщо раптом

після тижня світломаскування

ми опиняємось посеред Таймз Сквер

і нам важко призвичаїтись до цього.

Будь ласка, пробачте нам,

що, повертаючись до родин,

які перебивалися без нас,

вже перебуваючи вдома, нам нелегко

повернутися до відчуття "нормальності",

тому що значення норми цілком змінилося.

Я пригадую, що, коли повернувся,
мені хотілося спілкуватися.

Хотілося, щоб люди розпитували
мене про мої пригоди.

Хотілося щоб люди запитували:

"Що ти робив?"

Я хотів, щоб вони запитували:

"Як там було? Яка була їжа?

Які враження? Як ся маєш?".

А єдине питання, яке я чув, було:

"Ти когось вбив?"

І це від тих, що були досить допитливі,

щоб взагалі щось запитати.

Адже інколи у людей є страх

чи побоювання, що, сказавши щось,

вони можуть образити

або спричинити щось,

тож зазвичай люди
не кажуть взагалі нічого.

Проблема такого підходу в тому, що тоді

ти почуваєшся так, ніби
про твою службу взагалі не знають,

ніби усім байдуже.

"Дякую за службу",

і поїхали далі.

Я хотів краще зрозуміти,

що за цим було

і чому слів "дякую за службу"
недостатньо.

В дійсності, ми маємо, буквально,

2,6 мільйона чоловіків та жінок,

ветеранів Іраку та Афганістану,

які живуть серед нас.

Інколи ми знаємо, хто вони,

інколи -- не знаємо,

але є те відчуття, той спільний досвід,

спільний зв’язок, де ми знаємо,

що той досвід

і та сторінка життя,

можливо, перегорнута,

але ще не дописана.

Ми говоримо про цю фразу
і люди питають:

"Що ж для вас значить
"Дякую за службу?""

Для мене "Дякую за службу" означає

визнання наших історій,

того, ким ми є,

розуміння сили

тих багатьох людей, з якими ми служимо,

і того, чому ця служба є такою важливою.

"Дякую за службу" - це визнання того,

що, хоча ми й повернулися додому

і вже не носимо уніформу,

але наше служіння своїй країні

не скінчилося.

Насправді ми ще дуже багато можемо

запропонувати батьківщині.

Я дивлюсь на таких людей,

як мій друг Тейлор Урруела,

який втратив ногу в Іраку

і який мав дві заповітні мрії.

Одна -- стати солдатом.
Інша -- грати в бейсбол.

Він втратив ногу в Іраку.

Він повернувся додому

і замість того, щоб сказати:

"У мене немає ноги, тож
з другою мрією покінчено",

він тримався за свою мрію
грати в бейсбол

і створив організацію ВетСпорт,

яка зараз працює з ветеранами
по всій країні

і використовує спорт як метод відновлення.

Я дивлюсь на людей, таких як
Теммі Дакуорс,

яка була пілотом гелікоптера.

Для керування гелікоптером

потрібні обидві руки

і обидві ноги.

Її гелікоптер підбили,

і вона намагалась керувати,

але гелікоптер не слухався

її наказів і команд.

Вона намагалась безпечно приземлитися,

але їй це не вдалося.

А не вдалося тому, що

гелікоптер не реагував на команди її ніг,

бо їй відірвало ноги.

Вона ледве вижила.

Лікарі врятували їй життя,

але потім, вже відновлюючись вдома,

вона усвідомлює:
"Моя робота ще не завершена".

Тож зараз вона продовжує боротьбу,

вже як член конгресу від Іллінойсу,

розв'язуючи цілу низку проблем,

включно з проблемами ветеранів.

Ми пішли до армії, тому що

ми любимо країну, яку представляємо.

Ми пішли до армії, тому що

віримо в ідею і віримо в людей,

з якими стоїмо пліч-о-пліч.

І єдине, чого ми просимо, - це щоб

"дякую за службу"

не було просто порожніми словами,

щоб "дякую за службу" означало

відверту спробу зрозуміти

людей, які зголосилися до служби

просто тому, що їх попросили.

Зрозуміти, що це означає для нас зараз, --

не лише під час військових дій,

а й довгий час по тому, як
повернувся останній солдат

і пролунав останній постріл.

Це ті люди, з якими я служив,

і люди, яких я шаную.

Отже, дякую вам за службу.

(Оплески)