Чому важко повертатись після війни.

Себастьян Юнґер бачив війну зблизька і розуміє вплив, який воєнна травма має на солдатів. Але він стверджує, що є ще інша причина болю ветеранів, що повертаються додому - заміна племінної згуртованості військ на відчужене і розділене сучасне суспільство. "Інколи ми запитуємо себе, чи можемо врятувати ветеранів", - каже Юнґер. "Я думаю, що варто запитати, чи можемо ми врятувати себе".

Я пропрацював військовим
репортером 15 років,

перш ніж усвідомив,
що маю проблеми.

Зі мною дійсно щось було негаразд.

Це було приблизно за рік до 11 вересня
і Америка ще не була втягнута у війну.

Ми не говорили про ПТСР.

Ще не говорили про вплив
травматичних ситуацій або війни

на людську психіку.

Кілька місяців я провів
в Афганістані,

коли війська Північного Альянсу
воювали з Талібаном.

На той момент Талібан мав
повітряні сили,

вони мали бойові літаки,
танки, артилерію;

і ми кілька разів потрапляли
під серйозні напади.

Ми бачили жахливі речі.

Я не думав, що це якось
вплинуло на мене.

Взагалі про це не думав.

Я повернувся додому, в Нью-Йорк.

Якось я вирішив поїхати на метро,

та вперше в своєму житті

відчув справжній страх.

Мене охопила непереборна паніка.

Такого страху я не відчував
навіть в Афганістані.

Здавалось що все довкола
хоче мене вбити,

хоча я не міг пояснити чому.

Поїзди їхали надто швидко.

Людей було надто багато .

Світло занадто яскраве.

Все було надто голосним
та рухалось занадто швидко.

Я відійшов, притулився до колони
і просто чекав смерті.

А коли не міг більше терпіти,
я вибіг зі станції метро

і пішов пішки, куди мені треба було.

Пізніше я взнав, що це був
короткостроковий ПТСР:

посттравматичний стресовий розлад.

Ми еволюціонували як тварини, примати,
щоб вижити у періоди небезпеки,

і якщо ваше життя під загрозою,

ви починаєте реагувати на незнайомі звуки.

Чутливо спати, легко просинатись.

Починають снитися жахи та спогади

про речі, які можуть вас убити.

Ви починаєте бути злими, бо
злість підштовхує до боротьби,

або пригніченими, що на певний час зменшує
вашу активність.

Допомагає вам вберегтись.

Це не дуже приємно,
але краще, ніж бути з'їденим.

Більшість людей видужують від
цього досить швидко.

За кілька тижнів або кілька місяців.

У мене повторювалися напади
паніки, але з часом зникли.

Я не уявляв, що це пов'язано
з війною.

Я просто думав, що
божеволію,

а потім вирішив,
що все минулось.

Проте, для близько 20 відсотків людей

це закінчується хронічним
довготривалим ПТСР.

Вони не адаптовані до тимчасової небезпеки.

І не можуть повернутись
до звичайного життя,

якщо їм не допомогти.

Відомо, що люди, вразливі
до довготривалого ПТСР,

це люди, з якими жорстоко
поводились в дитинстві,

які дітьми пережили травму ,

люди із низьким рівнем освіти,

які мають родичів з психічними розладами.

Якщо ви служили у В'єтнамі,

а у вашого брата шизофренія,

то у вас набагато більший шанс мати
довготривалий ПТСР від В'єтнаму.

Я почав вивчати це як журналіст

і зрозумів, що відбувається
щось дуже дивне.

Здавалось, що цифри розбігаються
в різних напрямках.

У кожній війні, у якій ми брали
участь як країна,

починаючи із Громадянської війни,

інтенсивність боїв меншала.

Як результат - кількість втрат
також меншала.

Але рівень інвалідності
збільшувався.

Вони мали б рухатись
в одному напрямку,

а насправді розійшлись.

В Іраку та Афганістані
рівень втрат становив

приблизно втроє
менше, ніж у В'єтнамі.

Але водночас

втричі зріс рівень інвалідності.

Близько 10 відсотків військових США
беруть активну участь у бойових діях,

10 відсотків або менше.

Вони стріляють у людей,
вбивають людей,

у них стріляють, на їхніх
очах вбивають їхніх друзів.

Це неймовірно травматично.

Але це лише 10 відсотків
наших військових.

Та близько половини наших військових

подали позови на компенсацію від
держави за різного роду ПТСР.

Рівень самогубств теж
не має логічного пояснення.

Ми усі чули трагічну статистику -
в цій державі щодня себе вбиваються

в середньому 22 ветерани.

Більшість людей не підозрюють,

що це переважно
ветерани війни у В'єтнамі,

те покоління.

Власне, їхнє рішення позбавити себе життя,
може бути не пов'язаним

із війною, у якій вони брали участь
50 років тому.

Насправді, немає статистичного зв'язку
між війною та суїцидом.

Військовий, учасник бойових дій

має не більше шансів на самогубство,
ніж цивільний.

Власне, одне дослідження виявило,

що ті, хто служив
в Іраку чи Афганістані,

менш схильні до самогубства
після війни.

Я вивчав антропологію в коледжі.

Вивчав життя індіанців навахо.

Написав дисертацію про бігунів
навахо на довгі дистанції.

А нещодавно, коли я проводив
дослідження щодо ПТСР,

у мене з'явилася ця думка.

Я пригадав свої юнацькі дослідження

і мені спало на думку,
що навахо, апачі, команчі -

тобто, ці дуже войовничі племена -

закладаюся, не страждали
на ПТСР як ми.

Коли їхні воїни повертались
після битви з урядовими військами

або сусіднім племенем,

вони дуже легко повертались
до звичного життя.

Можливо, те, що визначає

рівень довготривалого ПТСР,

це не те, що сталось там,

а те, у яке суспільство повертаються.

І, можливо, якщо ви повертаєтесь до близького, згуртованого племінного суспільства,

ви швидко впораєтеся
з пережитим потрясінням.

І якщо ви повертаєтесь до сучасного
відчуженого суспільства,

то ви можете залишитись
травмованими на довгий час.

Іншими словами, можливо, проблема
не у них, ветеранах;

можливо, проблема в нас.

Звичайно, у сучасному суспільстві
тяжко людській психіці,

за будь-яким із показників.

Коли зростає добробут у суспільстві,

то зростає, а не зменшується
рівень самогубств.

Перебуваючи у сучасному суспільстві,

ви маєте у вісім разів більшу імовірність

страждати від депресії протягом життя,

ніж якби ви жили в бідному,
аграрному середовищі.

Сучасне суспільство, напевно, спричинило
найвищий рівень суїцидів,

депресій, тривог,
самотності і жорстокості до дітей

за всю історію людства.

Я бачив одне дослідження,

яке порівнювало жінок у Нігерії,

одній із найбільш хаотичних,
жорстоких, корумпованих

та найбідніших країн в Африці

з жінками Північної Америки.

І найвищий рівень депресії
був у жительок міст Північної Америки.

Це також була і найбагатша група.

Тож давайте повернемось до військових США.

Десять відсотків у активних бойових діях.

Приблизно 50 відсотків подали
на компенсацію через ПТСР.

Тож біля 40 відсотків ветеранів
насправді не були травмовані за морями,

але, повернувшись додому,
відчули себе небезпечно відчуженими

та у депресії.

То що ж відбувається з ними?

Що сталось із тими людьми,

фантомними 40 відсотками, що мають проблеми,
але не розуміють причини.

Можливо, ось це:

можливо, вони пережили щось
на кшталт племінної близькості

у своєму підрозділі під час бойових дій.

Вони їли разом,
спали разом,

виконували разом накази та операції.

Вони довіряли один одному
свої життя.

А потім вони вертаються додому

і повинні відмовитись від усього цього.

Вони повертаються до суспільства,
сучасного суспільства,

в якому важко жити навіть тим,
що не воювали.

Тут усім важко.

А ми все фокусуємось на травмі, ПТСР.

Та для багатьох із цих людей,

можливо, це не травма.

Тобто, звісно, солдати
отримують травми,

і ті, хто отримав їх,
потребують лікування.

Але багатьох із них

турбує певне відчуження.

Можливо, ми називаємо все це
неправильними словами.

Можливо, зміна висловлювань,
нашого розуміння,

трішки допомогла б.

"Синдром післявоєнного відчуження".

Можливо, завдяки такій назві
ці люди

перестануть уявляти собі

неіснуючі травми і зрозуміють

свій реальний стан.

Адже це надзвичайно
небезпечний стан.

Відчуження і депресія
можуть довести до суїциду.

Ці люди в небезпеці.

Дуже важливо зрозуміти чому.

Ізраїльські війська мають рівень
ПТСР близько одного процента.

Це пояснюють тим, що кожен в Ізраїлі
повинен відслужити.

Коли солдати повертаються
з передових ліній,

вони не переходять із військового
оточення до цивільного.

Вони повертаються до громади,
де кожен розуміє,

що таке військова служба.

Одні вже були там,
інші готуються.

Кожен розуміє ситуацію,
в якій вони опинились.

Вони наче в одній великій родині.

Ми знаємо, що якщо
нанести травму

піддослідному щуреві, а потім посадити
його в окрему клітку,

то симптоми хвороби
проявлятимуться весь подальший час.

А якщо цього самого щура
поселити разом з іншими,

він одужає через кілька тижнів.

Після 11 вересня

рівень вбивств у Нью Йорку
впав на 40 відсотків.

Кількість самогубств теж зменшилась.

Рівень насильницьких злочинів
у Нью-Йорку понизився.

Навіть бойові ветерани попередніх
війн, що страждали від ПТСР,

сказали, що їхні симптоми зменшилися
після подій 11 вересня.

Причина в тому, що якщо травму переживе
все суспільство,

люди не роз'єднуються
і не нападають один на одного.

Вони гуртуютья, єднаються.

По суті, стають єдиною родиною.

Цей процес об'єднання
має настільки позитивний вплив,

що навіть допомагає людям

з психічними розладами.

Під час бомбардувань Лондона

різко зменшилась кількість звернень
до психіатричних лікарень.

Був час, коли американські солдати

повертались саме до такого суспільства -
згуртованого.

Ми тримались разом.

Ми намагались зрозуміти,
що нам загрожує.

Ми намагались допомогти
собі і світові.

Але це змінилось.

Зараз американські солдати,

американські ветерани повертаються
до країни, що настільки розділена,

що дві політичні партії фактично
звинувачують одна одну

у зраді, називають
першим ворогом країни,

або намагаються підірвати
безпеку і добробут власної країни.

Прірва між багатими і бідними
більша, ніж будь-коли.

І стає ще більшою.

Жахливі расові проблеми.

Расова несправедливість спричинила

демонстрації та вуличні заворушення.

І ветерани знають, що якби плем'я,
так ставилось до себе,

тобто, якби якийсь загін так ставився
до себе, то не мав би шансів вижити.

Ми звикли до такого становища.

А ветерани повертаються
з далеких країв

і бачать свою країну
свіжими очима.

Вони бачать, що відбувається.

Це країна, за яку вони воювали.

Не дивно, що вони впадають
в депресію.

Не дивно, що вони бояться.

Інколи ми запитуємо себе,
чи можемо врятувати ветеранів.

Думаю, що справжнє питання в тому,
чи ми можемо врятувати себе.

Якщо так,

то я думаю, з ветеранами все буде добре.

Настав час цій країні об'єднатись,

хоча б заради допомоги чоловікам і жінкам,
які воювали за нас.

Велике дякую.

(Оплески)