Допоможемо біженцям розвиватись, а не просто вижити

Нині 50 мільйонів людей у світі були змушені покинути власні домівки - небачена цифра з часів Другої світової війни. Сьогодні понад 3 мільйони біженців із Сирії шукають притулку в сусідніх країнах. У Лівані половина біженців - діти, з них лише 20% ходять до школи. Мелісса Флемінґ, працівник агентства ООН у справах біженців, закликає нас упевнитися, що табори для біженців - це справді ті місця, де люди можуть розвинути навички, щоб відбудувати свої рідні міста.

Я почала працювати

з біженцями, бо хотіла

щось змінити,

а зміни починаються

з їхніх історій.

Тож коли я зустрічаю біженців,

я завжди розпитую їх.

Хто обстрілював ваш дім?

Хто вбив вашого сина?

Чи вижили інші члени сім'ї?

Як ви справляєтеся

з життям у засланні?

Але є одне запитання, яке завжди
задавалось мені

найважливішим:

Що ви взяли з собою?

Якою була та найцінніша річ,

яку ви мусили взяти з собою,

коли в вашому місті розривалися бомби,

а озброєні банди підбиралися
до вашого дому?

Один знайомий юнак, біженець з Сирії,

сказав, що він не вагався,

коли його життя було під загрозою.

Він взяв шкільний диплом,

пізніше він пояснив, чому.

Він сказав: "Я взяв шкільний диплом,

тому що моє життя залежить від нього".

І він ризикував життям, щоб отримати
той диплом.

Він ухилявся від снайперів
по дорозі в школу.

Інколи класна кімната здригалася

від звуків бомб та артилерії,

а його матір сказала мені:

"Я казала йому кожного ранку, щодня,

"Любий, будь ласка, не йди до школи".

А коли він наполіг на своєму,
вона сказала:

"Я обіймала його ніби востаннє".

Але він казав матері:

"Ми всі боїмося,

проте наше бажання закінчити школу

сильніше за страх".

Але одного дня сім'я отримала
жахливу звістку.

Тітку, дядька, та двоюрідного брата Гані

вбили в власному домі, бо вони відмовилися

залишити свою оселю.

Їм перерізали горло.

Настав час втікати.

Вони залишили місто того ж дня на машині,

Гані ховався на задньому сидінні,
проїжджаючи

через блок-пости з загрозливими солдатами.

Нарешті вони пересікли кордон Лівії,

де і знайшли мир.

Але це нове життя було повне тяжкої скрути

та одноманітності.

Вони були змушені побудувати хатину

біля брудного поля,

а це брат Гані, Ашраф,

грається надворі.

Того дня вони стали частиною

найбільшого поселення біженців в світі,

в крихітній країні Лівія.

В країні живе всього чотири
мільйони громадян,

і один мільйон біженців з Сирії.

Це не поселення, місто, чи село

і це не центр біженців з Сирії.

Це надзвичайний прояв великодушності

та надзвичайної гуманності.

Розгляньмо таку пропорційність.

Це начебто

все населення Німеччини,

80 мільйонів людей,

перебігло в США всього за три роки.

Половина всього населення Сирії

зараз переселені,

більшість в межах країни.

Шість з половиною мільйонів людей

мусили втікати, рятуючи життя.

Більше трьох мільйонів людей

перейшли кордон

і знайшли притулок
в сусідніх країнах,

і тільки невелика кількість, як ви бачите,

переїхала до Європи.

Найбільше мене хвилює той факт,

що половина біженців з Сирії - діти.

Я сфотографувала цю маленьку дівчинку.

Дві години потому, після

довгої дороги з Сирії в Йорданію.

Але найбільш хвилюючим є те,

що тільки 20 відсотків
дітей-біженців з Сирії

ходять до школи в Лівії.

І все ж, сирійські діти-біженці,

всі діти-біженці кажуть,

що освіта - це найважливіше
в їхньому житті.

Чому? Тому що завдяки їй, вони можуть
думати про майбутнє,

а не про жахіття минулого.

Освіта дає їм змогу плекати надію
замість ненависті.

Це нагадало мені про останній мій візит

до табору сирійських біженців
в північному Іраку.

Я там зустріла цю дівчинку,

і подумала: "Вона гарна",

і я підійшла і спитала її:

"Я можу тебе сфотографувати?"

Вона погодилася,

але відмовилася посміхнутися.

Я думаю, що вона не могла,

тому що вона певно усвідомлювала,
що представляє

втрачене покоління
сирійських дітей-біженців,

ізольоване та розчароване покоління.

І все ж, погляньте на місце,
яке вони залишили:

абсолютно знищене,

будинки, промисловість, школи,
дороги, будинки.

Дім Гані також знищений.

Це все буде необхідно відновити

архітекторам, інженерам, електрикам.

Суспільство потребуватиме вчителів
та адвокатів,

а також політиків, зацікавлених
в примиренні,

а не в помсті.

Чи не повинно це все
бути відновленим

людьми, які найбільше зацікавлені,

суспільством у засланні, біженцями?

Біженці мають багато часу,

щоб підготуватися до повернення.

Ви мабуть думаєте, що статус біженця

є тимчасовим.

Це далеко не так.

Через безкінечні війни

біженці проводять в засланні в середньому

17 років.

Гані вже був другий рік в таборі,

коли я недавно його провідувала,

і ми розмовляли з ним англійською,

яку, як він признався мені, він вивчив,

прочитавши всі романи Дена Брауна

і слухаючи американський реп.

Ми також провели деякий час, сміючись

та бавлячись з його дорогим
братом Ашрафом.

Але я ніколи не забуду,
що він сказав мені,

коли ми закінчили розмову того дня.

Він сказав мені:

"Якщо я не навчатимусь, я ніщо".

Гані - один з 50 мільйонів переселених

людей в світі.

З часів Другої світової війни

не було такої кількості вимушено
переміщених осіб.

Тож поки ми стрімко прогресуємо

в сфері медицини,

технології, освіті, та дизайні,

ми робимо надзвичайно мало,

щоб допомогти постраждалим,

і ми робимо ще менше,

щоб зупинити та відвернути

війни, які змушують їх покидати домівки.

І кількість постраждалих постійно росте.

Кожного дня, в середньому,

під кінець цього дня

32 000 людей будуть вимушено переселені

з своїх осель —

32 000 людей.

Вони втікають за кордон як ось ці.

Ми зняли це відео на кордоні
Сирії та Йордану,

і таке можна побачити щодня.

Вони втікають на непридатних
перенавантажених човнах,

ризикуючи своїм життям

тільки щоб знайти мир в Європі.

Цей сирійський чоловік

вижив, коли один з таких
човнів перекинувся —

більшість людей потонуло —

і він сказав нам:

"Сирійці просто шукають тихе місце,

де ніхто не робить тобі кривди,

не принижує,

і не вбиває тебе".

Я думаю, це тільки мінімум.

Як щодо місця, де можливе зцілення,

навчання,

і навіть можливість?

Американці та європейці

думають, що кількість

біженців, що прибувають в їхні країни,

є величезною,

але насправді

86 відсотків, переважна
більшість біженців,

живуть в країнах, що розвиваються,

в країнах, які самі борються з
власною нестабільністю,

і повинні допомагати власному населенню

в боротьбі з бідністю.

Отож, багаті країни світу повинні визнати

гуманність та щедрість країн,

які приймають так багато біженців.

Та всі країни мусять переконатись,
що усім,

хто втікає від війни та переслідування,

будуть відкриті кордони.

(Оплески)

Дякую.

Але ми можемо зробити дещо більше,

ніж просто допомогти біженцям вижити.

Ми можемо допомогти їм розвиватися.

Ми повинні побачити в таборах
та біженцях щось більше,

ніж тимчасові поселення,

де люди животіють,

чекаючи, поки закінчиться війна.

Побачити в них - центри майстерності,

де біженці можуть подолати свої травми

та підготуватися до дня повернення додому

в якості носіїв позитивних змін

та соціальних перетворень.

І в цьому є сенс,

і я згадую жахливу війну в Сомалі,

яка триває 22 роки.

І уявляю собі життя в цьому таборі.

Я була в цьому таборі.

Це Джибуті, біля Сомалі,

настільки віддалений,

що ми мусили летіти туди гелікоптером.

Там було багато пилу,
і надзвичайно гаряче.

Ми пішли подивитися на школу

і почали говорити з дітьми,

і я побачила цю дівчинку в іншій
частині кімнати.

Мені здалося, що вона того ж віку,

що і мою донька, і я підійшла
поговорити з нею.

Я питала її те, що

дорослі зазвичай питають в дітей:

"Який твій улюблений предмет?"

та "Ким ти хочеш стати, коли виростеш?"

І на цьому питанні вона зблідла,

і вона сказала мені:

"В мене немає майбутнього.

Я більше не ходитиму до школи".

Я подумала, що це
якесь непорозуміння,

і звернулася до своєї колеги,

а та підтвердила,

що в цьому таборі немає фінансування

на середню освіту.

І я так захотіла тоді

сказати їй:

"Ми побудуємо тобі школу".

І я також подумала, яка це втрата.

Вона повинна бути і вона є

майбутнім Сомалі.

Хлопчик на ім'я Джекоб Атем

мав інший шанс, але тільки після

жахливої трагедії.

Він бачив — це було в Судані —

як його село — йому було
всього сім років —

було спалене до тла, і він взнав,

що його мати і батько,

і вся його сім'я

загинули того ж дня.

Вижила тільки двоюрідна сестра,
і вони разом

йшли кілька місяців —

це хлопчики як він —

і на них полювали дикі звірі та
озброєні банди,

поки вони нарешті
дісталися табору біженців,

де вони знайшли безпеку,

і він провів наступні сім років

в таборі біженців в Кенії.

Але його життя змінилося,

коли він отримав шанс переселитися

до Сполучених Штатів,

і знайшов любов в прийомній сім'ї

і мав можливість ходити в школу.

Він хотів, щоб я поділилася з вами

цим моментом гордості,

коли він закінчив університет.

(Оплески)

Я недавно говорила з ним по скайпу,

і він був в іншому університеті в Флориді,

працюючи над докторською
з охорони здоров'я.

І він з гордістю повідомив мені,
що він зміг зібрати

достатньо коштів в Америці,

щоб побудувати лікарню

в своєму рідному селі.

Тож я хочу повернутися до Гані.

Коли я сказала йому, що матиму шанс

виступати перед вами на сцені TED,

він дозволив мені зачитати вірш,

який він надіслав мені
по електронній пошті.

Він написав:

"Я сумую за собою,

за моїми друзями,

за часом, коли я читав
романи та писав вірші,

за птахами та вранішнім чаєм.

За моєю кімнатою, книжками, за собою

та всім, що тішило мене.

Ох, ох, в мене було стільки мрій

які ось-ось мали здійснитися".

Отож, я вважаю:

не вкладаючи кошти в біженців,

ми втрачаємо величезну можливість.

Якщо вони й далі будуть занедбані,

їх експлуатуватимуть і
використовуватимуть,

якщо вони далі будуть
некваліфіковані та неосвічені,

їхнє повернення відкладатиметься на роки

до миру і процвітання в їхніх країнах.

Я вірю, що наше ставлення до переселенців

формує майбутнє нашого світу.

Жертви війни можуть бути ключем

до тривалого миру,

і саме біженці

можуть зупинити цикл жорстокості.

Гані є відправною точкою.

Ми дуже хочемо допомогти йому вступити
до університету

та стати інженером,

але наші кошти йдуть на
основні життєві пріоритети:

намети та ковдри,
матраци та кухонне начиння,

їжу та основні ліки.

Університет - це розкіш.

Але залиште його чахнути
в цьому брудному полі,

і він стане частиною

загубленого покоління.

Історія Гані трагічна,

але вона не повинна закінчитися так.

Дякую.

(Оплески)