Моя архітектурна філософія? Залучіть до процесу громаду

Коли десять років тому Алехандро Аравену попросили збудувати житло для ста сімей у Чилі, він звернувся до незвичного джерела натхнення: мудрості фавел і нетрів. Замість того, щоб збудувати великий будинок із крихітними квартирами, він побудував напівбудинки, що їх кожна родина могла самотужки добудувати. То була складна проблема з простим рішенням, до якого він дійшов, співпрацюючи з тими сім'ями. Використовуючи дошку та прекрасні зображення своїх проектів, Аравена розповідає нам про три проекти, в яких розумне переосмислення дало змогу створити чудовий дизайн з чималою користю для всіх.

Якщо в дизайні є сила,

то це сила синтезу.

Що складнішою є проблема,

то гострішою є потреба в синтезі.

Тож дозвольте розповісти про три випадки,

де ми намагались застосувати

дизайнерську силу синтезу.

Почнімо з глобальної проблеми урбанізації.

Незаперечним фактом є те,
що люди прагнуть оселитися у місті.

Це нераціонально, але це хороша новина.

Практика свідчить, що людям краще в містах.

Але з урбанізацією пов’язана проблема,
яку я б назвав

загроза "трьох":

масштаб, швидкість, і брак коштів.

Цю загрозу я трактую

як безпрецендентну в історії людства.

Щоб ви мали уявлення

– з трьох мільярдів чоловік,
що сьогодні проживають в містах,

один мільярд перебуває за межею бідності.

До 2030 року з п'яти мільярдів людей,

що житимуть у містах,

два мільярди опиняться за межею бідності.

Це означає, що щотижня ми повинні будувати

по одному мільйонному місту

з розрахунком 10 000 доларів на кожну сім'ю

протягом наступних 15 років.

По мільйонному місту кожного тижня

та 10 000 доларів на сім'ю.

Якщо ми не розв’яжемо це рівняння,

це не означає, що люди перестануть
переїжджати в міста.

Вони переїжджатимуть, так чи інакше,

але будуть жити в нетрях, фавелах

та неформальних поселеннях.

Що ж робити? Відповідь слід шукати

в тих самих фавелах і нетрях.

Можливо проблема, яка постала перед нами

10 років тому, підкаже, що робити.

Нас попросили розмістити 100 сімей,

які незаконно займали

півгектара центру

міста Ікіке на півночі Чилі,

використовуючи субсидію в розмірі $ 10 000,

за допомогою якої ми мали купити землю,

забезпечити інфраструктуру,

і збудувати будинки, які в кращому випадку,

займатимуть близько 40 квадратних метрів.

До речі, кажуть,

що вартість землі

в центрі міста

в тричі більша,

ніж та, яку передбачає соціальне
забезпечення житла.

Через складність питання,

ми вирішили залучити

до обговорення сім’ї,

і почали інтерактивний процес проектування

і тестування доступних на ринку пропозицій.

У приватних будинках

можна поселити 30 сімей.

У будинках, що стоять у ряд - 60 сімей.

["100 сімей"] Єдиний спосіб розмістити

всі 100 сімей – висотне будівництво,

але люди погрожували

провести страйк-голодування,

якщо ми наважимось запропонувати

це як рішення,

тому що вони не змогли б у разі потреби

розширити крихітні квартири.

Отож єдиним висновком - і важливо те, що,

це не тільки наш висновок,

а спільний - було те, що в нас проблема.

Нам довелось вдатись до інновацій.

Отож, що ж ми зробили?

Сім'я середнього класу

живе помірно добре

на площі близько 80 квадратних метрів,

але коли немає грошей,

ринок зменшує

розмір будинку

до 40 кв метрів.

Ми запропонували ось що:

а що якби замість того,

щоб думати про 40 квадратних метрів,

як про невеликий будинок,

розглянути його

як половину хорошого?

Коли ви перефразуєте цю проблему

словами “половина гарного будинку

замість одного маленького”,

ви переформулюєте ключове питання так:
“яку ж половину нам робити?”

І ми подумали, що за державні гроші
ми зможемо побудувати ту половину,

яку сім’я не зможе побудувати самостійно.

Ми визначили п'ять проектних умов,

які стосувались проблемної половини будинку,

і попросили родини зробити дві речі:

об'єднати зусилля і розподілити завдання.

Наш проект був чимось середнім між

будівлею та будинком.

Як проект будівлі, він давав
змогу заплатити

за дорогу, добре розташовану землю,

а як дім, він міг розширюватись.

Ми знали, що якщо

на момент отримання будинку

сім'ї збережуть зв’язки між собою
і свої робочі місця,

то розширення почнеться відразу ж.

Таким чином, ми самі
за декілька тижнів перейшли

від первісного проекту соціального житла

до житла для середнього класу за рахунок сімей.

Це був наш перший проект

в Ікіке 10 років тому.

Це наш останній проект в Чилі.

Різні рішення, один принцип:

ви забезпечуєте основу,

і дозволяєте родині взяти
решту витрат на себе.

Із потреби зрозуміти і дати відповідь

на триєдину проблему
(масштаб, швидкість і брак коштів)

виник проект, який зводиться до спроби

активізувати власний будівельний потенціал людей.

Ми не розв'яжемо рівняння

«один мільйон осіб=тиждень»,

якщо не залучимо до будівництва ресурси народу.

Отже, землянки і фавели

зовсім не проблема, коли є правильний проект,

заснований на єдино можливому рішенні.

Другий випадок ілюструє, як проект

може сприяти енергоощадності.

У 2012 році ми взяли участь у конкурсі

в Центрі інновацій Анґеліні,

завданням якого було побудувати

правильне творче середовище.

Прийнято вважати,

що для творення знань

необхідною є взаємодія між людьми,
особисті контакти,

і ми з цим погоджуємося.

Але для нас питання правильності середовища

мало буквальний сенс.

Ми хотіли спроектувати робочий простір

з правильним освітленням, з відповідною

температурою та вентиляцією.

Тому ми запитали себе:

чи типовий офісний будинок

буде правильним рішенням?

Справді, як виглядає такий будинок?

Це послідовність поверхів,

один на одному,

з ядром в центрі

з ліфтів, сходів, труб, дротів і т.п.,

оточене ззовні шаром скла, всередині якого

виникає величезний парниковий ефект

через дію прямих сонячних променів.

До того ж, уявімо, що хлопець, який

працює на сьомому поверсі

щодня проходить через третій поверх,

але поняття не має, над чим працює

хлопець на цьому поверсі.

Отже ми подумали, що може нам слід

показати внутрішню сторону.

І ось що ми зробили:

уявіть відкритий атріум,

порожнисту середину,

той же стос поверхів,

але стіни і корпус в периметрі

розташовані так, що промені сонця падатимуть

не безпосередньо на скло, а на стіну.

Якщо всередині є відкритий атріум,

ви можете бачити, що роблять інші

в будівлі, і це кращий спосіб

контролювати світло,

а коли ви зробите корпус і стіни

в периметрі, то таким чином

запобігатимете прямій сонячній радіації.

Ви також можете відкрити вікна

і отримати поперечну вентиляцію.

Ми просто зробили ті отвори

такого масштабу, що вони могли б працювати,

як підвищені квадрати,

відкриті простори

по всій висоті будинку.

Нічого складного, це не ракетобудування.

Це не вимагає складного програмування.

Це не має стосунку до нових технологій.

Це всього лиш архаїчний,
примітивний здоровий глузд.

За допомогою здорового глузду

нам вдалось перейти від 120 кіловат

на квадратний метр на рік,

що є нормальним споживанням енергії

для охолодження скляної вежі,

до 40 кіловат на квадратний метр на рік.

Отже з правильним дизайном

енергоощадність - це не що інше як

здоровий глузд.

Останній випадок,
яким хотів би поділитися з вами,

це як дизайн може забезпечити
більш комплексний захист

від стихійних лих.

Ви, можливо, знаєте, що в Чилі
в 2010 році

стався землетрус силою 8,8 балів
за шкалою Ріхтера,

що спричинив цунамі.

Нас запросили працювати

над відбудовою міста Конститусьон

в південній частині країни.

Нам дали 100 днів, три місяці,

щоб розробити практично все,

від громадських будівель до публічного простору,

мережі вулиць, транспорту, житла,

і головне - як захистити місто

від майбутніх цунамі.

Це було нове в чилійській практиці
міського дизайну,

кілька пропозицій буквально
витали в повітрі.

Наприклад,

заборонити будівництво на нульовій позначці.

На викуп землі потрібні були

тридцять мільйонів доларів.

Ту ж пропозицію обговорюють
тепер у Японії,

і якщо у вас є дисципліноване населення,

як у цій країні, це може спрацювати.

Але ж ми знаємо, що в Чилі

ця земля буде зайнята незаконно,
в той чи інший спосіб,

тому ця міра нереалістична і небажана.

Інше можливе рішення:
побудувати велику стіну,

потужні захисні споруди,
здатні протистояти

енергії хвиль.

Це рішення наполегливо лобіювалось

великими будівельними компаніями,

адже це контракти на 42 млн доларів.

З політичної точки зору
такий проект був кращий,

оскільки він не передбачав
експропріації земель.

Але події в тій же Японії показали,
що намагатися протистояти

силі природи - марно.

Так що це рішення неприйнятне.

Як і раніше при проектуванні житла,

ми залучили до пошуку рішення

громаду та ініціювали

інтерактивний процес проектування.

(Відео) [іспанською] Гучномовець:
Яке місто ви хочете?

Голосуйте за Constitución.

Ідіть до Відкритого Будинку і
висловлюйте свої пропозиції.

Беріть участь!

Рибалка: Я рибалка.

У мене працює двадцять п'ять рибалок.

Де я повинен їх розмістити? У лісі?

Чоловік: чому ми не можемо мати надійного захисту?

І, звичайно, робіть добре.

2-й чоловік: Я – історія Constitución.

Ви прийшли щоб сказати мені,
що я не можу далі жити тут?

Вся моя сім'я тут живе,

я виростив тут моїх дітей,

і мої діти будуть теж виховуватимуть
своїх дітей тут,

і мої внуки, і всі мої нащадки.

Чому ви забороняєте мені це?

Ви! Ви чіпляєтесь до мене з цим!

Я не маю права будувати в небезпечній зоні.

Він сам це каже.

3-й чоловік: Ні, ні, ні, Ньєвес ...

Алехандро Аравена: Я не знаю, чи ви зможете

читати субтитри, але з мови тіла ви

можете зробити висновок,

що проект не є творінням

хіпі, романтика,

чи спільна утопічна мрія про

феєричне місто майбутнього.

Цей проект - справжній - (Оплески)

Насправді, ми з родинами городян
не намагаємось

знайти єдино правильне рішення.

Це, головним чином, спроба

правильно поставити питання.

Найгірше що може бути –
це шукати правильну відповідь

на неправильно поставлене питання.

Після цього стало ясно,

що або ми маємо злякатися і
піти геть,

бо це занадто складно,

або ми йдемо і далі питаємо,

що ще вас турбує?

Які ще проблеми у вас є,

і ви хочете, щоб ми подбали про них тепер,

коли місто має бути переосмислене з нуля?

І вони сказали:

чудово, що ви намагаєтесь захистити
місто від майбутніх цунамі,

ми справді це цінуємо, але наступне лихо прийде нескоро, наприклад за 20 років?

Тимчасом щороку маємо повені,

спричинені дощами.

Крім того, ми знаходимося посередині

лісового регіону країни,

і це обмежує наш суспільний простір.

Він убогий і малий.

Походження міста, нашої ідентичності

насправді не пов'язане з будівлями, які впали,

воно пов'язане з рікою, але ріка не є загальнодоступною, бо її береги є приватною власністю.

І ми подумали, що слід розробляти
третій варіант проекту,

дати “географічну” відповідь на

“географічні” загрози.

Що якщо між містом

і морем буде ліс,

який не намагатиметься чинити опір

енергії природи,

а розсіюватиме її за допомогою тертя?

Ліс, що буде спроможний ввібрати воду

і запобігти затопленню?

Зможе заплатити історичний борг
громадському простору,

а згодом, можливо, забезпечити

демократичний доступ до річки.

Цей спільний проект дістав суспільне

та політичне схвалення,

залишалось знайти кошти:

48 мільйонів доларів.

Ми вивчили громадську систему

інвестицій і з'ясували,

що існує три міністерства

з трьома проектами щодо того ж міста,

які не знають про існування інших проектів.

Сумарна вартість: 52 млн доларів.

Отже спільне проектування

дає змогу ефективніше використовувати

обмежені ресурси міст,

за рахунок координації з громадою,
а не за рахунок грошей.

Наш проект дав можливість заощадити

чотири мільйони доларів, і саме тому ліс

сьогодні в стадії будівництва.

(Оплески)

Що б це не було: енергія власного будівництва,

сила здорового глузду,

чи сили природи – всі ці сили

слід упорядкувати, надати форми,

і ця форма і це упорядкування –

не цемент, не цегла і не деревина.

Це саме життя.

Сила синтезованого проектування – це

не що інше як спроба інсталювати

сили життя

у внутрішньому ядрі архітектури.

Щиро вам дякую.

(Оплески)