Як зазирнути за межі власних поглядів та віднайти істину?

Що більше ми читаємо та переглядаємо відео чи програми онлайн, то важче стає віднайти відмінність між тим, що є дійсністю, а що фальшю. "Ми наче знаємо більше, а розуміємо менше", каже філософ Майкл Патрік Лінч. У цій доповіді він закликає нас до рішучих дій, аби зруйнувати "бульбашки", які фільтрують для нас інформацію, і долучитися до спільної реальності, яка є основою всього.

Уявіть-но лише, якби ви мали смартфон,
зменшений у розмірах

та вмонтований безпосередньо в мозок.

Якби ви мали щось на кшталт чіпу в голові,

ви могли б завантажувати та
скачувати інформацію з мережі

зі швидкістю думки.

Доступ до соціальних мереж чи
Вікіпедії був би подібним до -

що ж, принаймні з середини -

запиту до власної пам'яті.

Це було б так само легко й так само
наближено до процесу мислення.

Але чи дало б це змогу краще розуміти,
що таке "істина"?

Тільки тому, що доступ
до інформації швидший,

зовсім не означає, що він надійніший;

що ми усі б розцінювали його однаково,

або ж те, що ви дали б йому кращу оцінку.

Насправді, це може бути навіть гірше,

тому що більше даних -
менше часу на опрацювання.

Щось подібне відбувається
з нами просто зараз.

Доступ до світу інформації
- в наших кишенях.

Здається, що більше ми поширюємо

та отримуємо доступу до інформації онлайн,

то складнішою є різниця

між тим що є реальністю, а що вигадкою.

Це наче знати більше,
розуміючи при цьому менше.

Я гадаю, що це є особливістю сучасного світу:

широкі верстви населення живуть
в ізольованих інформаційних бульбашках.

Ми поділені не тільки за цінностями,
а й за фактами,

і причина цього - засоби аналізу даних,
що керують інтернетом

і не просто дають нам багато інформації,

а підсовують саме ту інформацію,
яку ми хочемо отримати.

Наше віртуальне життя персоналізоване:

починаючи з реклами, яку ми читаємо,

до новин, що з'являються
на сторінці в Фейсбуці,

- все створено з метою задовольнити
наші уподобання.

Більшість інформації,
яку ми отримуємо,

відображає нас самих

так само, як це робить реальність.

Врешті-решт, це призводить до

розширення нашої інформаційної бульбашки,
а не її знищення.

Тому, мабуть, немає нічого дивного,

що ми опинилися в парадоксальній ситуації:

ми вважаємо, що знаємо набагато більше,

і водночас не погоджуємося з тим,
що ми знаємо.

Тож, як саме розв'язати
цю проблему поділу знань?

Одна з очевидних стратегій -
спробувати змінити технології,

перебудувати цифрові платформи,

аби зробити їх менш
сприйнятливими до поділу.

Хочу з радістю повідомити,

що чимало розумних людей
з Google та Facebook працюють саме над цим.

Цей проект є конче необхідним.

Налагодження технологій дійсно важливе,

але я не думаю, що цей один спосіб
допоможе нам розв'язати проблему

поляризації знань.

На мою думку, це

не технологічна проблема:

я думаю, що це людська проблема

з категорії: "як ми думаємо" та
"чому надаємо значення".

І для розв'язання цієї проблеми
нам знадобиться допомога.

Допомога психології та політології.

А ще, я гадаю, нам не обійтись без філософії.

Адже для розв'язання проблеми поділу знань

нам необхідно буде повернутись до однієї

фундаментальної філософської ідеї:

"Ми живемо в реальності,
яка є єдиною для усіх нас".

Сама ідея про спільну реальність

належить до тих філософських ідей,

які легко сформулювати,

але надзвичайно важко втілити практично.

Аби насправді прийняти її,

нам потрібно три речі,

кожна з яких
є справжнім викликом.

По-перше, ми повинні повірити у правду.

Можливо, ви помітили,

що наша культура перебуває, до певної міри,
у натягнутих стосунках

з цією ідеєю саме зараз.

Здається, ми не віримо у
правду до такої міри,

що, як заявив один із політичних
оглядачів,

фактів немовби взагалі не залишилось.

Але ця думка, зрештою,
просто вислів,

своєрідний "зручний" агрумент,
що осів у головах інших.

І звучить він так:

Ми просто не в силах вийти за межі
нашої власної точки зору;

ми не можемо вийти за межі
наших переконань.

Щоразу намагаючись,

отримуємо лише більше інформації
на користь нашої точки зору.

Тож, продовжуючи думку,

можна додати, що об'єктивна правда
- це всього лиш ілюзія,

яка не має великого значення,

тому що ми ніколи не дізнаємось,
що це насправді,

або, може, її взагалі не існує.

І це зовсім не нова філософська думка -

оцей скептицизм щодо правди.

Наприкінці минулого століття, як
можливо, дехто з вас знає,

вона була досить популярна в певних
академічних колах.

Але насправді все почалось набагато
раніше,

за часів давньогрецього
філософа Протагора,

якщо не раніше.

Протагор сказав, що об'єктивна правда -
це вигадка,

бо "мірилом усього є людина".

Мірилом усього є людина.

Це здається чимось на кшталт

політичного прагматизму,

або ж думкою, що дає свободу, адже

це дає змогу віднайти та встановити
свою власну правду.

Але, фактично, це судження є помилковим,

лише замаскованим під філософію.

Воно плутає складне завдання -
бути впевненим у чомусь -

із неможливістю правди.

Лише погляньте:

звичайно, важко бути впевненим у будь-чому;

ми всі можемо жити в "матриці",

у вас у голові може бути чіп,

що надає вам неправильну інформацію.

Але з практичної точки зору, ми
погоджуємось із фактами.

Ми погоджуємось із тим, що кулі можуть
вбити людину;

ви не можете злетіти, просто розмахуючи
руками.

Ми погоджуємось, або ж повинні
повірити в те,

що об'єктивна реальність існує,

і її ігнорування може вам зашкодити.

Хай там як, а скептецизм щодо правди може
бути досить спокусливим,

бо він дає змогу пояснити наші власні
переконання.

І коли ми робимо це, ми, неначе той
персонаж із фільму,

який знав, що жив у "Матриці",

але, так чи інакше, полюбив це.

Врешті-решт, ми почуваємось добре,
отримуючи все, що хочемо.

Мати рацію весь час - теж приємно.

Тому нам часто простіше

оточити себе зручними інформаційними
бульбашками,

жити в омані

і сприймати інформацію
з них за реальність.

Гарним прикладом того, як це впливає
на нас,

є реакція на явище фальшивих
новин.

Фальшиві новини, які були поширені
в інтернеті

під час виборів президента
США у 2016 році,

були розроблені з метою підсилити
наші стереотипи

й розширити наші

інформаційні бульбашки.

Але дійсно приголошливим було не те, що

в оману ввели стільки людей:

приголомшливим для мене
було те, як швидко

фальшиві новини стали предметом
поляризації знань.

Так швидко, що лише термін, сам лише
термін "фальшиві новини"

сьогодні означає лише "новини,
що мені не подобаються".

Це приклад недобросовісності, про який
я веду мову.

Але по-справжньому небезпечний

скептицизм щодо правди тому,

що цей шлях веде до свавілля.

"Мірилом усіх речей є людина"

неминуче перетворюється на "Одна людина
є мірилом усіх речей".

Так само як "Кожен сам за себе"

в результаті завжди означає "Виживає лише
найсильніший".

У кінці роману Орвела "1984"

поліцейський думок О'Браян змушує головного
героя Вінстона Сміта

повірити, мов два плюс два
дорівнює п'ять.

І вся суть у словах О'Браяна;

він хоче запевнити Сміта в тому, що
будь-які слова партії - правда,

і правда - це все те, що каже партія.

Адже О'Браян добре знає, що тільки-но
ця думка сприйнята,

критичне мислення - неможливе.

Ти не в змозі говорити правду до влади,

якщо влада говорить правду
за замовчуванням.

Як я сказав, на підтвердження того,
що ми дійсно живемо в єдиній реальності,

ми повинні виконати три речі,

перша з яких - повірити в правду;

а другу можна підсумувати

сентенцією, що її Кант узяв за
просвітницьке кредо:

"Sapere aude",

або ж "Зважся на свою думку",

або ж, як Кант бажає,
"Ризикни дізнатись для себе".

Я думаю, що коли
інтернет тільки з'явився,

чимало з нас гадали,

що інформаційні технології повинні завжди

допомагати нам пізнавати самих себе,

і, звісно ж, у багатьох випадках це так.

Але в міру того, як інтернет стає
щораз більшою частиною нашого життя,

наша довіра та користь від нього

стають дедалі меншими.

Більшість того, що знаємо ми, це те,
що знає Ґуґл.

Ми завантажуємо підготовлений набір фактів

та перемішуємо їх по виробничому конвеєру
в соціальних мережах.

Наразі, знання Ґуґл корисні

здебільшого тому, що вони включають

залучення стороннього інтелектуального
запасу.

Ми завантажуємо наші праці в мережу від
інших і так далі.

І це дає нам змогу не тримати в голові

різні види фактів.

Ми можемо просто завантажувати
їх за потребою,

і це класно.

Але існує різниця між завантажуванням
низки фактів

та розумінням, чому той чи інший факт
такий, який він є.

Розуміння, чому поширюється

певна хвороба;

як працює математичне доведення,

або ж чому ваш друг пригнічений

- для цього замало простого завантажування.

Скоріш за все, вимагається

трішки самостійної роботи...

Наявність креативного підходу,

застосування власного мислення,

занурення у сферу,

проведення експерементів,

праця над фактами,

розмова з іншим, урешті-решт!

Звісно ж, я не кажу, що нам варто припинити
використовувати знання з Ґуґл,

просто не варто його переоцінювати.

Наша ціль - знайти дієвіший шлях
для отримання знань,

що не спрямовуватимем наш порив до них
назад у бульбашку.

Адже знання з Ґуґл досить часто

лише розширюять наші бульбашки знань.

І ми вважаємо, що дані з цієї бульбашки
завжди достовірні.

Але жага довідатись правду, зрозуміти,

є ризиком усвідомити власне
невігластво.

Ризик зрозуміти,

що правда, і те, що ми вважаємо за правду, -
зовсім різні речі.

Це наштовхнуло мене на третю річ,
яку потрібно виконати,

аби погодитись, що ми живемо
у спільній реальності.

Третя річ - смиренність.

Під цим терміном я маю на увазі

смиренність щодо пізнання,

усвідомлення,

що ви не можете знати всього.

Але йдеться не лише про це.

Це означає бути відкритим для
вдосконалення,

прислухатись до доказів та досвіду інших.

Вдосконалюватись, прислухуючись.

Це більше, ніж просто бути готовим
змінитись.

Це більше, ніж просто бути готовим до
самовдосконалення.

Розуміти, що знання здатні ставати кращими,

збагачуватись завдяки внеску інших.

І це лише частина з того, що потрібно,

аби розпізнати, що ми живемо
у спільній реальності.

До якої ви також причетні.

Не думаю, що буде перебільшенням сказати,

що наше суспільство не особливо
заохочує

таке смирення.

Частково тому,

що ми плутаємо впевненість
і зарозумілість.

А ще тому - і не мені вам казати -

що бути зазнайкою легше.

Легше думати, ніби ти знаєш усе.

Легше думати, що ти маєш
відповіді на все.

І це ще один приклад

недобросовісності щодо правди,

про яку я вів мову.

Тому сама ідея спільної реальності,

як і інші філософські ідеї,

може здаватись такою очевидною,

що ми проминемо її увагою

і забудемо, чому вона важлива.

Демократія не працюватиме, коли мешканці
не докладають зусиль,

бодай інколи,

аби бути у спільному просторі,

просторі, де вони можуть
вільно поширювати ідеї.

Особливо тоді, коли

вони не погоджуються.

Ви не можете навмисно вдертись у цей
простір,

не прийнявши ідеї про спільну реальність.

А щоб прийняти її, необхідно вірити
у правду,

заохочувати нові підходи до отримання знань.

І, звісно ж, пам'ятати про людяність,

аби залишатись людьми.

Що ж, одного дня, ми зможемо
реалізувати ідею

про доступ до мережі інтернет силою думки.

Але, якщо ми хочемо, аби це надавало

відчуття сводоби, а не жаху,

справді розширювало наші знання,

а не хибне уявлення, мовляв,
"я і так усе знаю",

- ми повинні пам'ятати, що наші погляди -

хоч які прекрасні й дивовижні -

є лишень

поглядом з однієї перспективи.

Дякую.

(Оплески)