Як ми говоримо про сексуальне насильство в Інтернеті

Нам потрібний більш обміркований підхід до засобів масового зв'язку, говорить письменниця та активіст Іон Веллс. Після того, як вона стала жертвою нападу в Лондоні, Веллс опублікувала лист своєму нападнику в студентській газеті, яка миттю розлетілась в інтернеті та розпочала кампанію #НеВинна проти сексуального насильства та звинувачення в цьому жертв. В цій зворушливій промові вона розповідає, як, поділившись власною історією, вона дала надію іншим та дала могутній посил проти культури онлайн ганьби.

Це був квітень минулого року.

Я була на вечірці разом з друзями,

святкувала день народження
одного з них.

Ми не бачились всі разом
вже пару тижнів;

це був ідельний вечір,
бо ми всі були разом.

Вкінці вечора,

я сіла на останній поїзд метро
на інший бік Лондона.

Подорож пройшла без пригод.

Я дісталась до своєї станції

і почала десятихвилинний шлях
додому.

Як тільки я повернула
до своєї вулиці,

мій будинок вже виднівся,

я почула кроки позаду,

що, здавалось, йшли нізвідки,

і набирали швидкість.

Перш, ніж я усвідомила, що відбувається,

рука закрила мені рот,
так, що я не могла дихати,

молодик позаду
кинув мене на землю,

бив мою голову об тротуар,

доки не потекла кров,

бив мене по шиї та спині,

він почав знущатись,

зірвав з мене одяг
і закричав мені: "Замовкни",

я спромоглась крикнути про допомогу.

З кожним ударом голови
по бетону

питання, що досі мене переслідує,
лунало в моїй голові:

"Саме так все закінчиться?"

Трохи пізніше я зрозуміла, що мене
переслідували весь час

від моменту, коли я сіла на зупинці.

Годинами пізніше

я стояла перед поліцією
оголена до пояса, боса,

з порізами та забоями по всьому тілу,
мене фотографували

для судово-медичної експертизи.

Є кілька слів, щоб описати всепоглинаючі
відчуття

вразливості, сорому, болю та
несправедливості, якими я була одержима

в той момент і наступний тиждень.

Та шукаючи спосіб сконцентрувати свої
почуття

в щось упорядковане,
з чим можна працювати,

я вирішила зробити найбільш
природнє для мене:

я написала про це.

Це розпочалось як вправа для очищення.

Я написала лист моєму нападнику,

олюднивши його як "ти",

ідентифікувавши його
як частину суспільства,

яке він так жорстоко образив
тієї ночі.

Зробивши наголос на ефект лавини
від його дій,

я писала:

"Ти взагалі колись думав у своєму житті
про людей?

Я не знаю, хто ті люди
в твоєму житті.

Я нічого не знаю про тебе.

Та ось що я знаю:

ти не просто напав на мене
тієї ночі.

Я дочка, я друг,

я сестра, я учень,

я двоюрідна сестра, я племінниця,

я сусідка;

я офіціантка, яка приносить кожному
каву

в кафе під залізничною станцією.

І всі люди, які створюють ці відносини
зі мною,

формують моє суспільство.

І ти напав на кожного з них.

Ти порушив ту істину,
за яку я ніколи не припиню боротися,

яку представляють всі ці люди;

у світі набагато більше хороших людей,
ніж поганих."

Та я вирішила не дати цьому випадку
відібрати в мене віру

в солідарність мого суспільства
чи людства в цілому,

я згадала про 7/7, терористичні вибухи
в липні 2005 в лондонському транспорті,

як в той час мер Лондона
і, власне, мої власні батьки,

наполягали, щоб ми всі їхали наступного дня
на метро,

щоб нами не могли керувати

ті, хто змусив нас відчувати себе
в небезпеці.

Я сказала своєму нападнику,

"Ти провів свою атаку,

але зараз я сяду на свою станцію метро.

Моє суспільство не вважатиме себе
в небезпеці, повертаючись додому вночі.

Ми сядемо на останній поїзд метро,

і ми будемо ходити самі по вулицях,

бо ми не піддамося думці,

що ми, роблячи таким чином,
наражаємо себе на небезпеку.

Ми продовжимо збиратися разом,
як армія,

коли будь-який член нашого суспільства
перебуває під загрозою.

Це битва, яку ти не виграєш."

В той час, коли я писала цей лист --

(Оплески)

Дякую вам.

(Оплески)

В той час, коли я писала цей лист,

я готувалась до іспиту в Оксфорді

і я працювала
над місцевою студентською газетою.

Незважаючи на те, що мені пощастило мати
підтримку друзів та сім'ї,

це був період ізоляції.

Я не знала нікого, хто проходив раніше
через таке;

врешті, я не думала, що я пройшла.

Я читала статті, статистику і знала,
наскільки поширене сексуальне насильство,

та я не могла назвати
навіть одну людину,

про яку я чула, щоб вона говорила
раніше про такий досвід.

Тож, внаслідок спонтанного рішення,

я вирішила опублікувати свій лист
в студентській газеті,

сподіваючись знайти інших
в Оксфорді,

у кого, можливо, був подібний досвід
і хто так само почувається.

Вкінці листа

я попросила інших написати про свій
досвід

під хештегом "#НеВинна,"

щоб наголосити на тому, що жертви нападу
можуть заявити про себе,

не відчуваючи сорому та вини
за те, що з ними сталось --

щоб показати, що ми всі зможемо
протистояти сексуальному насильству.

Я ніколи не припускала, що майже за ніч

цей опублікований лист
блискавично розлетиться повсюди.

Невдовзі ми отримували сотні історій

від чоловіків та жінок зі всього світу,

які ми почали публікувати
на зробленому мною сайті.

Хештег став кампанією.

Там була мати з Австралії, яка в свої 40
написала, як одного разу увечері

за нею зайшов до вбиральні чоловік,

щоб схопити її
за промежину.

Був чоловік із Нідерландів,

що написав, як був зґвалтований
на побаченні під час візиту в Лондон

і ніхто не сприйняв його серйозно,
коли він повідомив про цей випадок.

Мені писали на Фейсбук
з Індії та Південної Америки,

і питали, як вони можуть додати
своє повідомлення до кампанії?

Одним із перших отриманих нами внесків
був від жінки, яку звуть Ніккі,

яка написала, як до неї
приставав власний батько.

У мене були друзі, які відкрили мені

те, що сталось з ними
у часовому проміжку від минулого тижня,

до того, що сталось багато років тому,
про що я не мала жодного уявлення.

Чим більше ми отримували цих
повідомлень,

тим більше почали отримувати
повідомлень надії --

люди відчували, що ця громада голосів
дала їм змогу

протистояти сексуальному насильству
та звинуваченню жертв.

Одна жінка, Олівія,

написавши,
як на неї напав той,

кому вона довірала та про кого
довгий час піклувалась,

сказала: "Я прочитала чимало
викладених тут історій,

і я відчуваю надію, що коли так багато
жінок можуть рухатись вперед,

тоді зможу і я.

Мене надихнуло чимало людей,

сподіваюсь, що одного дня стану
такою ж сильною.

І впевнена, що стану."

Люди зі всього світу почали
твітити цей хештег,

лист був перевиданий
і надрукований у національній пресі,

до того ж він був перекладений на кілька
інших мов по всьому світу.

Та дещо здивувало мене
в увазі телебачення,

що цей лист привернув увагу.

Щоб бути на перших шпальтах
газет,

щоб присвоїти слово "новини",

ми можемо припустити, що це буде чимось
новим чи вражаючим.

А сексуальне насильство не є новим.

Сексуальне насильство, разом з іншими
видами несправедливості,

весь час згадується
на телебаченні.

Але в межах кампанії

ці несправедливості були показані
не як історії з новин,

це досвід із перших рук,
який торкнувся реальних людей,

які створили, разом
з іншими,

те, що було всім потрібне,
і чого не було раніше:

платформу, щоб говорити,

запевнення, що вони не самотні,
що ніхто не звинувачуватиме їх,

і відкриті обговорення, які допомогли б
стерти печатку з проблеми.

На передньому плані лунали голоси
безпосередньо постраждалих ---

не голоси журналістів чи коментаторів
телебачення.

Саме тому історія стала новиною.

Ми живемо в неймовірно
взаємопов'язаному світі

із ростом телебачення,

що, звичайно, є фантастичним ресурсом
для запуску соціальних змін.

Але це також зробило нас швидко
реагуючими,

від найменших повідомлень типу:
"Ох, мій поїзд відмінили,"

до найбільших зол війни, геноцидів,
терористичних атак.

Наша мовчазна відповідь стала
гіперреакцією на будь-який вид образи,

твіти, хештеги,
виставлення у Фейсбук,

будь-що, щоб показати іншими,
що ми теж зреагували.

Проблема з таким масовим реагуванням

може іноді означати, що ми взагалі
не реагуємо,

у всякому разі, не в тому сенсі,
щоб насправді щось зробити.

Це може змусити нас почуватись краще,

ніби ми приєднались до групової скорботи
чи крику люті,

але це, власне, нічого не змінить.

До того ж,

іноді це може заглушити голоси

безпосередньо постраждалих
від несправедливості,

тих, кого мусять почути.

Хвилювання - це також тенденція
деякий реакцій на несправедливість

будувати більше стін,

швидко вказувати, з надією на легке
вирішення

складних проблем.

Один британський таблоїд,
на публікацію мого листа,

зробив заголовок:

"Оксфордська студентка запускає онлайн
кампанію ганьби нападнику."

Та кампанія ніколи не мала на меті
когось зганьбити.

Її метою було дозволити людям заговорити,
а іншим послухати.

Тролі твітеру, сіючи чвари, швидко
створили ще більшу несправедливість,

коментуючи етнічність чи клас
мого нападника,

висунувши свою власну упереджену
програму.

Деякі навіть звинуватили мене
в тому, що я все це вигадала,

щоб висунути, я цитую,

мою "феміністичну політику
чоловіконенависництва."

(Сміх)

Ніби схоже?

Ніби я схожа на: "Ей, хлопці!
"Вибачте, у мене не вийде,

я зайнята намаганнями ненавидіти
всіх чоловіків,

до того, коли мені буде 30."

(Сміх)

Тепер я майже впевнена,

що ці люди не сказали б те,
що вони пишуть особисто.

Але, це так, тому що вони можуть
бути за екраном

в комфорті власного дому,

в той час, як в соціальних мережах

вони забувають про те, що вони
роблять публічний акт,

що інші люди, прочитавши це,
можуть образитись.

Повертаючись до моєї аналогії
знову сідати до наших поїздів,

іншою моєю головною проблемою
дедалі більшого шуму

від онлайн реакцій на несправедливість

є те, що він може легко скотитись
до зображення нас як потерпілої сторони,

що може призвести до відчуття поразки,

психологічного бар'єру, щоб побачити
будь-яку можливість позитивних змін

після негативної ситуації.

За кілька місяців до того,
як почалась кампанія,

чи до того, як щось сталось зі мною,

я пішла на TEDx в Оксфорді,

і я побачила, як говорила Зельда ла Ґранж,

колишній особистий секретар
Нельсона Мандели.

Одна з її історій
дійсно вразила мене.

Вона розповіла про те, як
Мандела був доставлений в суд

Південно-Африканським союзом регбі,

після того його залучили до розслідування
спортивних справ.

В залі суду

він підійшлов до адвокатів
Південно-Африканського союзу регбі,

потис їм руки

і перекинувся фразами з кожним
їх рідною мовою.

І Зельда хотіла протестувати,

заявивши, що у них немає права
на його повагу,

після несправедливості,
якої вони йому завдали.

Він повернувся до неї і сказав:

"Ви ніколи не повинні давати противнику
підставу визначати місце битви."

Коли я почула ці слова,

то не могла усвідомити,
чому вони були такі важливі,

та я це відчувала, тому записала їх
в записник.

Та потім я часто думала про ці рядки.

Помста чи вираження ненависті

до тих, хто повівся з нами погано,

може вважатися людським інстинктом
перед обличчям зла,

та нам потрібно прорвати
це замкнене коло,

якщо ми хочемо перетворити
негативні ефекти несправедливості

на позитивні соціальні зміни.

В іншому випадку,

ми дамо ворогу можливість
визначати поле битви,

ми створюємо двояку ситуацію,

де ми, ті, хто мучилися,
стаємо постраждалими,

натравленими проти них, злочинців.

І так само, як ми повертаємось
до метро,

ми не можемо дозволити нашим платформам
для взаємозв'язку та суспільності

стати місцями, де ми погоджуємось
на поразку.

Та я не хочу відраджувати телебачення
від реакції,

бо я відповідальна за розвиток
кампанії #НеВинна

майже у всіх засобах
масової інформації.

Та я хочу заохотити більш
свідомий підхід

до способу, яким ми реагуємо
на несправедливість.

Для початку, я хочу,
щоб ви спитали у себе дві речі.

Перше: Чому я відчуваю
цю несправедливість?

В моєму випадку, на це існувало
кілька відповідей.

Дехто зробив боляче мені
і тим, кого я люблю,

припускаю, що вони не будуть
притягнуті до відповідальності

чи визнають шкоду, якої завдали.

Не тільки тому, що тисячі чоловіків
та жінок страждають кожного дня

від сексуального насильства,
і часто, мовчки,

це все ще проблема, якій ми не даємо
того ж ефірного часу, що й іншим.

Це досі є проблемою, за яку
звинувачують жертв.

Потім спитайте себе: Визнавши ці причини,

як я можу зламати їх?

Для нас, це притягнення до
відповідальності мого нападника й інших.

Це звернення їх уваги
на ту шкоду, якої вони завдали.

Це був ефірний час для проблеми
сексуального насильства,

початок обговорень серед друзів,
сімей, на телебаченні,

що було дуже довго закритим;

підкреслення, що жертви
не повинні відчувати себе винними

за те, що сталось з ними.

Щоб повністю вирішити ці проблеми,
ми ще маємо пройти довгий шлях.

Та в цьому випадку

ми можемо почати використовувати
телебачення як знаряддя справедливості,

як знаряддя освіти
для стимуляції діалогу,

щоб змусити вищі чини
усвідомити проблему,

послухати тих, кого це безпосередньо
торкнулося.

Бо іноді на ці питання
не існує легких відповідей.

Власне, рідко коли вони дійсно є.

Та це не означає, що ми досі
не в змозі дати виважену відповідь.

Коли ви не можете нічого
зробити, окрім роздумів,

як обернути назад це відчуття
несправедливості,

ви можете досі думати не над тим,
що ви, можливо, зробите,

а над тим, що ви не можете зробити.

Не можна для боротьби з несправедливістю
будувати нові стіни з упередженості

та ненависті.

Ви не можете говорити за тих,
хто безпосередньо постраждав.

Ви не можете реагувати на несправедливість
лише, щоб назавтра забути про це,

просто того, що решта Твіттеру
продовжила робити щось інше.

Іноді, що іронічно, не миттєва реакція -

це найкраща негайна політика,
яку ми можемо провести.

Ми можемо бути розлюченими, сумними
та бути під напругою від несправедливості,

та давайте подумаємо над нашою
реакцією.

Притягнемо людей до відповідальності,
не опускаючись до середовища,

що перекине сором та несправедливість
на нас самих.

Давайте пам'ятати
про ті відмінності,

про які часто забувають
інтернет-користувачі

між критикою та образами.

Не будемо забувати подумати
перш, ніж заговорити,

просто того, що ми знаходимось
поза екраном.

І коли ми піднімаємо шум
на телебаченні,

давайте не душити потреби
постраждалих,

дозвольте їм говорити голосніше,

щоб інтернет не став місцем,
де ви не будете винятком,

якщо заговорите про те,
що насправді з вами сталось.

Всі ці усвідомлені підходи
до справедливості

перевернуть основи, на яких збудований
інтернет:

мережу, сприйняття сигналу,
підключення --

усі ці терміни, які призначені
об'єднувати людей,

а не роз'єднувати їх.

Бо якщо ви поглянете на слово
"справедливість" у словнику,

перед "покаранням",

перед "застосуванням норм права"
чи "судовим органом",

ви знайдете:

"Захист того, що є правильним."

І я вважаю, що в цьому світі
є небагато більш "правильних" речей,

ніж об'єднання людей,

ніж союзи.

Якщо ми дозволимо засобам масового
зв'язку показати це,

то це зможе створити потужну форму
справедливості.

Дуже дякую.

(Оплески)