Світлини, що свідчать про сучасне рабство

Упродовж останніх двох років фотограф Ліза Крістін мандрує світом, документуючи нестерпно скрутну реальність сучасного рабства. Вона показує світлини, що запам'ятовуються назавжди - шахтарів у Конґо, каменярів у Непалі - і висвітлюють муки 27 мільйонів душ, що перебувають у рабстві у різних куточках світу. (Знято на TEDxMaui)

Я на глибині 45 метрів під землею в одній із нелегальних вугільних шахт Ґани.

Повітря густе від спеки та пилу,

важко дихати.

Я відчуваю, як мене зачіпають спітнілі люди, які проходять повз мене

у темряві, але було настільки темно, що нічого більше я не могла побачити.

Я чую голоси, але здебільшого в шахті

була какофонія чоловічого кашлю

і звуку, з яким розбивали каміння примітивним знаряддям.

Так само, як інші, я одягнула дешевий ліхтар,

який був прив'язаний до моєї голови еластичною понищеною ґумкою.

Я ледь можу розпізнати слизькі сучки дерев,

що трималися на стіні на висоті одного метра

і вели десятки метрів углиб землі.

Коли моя рука зісковзнула, я раптом пригадала шахтаря,

якого я зустріла кілька днів тому, котрий не втримався

і упав на глибину багатьох метрів тієї шахти.

Поки я стою і розповідаю вам сьогодні,

ці чоловіки все ще там глибоко в шахті,

вони ризикують своїм життям, не отримуючи платні чи компенсації,

і часто помирають.

Я змогла вибратися з тієї шахти і повернутися додому,

але їм, найправдоподібніше, це ніколи не вдасться, тому що вони потрапили в рабство.

Протягом останніх 28 років я проводжу документальні дослідження

місцевих культур у понад 70 країнах

на шести континентах, а у 2009 я мала велику честь

бути єдиним представником на виставці "Самміту Миру" у Ванкувері.

Серед усіх дивовижних людей, яких я там зустріла,

був прибічник ННО (неприбуткової недержавної організації) "Звільнімо рабів",

яка займається викоріненням рабства у сучасному світі.

Ми почали розмову про рабство, і я справді

почала вникати в цю проблему,

так як я, звичайно, знала, що воно існує у світі,

але не до такого ступеня.

Після того, як ми закінчили розмову, я почувала себе жахливо

і, чесно кажучи, мені було соромно через те, що я не знала

про це лиходійство у наш час. Я подумала,

раз я не знаю, то скільки ще людей цього не знають?

Ця думка почала мене мучити, отож через кілька тижнів

я полетіла в Лос-Анджелес, щоб зустрітися з директором

організації "Звільнімо рабів" і запропонувати їм свою допомогу.

Так розпочалася моя подорож у рабство сьогодення.

Дивно, але я раніше бувала у багатьох з цих місць.

Деякі з них я навіть вважала своїм другим домом.

Та цього разу я побачила їхні "скелети у шафі".

За найскромнішими підрахунками у світі

сьогодні більше 27 мільйонів є рабами.

Ця кількість є удвічі більшою за кількість людей, вивезених з Африки

протягом усієї трансатлантичної работоргівлі.

Сто п'ятдесят років тому раб-землероб

коштував приблизно три річні зарплати

американського робітника.

Це на сьогодні дорівнює приблизно 50 000 доларів.

Однак сьогодні цілі покоління сімей можуть бути продані в рабство

через навіть невеликий борг, що дорівнює 18 доларів.

Дивно, але рабство дає щорічний прибуток

у понад 13 млрд. доларів у цілому світі.

Багатьох обманули фальшивими обіцянками

про хорошу освіту, кращу роботу, і лише потім вони дізналися,

що їх примушують працювати без платні,

погрожують жорстокістю, та що вони не можуть звідти вирватися.

Сьогодні рабство схоже на торгівлю,

оскільки продукція, яку виготовляють поневолені люди, має цінність,

а люди, які її виготовляють, не мають.

Рабство існує скрізь, практично, у всьому світі,

і все ж, воно є незаконним у цілому світі.

В Індії та Непалі мені показали печі для випалювання цегли.

Дивне та приголомшливе видовище,

наче я потрапила у древній Єгипет або Пекло, яке описував Данте.

За температури 54 градуси за Цельсієм

чоловіки, жінки, діти, цілі сім'ї,

вкриті товстим покривом пилу,

машинально складали собі на голови цегли,

десь по 18 на раз, і несли їх

від палючих печей до вантажівок за сотні метрів від них.

Омертвілі від монотонності та виснаження,

вони працюють тихо, виконуючи це завдання знову і знову

по 16 або 17 годин на день.

Не було перерв, щоб поїсти чи попити води,

і сильне зневоднення спричинило

проблеми зі сечовипусканням.

Спека та пил були такими сильними,

що мій фотоапарат став навіть гарячим на дотик

і перестав працювати.

Кожні 20 хвилин я мусила бігати до нашої машини,

щоб почистити його та охолодити,

щоби відновити його роботу. І коли я сиділа там,

я подумала, що моя камера має краще ставлення,

ніж ці люди.

Коли я повернулася туди, мені захотілось плакати,

але аболіціоніст, який був поруч зі мною, швидко схопив мене

і сказав: "Лізо, не роби цього. Просто не роби цього тут".

Він дуже чітко пояснив мені, що вияви емоцій

є дуже небезпечними у місцях, як це,

не лише для мене, але для них.

Я не могла запропонувати їм будь-якої безпосередньої помочі.

Я не могла дати їм грошей, нічого.

Я не була громадянином тієї країни.

Я могла цим поставити їх у гірше становище,

ніж те, в якому вони вже були.

Я мала у всьому розраховувати на організацію "Звільнімо рабів"

на їхню систему по визволенню рабів,

і я вірю, що вони це зроблять.

Щодо мене, то мені потрібно було чекати, поки не доберусь додому,

щоби дійсно відчути, як моє серце крається.

У Гімалаях я знайшла дітей, які носили каміння

кілометрами вниз по гірській місцевості

до вантажівок, які чекали на дорогах внизу.

Великі листи каміння були важчими за дітей,

які їх несли,

і діти несли їх на своїх головах,

використовуючи зроблені вручну упряжі з палиць, мотузки

та рваної тканини.

Дуже важко бути свідком чогось такого гнітючого.

Як ми можемо вплинути на щось таке таємне

і водночас поширене?

Дехто навіть не знає, що він поневолений.

Люди працюють по 16-17 годин на день без будь-якої платні,

тому що це було стилем усього їхнього життя.

Вони не мають з чим це порівняти.

Коли ці селяни оголосили свою свободу,

рабовласники спалили усі їхні будинки.

Я маю на увазі, що у цих людей немає нічого,

і вони були настільки нажахані, що хотіли здатися,

але жінка з центру згуртувала їх, щоб продовжити боротьбу,

а аболіціоністи

допомогли їм взяти кар'єр в оренду.

Так що тепер вони роблять ту ж виснажливу роботу,

але роблять її для себе і отримують за неї платню,

і роблять її на свободі.

Секс торгівля - ось що часто спадає нам на думку,

коли ми чуємо слово "рабство",

і через те, що весь світ про це знає,

мене попередили, що мені буде небезпечно працювати над розв'язанням проблем

саме у цій індустрії.

У Катманду мене супроводжували жінки,

які раніше були самі в сексуальному рабстві.

Вони вели мене вузенькими сходами вниз

до того брудного, тьмяно освітленого люмінесцентними лампами підвалу.

Це не був бордель, як такий.

Це було більш схоже на ресторан.

Ресторани з кабінками, як їх називають у торгівлі,

є центрами примусової проституції.

Кожен з них має маленькі приватні кімнати, де рабів,

жінок, разом з молодими дівчатами і хлопцями,

деяким навіть по 7 років,

примушують розважати клієнтів,

аби ті купували більше їжі та алкоголю.

Кожна кабінка є темною та задимленою,

вона відрізняється лише номером, намальованим на стіні,

та відділена одна від одної фанерою та шторою.

Працівники тут часто терплять трагічне сексуальне насильство

з боку своїх клієнтів.

Коли я стояла майже в темряві, я пригадую відчуття

цього моментального гарячого страху, і в цей момент

я могла лише уявити, що напевно це як

потрапити у пастку до пекла.

У мене був лише один вихід: сходи, якими я сюди прийшла.

Там не було задніх дверей.

Не було вікон достатньо великих, щоб пролізти.

У цих людей не було виходу взагалі,

і оскільки ми торкнулися такої важкої теми,

важливо зазначити, що рабство, зокрема сексуальне,

існує недалеко від нас.

Десятки сотень людей є поневоленими в землеробстві,

в ресторанах, в домашній прислузі.

Список можна продовжувати.

Нещодавно газета Нью-Йорк Таймз повідомила, що

від 100 000 до 300 000 американських дітей

продають у сексуальне рабство кожного року.

Ця проблема навколо нас. Ми просто не бачимо цього.

Текстильна промисловіть - це ще одне, що спадає на гадку,

коли чуємо про роботу рабів.

Я була в селах в Індії, де цілі сім'ї були в рабстві

у торговців шовком.

Це - портрет сім'ї.

Пофарбовані у чорне руки - батькові,

а сині та червоні руки - його синів.

Вони змішують фарбу у цих величезних барелях

і занурюють шовк у цю рідину руками аж до ліктів,

а фарба є токсичною.

Мій перекладач розповів мені їхню історію.

"У нас немає волі," - вони сказали.

"Однак ми все ж надіємося, що зможемо колись покинути цей будинок

і піти кудись в інше місце,

де ми зможемо отримувати платню за фарбування".

За підрахунками понад 4 000 дітей

перебувають у рабстві на озері Вольта,

найбільшому у світі штучному озері.

Коли ми вперше туди приїхали, я пішла швидко оглянути місцевість.

Я побачила те, що здавалося сімейною риболовлею на човні,

двоє старших братів, кілька молодших дітей - схоже, чи не так?

Неправда. Усі вони були рабами.

Дітей забирають від їхніх сімей,

вони стають жертвами торгівлі людьми і вважаються зниклими безвісти.

Їх примушують працювати нескінченними годинами на цих човнах

в озері, навіть якщо вони не вміють плавати.

Цій дитині вісім років.

Коли наш човен наближався, він тремтів

від страху, що човен зачепить його маленьке каное.

Він завмер від страху, що може впасти у воду.

Скелетоподібні гілки дерев, занурені в озеро Вольта,

часто зачепаються за сітку для риболовлі. І стомлених,

переляканих дітей кидають у воду,

щоб вони розплутали сіті.

Багато з них тоне.

Скільки він себе знає, його примушували працювати

на озері.

До смерті наляканий своїм господарем, він не втече,

і оскільки з ним поводилися так жорстоко усе його життя,

він передає цю жорстокість молодшим рабам,

якими він керує.

Я зустріла цих хлопчиків о п'ятій ранку,

коли вони втягували свої останні сіті,

але вони працювали з 1 години ранку

в холодну вітряну ніч.

Важливо зазначити, що ці сітки важать

більше, ніж півтонни, коли заповнені рибою.

Я хочу позанйомити вас з Кофі.

Кофі було звільнено з рибацького села.

Я познайомилася з ним у притулку, де організація "Звільнімо рабів"

реабілітує жертв рабства.

Тут я його сфотографувала, коли він приймав ванну,

охоче лиючи воду з великих відер собі на голову.

І чудовою новиною є те,

що поки ми тут сьогодні сидимо і розмовляємо,

Кофі повернувся до своєї сім'ї,

а ще кращим є те, що його сім'ї дали знаряддя,

щоб заробляти на життя і тримати дітей у безпеці.

Кофі є втіленням можливості спасіння.

Ким він стане у подальшому житті, знаючи, що хтось захистив його

і здійснив зміни у його житті?

Їдучи по дорозі в Ґану

з партнерами організації "Звільнімо рабів",

помічник аболіціоністів раптом під'їхав на мопеді

до нашого позашляховика і постукав у вікно.

Він сказав нам їхати за ним ґрунтовою дорогою в джунґлі.

Коли дорога закінчилася, він наполіг на тому, щоб ми вийшли з машини

і сказав водієві швидко їхати звідси.

Потім він вказав на стежку, яку було ледь видно,

і сказав: "Ось стежка. Ідіть".

Коли ми йшли стежкою, ми відпихали вбоки ліани,

які перешкоджали нам йти, і після години ходьби

побачили, що стежину залило нещодавніми дощами.

Я підняла фотоапарат над головою,

адже ми входили у води, які сягали мені до грудей.

Після наступних двох годин ходьби, звивиста стежка

раптом закінчилася відкритою галявиною, і перед нами

було багато ям

розміром з футбольне поле,

кожна з яких була заповнена працюючими рабами.

Багато жінок були з дітьми, які були прив'язані поясами до їхньої спини,

поки самі промивали золотоносний пісок,

бродячи в отруєній ртуттю воді.

Ртуть використовують у процесі відділення золота від руди.

Ці працівники перебувають у рабстві у шахті

в іншій частині Ґани.

Коли вони вийшли із шахти, то були повністю мокрі

від власного поту.

Я пам'ятаю їхні стомлені, налиті кров'ю очі,

адже багато з них були під землею протягом 72 годин.

Шахти приблизно 90 метрів завглибшки, а вони виносять

важкі мішки з камінням, яке пізніше транспортують

в інше місце, де каміння будуть розколювати,

щоб вилучити золото.

На перший погляд, чоловіки, які розколюють каміння, здаються

могутніми чоловіками, але коли придивитися,

можна побачити, що дехто, кому пощастило менше, працюють на межі своїх можливостей,

і діти також.

Усі з них є жертвами травм, хвороб та жорстокості.

Насправді, дуже правдоподібним є те, що цей мускулистий чоловік

уже через декілька років стане таким, як оцей хворий на туберкульоз

та отруєний ртуттю.

Це Мануру. Коли його батько помер,

його дядько насильно забрав його працювати зі собою в шахту.

Після смерті дядька Мануру успадкував його борги,

які далі примушують його залишатися рабом у шахтах.

Коли я його зустріла, він вже працював у шахтах

14 років. Свою ногу він поранив

під час нещасного випадку в шахті.

Деякі суворі лікарі кажуть, що його ногу потрібно ампутувати.

До того ж, Мануру хворий на туберкульоз,

однак його все ж день за днем примушують працювати

у тій шахті.

І все ж, навіть зараз він мріє, що колись стане вільним

та отримає освіту з допомогою місцевих активістів,

таких як організація "Звільнімо рабів".

Ось яка рішучість

в умовах неймовірно малих шансів,

яка вселяє мені тільки подив.

Я хочу пролити світло на проблему рабства.

Коли я працювала над цією проблемою,

я привезла зі собою багато свічок,

і з допомогою мого перекладача

я поділилася з людьми, яких фотографувала,

що хочу висвітлити їхні історії

та їхнє становище.

Коли це стало безпечним для них і для мене,

я зробила ці знімки.

Вони знали, що ви будете розглядати їхні фотографії

у цілому світі.

Я хотіла, щоб вони знали, що ми докажемо їм,

і зробимо все, що зможемо,

щоб допомогти змінити їхнє життя.

Я по-справжньому вірю, що, якщо ми почнемо бачити одне одного,

як рівних людей, тоді стане дуже важко

стерпіти таке звірство, як рабство.

Це фотографії не проблем, а людей,

справжніх людей, як ви і я, які заслуговують

тих же прав, гідності та поваги

у своєму житті.

Не минає жодного дня, коли б я не думала

про цих багатьох чудових людей, з якими так жорстоко поводяться,

і з якими я мала велику честь познайомитися.

Я надіюсь, що ці фотографії пробудили силу

у тих, хто оглядав їх, у людей таких, як ви,

і надіюсь, що та сила розпалить вогонь,

і той вогонь проллє світло на проблему рабства,

бо без того вогню звір рабства

буде продовжувати жити в тіні.

Щиро вдячна.

(Оплески)