Чому демократія важлива

Громадскість втрачає віру в демократію, каже британський політик Рорі Стюарт. Нові демократичні системи правління Афганістану та Іраку глибоко корумповані, а 84 відсотки людей у Великобританії вважають політику розладнаною. У цій важливій промові Стюарт закликає до перебудови демократії, починаючи із усвідомлення того, чому вона є важливою – не як інструмент, а як ідеал.

Отож, малий Біллі йде до школи,

сідає за парту, а вчитель питає:

«А чим займається твій тато?»

Маленький Біллі відповідає:

«Мій тато грає на фортепіано
у лігві курців опіуму».

Тоді вчитель викликає батьків і каже:

«Малий Біллі мене сьогодні шокував.

Щойно почув від нього,
що ви граєте на фортепіано

у лігві курців опіуму».

А батько відповідає: «Я дуже перепрошую.
Так, справді, я збрехав.

Але як мені сказати
восьмирічному хлопчику,

що його тато - політик?» (Сміх)

Так от, я теж політик,
і коли стою перед вами,

чи, взагалі, зустрічаю
будь-яку людину в світі,

і, врешті, кажу, ким є за професією,

на мене дивляться мене так,
наче я щось середнє між

змією, мавпою та ігуаною.

І проходячи через усе це,
я різко відчуваю,

що щось іде не так.

Чотири століття визрівання демократії,

колеги у парламенті,
які видаються мені людьми,

справді визначними, все освіченіше,

енергійніше й поінформованіше населення,

і - водночас – глибоке,
глибоке відчуття розчарування.

Серед моїх колег у парламенті, зокрема,
в новому його складі

є сімейні лікарі, ділові люди, професори,

видатні економісти, історики, письменники,

військовослужбовці, починаючи від
полковників і до старшин полку.

Однак, усі вони, і я теж, проходячи під

цими дивними кам’яними
горгульями неподалік,

відчуваємо, що стали меншими
від суми наших складових,

почуваємось так,
наче нас глибоко принизили.

І ця проблема існує
не тільки у Великобританії.

Вона є в країнах, що розвиваються,

і в країнах із середнім рівнем
прибутків теж. На Ямайці,

наприклад, – погляньте на
ямайських членів парламенту,

ви зустрічаєте їх і часто бачите,
що ці люди –

стипендіати Родса, які навчались
у Гарварді або Принстоні,

І все ж, ідучи до центру Кінґстона,

ви споглядаєте одне із
найдепресивніших місць,

яке лиш можна побачити серед
країн світу із середніми прибутками:

понурий, гнітючий пейзаж

із обгорілих і напівпокинутих будинків.

І це триває тридцять років.
А в період передавання повноважень

у 1979, 1980 роках одним
ямайським лідером, який був

сином стипендіата Родса
і королівським адвокатом, іншому,

котрий здобув докторську ступінь
з економіки у Гарварді,

понад 800 людей було вбито на вулицях

через насилля, пов’язане з наркотиками.

Десять років тому, однак,
перспективи демократії

здавалися величезними.
Джордж В. Буш

у своїй доповіді про
стан країни в 2003 році

обстоював тезу про те,
що демократія – це сила, яка переможе

більшість лих світу.

Через те, що демократичні уряди
поважають власний народ

і поважають сусідів,
свобода принесе мир, казав він.

Відомі науковці тим часом стверджували,

що демократії мають цілу низку
додаткових переваг.

Вони забезпечать
економічний розквіт, безпеку,

подолають міжконфесійні конфлікти,

створять умови, за яких країни більше
ніколи не переховуватимуть терористів.

І що з того часу відбулося?

Ми побачили утворення
в таких місцях, як Ірак

та Афганістан, демократичних
систем правління,

яким не притаманна жодна з цих переваг.

В Афганістані, наприклад,
вибори проводилися не раз

і не двічі. Відбулося троє виборів,

президентських і парламентських.
І що маємо?

Чи бачимо здорове громадянське
суспільство, сильне верховенство права

і високий рівень безпеки? Ні.

Натомість система судочинства
в Афганістані слабка і корумпована,

громадянське суспільство –
обмежене і здебільшого неефективне,

ЗМІ тільки починають розвиватися,

уряд – дуже непопулярний

і, на думку людей, – глибоко корумпований,
а рівень безпеки –

жахливо низький, украй поганий.

У Пакистані, в багатьох африканських
країнах на південь від Сахари,

знов-таки, бачимо демократію і вибори,
які співіснують

із корумпованими урядами та нестабільними

і небезпечними країнами.

Спілкуючись з людьми, – ось, наприклад,

на думку спала розмова в Іраку, –

коли громада запитала мене ,

чи заворушення, яке відбувалось
на наших очах, –

це був величезний натовп,
що грабував будівлю провінційної ради, –

є ознакою нової демократії.

Я відчув, що це питання
стосується майже кожної

із відвіданих мною країн із середніми
прибутками і країн, що розвиваються

і до певної міри, – нашої держави теж.

То якою ж буде відповідь?

Просто відмовитись від ідеї демократії?

Вочевидь, ні. Безглуздо було б

знову проводити операції,

як в Іраку і Афганістані

чи несподівано для себе виявити,

що ми нав’язуємо щось інше

ніж демократичну систему.

Будь-що інше суперечитиме
нашим цінностям,

суперечитиме бажанням людей на місцях,

суперечитиме нашим інтересам.

Я пригадую, в Іраку, наприклад, у нас

було відчуття, що потрібно
затримати демократію.

Нам здавалося,
що приклад Боснії навчив нас

не проводити виборів дочасно,
інакше це веде

до утворення міжконфесійних
конфліктів та радикальних партій,

і тому в Іраку в 2003 році вирішили

не проводити виборів два роки.

Вкладаймо кошти в освіту виборця.
Вкладаймо кошти в демократизацію.

В результаті я побачив величезний натовп
людей біля свого осередку, –

насправді ця світлина зроблена в Лівії,

але я бачив те саме
видовище в Іраку –

коли люди стояли надворі
та з криком вимагали виборів,

і коли я вийшов та спитав: «Що не так

з тимчасовою провінційною радою?

Що не так з людьми, яких ми обрали?

Є сунітський шейх, є шиїтський шейх,

є сімка – провідники
сімох головних племен,

є християнин, є сабій,

є представниці жіночої статі,
в цій раді є кожна політична партія,

що не так з людьми, яких ми обрали?»

Пролунала відповідь: «Проблема не в людях,

яких ви обрали. Проблема в тому,
що обрали їх ви».

Я не зустрічав в Афганістані, навіть у

найвіддаленішій громаді, когось,
хто б не хотів

мати впливу на обрання влади.

В найвіддаленішій громаді
я не зустрічав селянина,

який би не хотів мати права голосу.

Тож потрібно визнати,

що попри непевну статистику, попри те, що

84 відсотки людей в Британії
вважають політику розладнаною,

попри те, що провівши опитування в Іраку

в 2003 році про те, якій політичній
системі люди надають перевагу

і отримавши результат:

сім відсотків обрали США,

п’ять відсотків – Францію,

три відсотки – Британію,

і майже 40 відстоків – Дубай,
який, зрештою,

є зовсім не демократичною,
а відносно заможною

невеликою монархією,
демократія є цінністю

за яку варто боротися. Але для цього

маємо позбутись
інструментальних арґументів.

Нам потрібно відійти від твердження,
що демократія є важливою

через інші речі, які вона дає.

Треба також позбутись відчуття,

що права людини є важливими через те,
що вони нам дають,

чи права жінок є важливими через те,
що вони спричинюють.

Чому варто облишити ці арґументи?

Тому, що вони дуже небезпечні.
Якщо ми почнемо казати,

наприклад, що тортури – це неправильно,
бо вони не здобувають

корисних відомостей чи, скажімо,
права жінок потрібні,

бо вони дають поштовх економічному росту,
подвоюючи об’єм робочої сили,

то ви даєте можливість

уряду Північної Кореї дорікнути вам:

«Що ж, насправді нам зараз
дуже добре вдається видобувати

корисну інформацію тортурами»,

чи уряд Саудівської Аравії скаже:
«Ви знаєте,

наш економічний ріст в нормі,
дуже дякуємо,

значно кращий ніж ваш,

тому, може, і не треба нам продовжувати
цю програму стосовно прав жінок».

Суть демократії не причинова.

Річ не в тім, що вона нам дає.

Річ не в тім, що вона забезпечує

узаконене, дієве, розвинене
верховенство права.

Не в тім, що вона ґарантує мир
всередині країни чи з країнами-сусідками.

Головним є внутрішній смисл демократії.

Демократія є важливою тому,
що вона відображає ідею рівності

і свободи. Вона відображає ідею гідності,

гідності особи, ідею про те, що кожен

повинен мати рівне право і голос

у формуванні власного уряду.

Але якщо ми справді хочемо зробити
демократію знову сильною,

якщо ми готові її оживити,
то нам треба працювати

над новим проектом громадян і політиків.

Демократія – це не просто
питання структур.

Це – душевний стан. Це – діяльність.

І частиною цієї діяльності є чесність.

Після мого виступу перед вами
сьогодні, я піду на радіопрограму

«Спитай, що хочеш»,
і, спостерігаючи за політиками

на таких передачах, ви помітите:

вони ніколи не скажуть,
що не знають відповіді на питання.

Байдуже, про що запитують.

Чи питаєте ви про податковий кредит
із догляду за дітьми,

чи про майбутнє пінгвінів
у південній Антрактиді,

а, може, просите поміркувати,
чи події в Чунціні вплинуть

на сталий розвиток
в поглинанні карбону, –

ми не забаримося з відповіддю.

Нам треба це зупинити,

перестати вдавати усезнавців.

Політикам теж треба
вчитися іноді говорити,

що дещо з того, чого хочуть виборці,

дещо з того, що їм було обіцяно,

може бути таким, що ми не в змозі виконати

або, можливо, вважаємо,
що не варто це виконувати.

А друга справа, яку нам потрібно
зробити, – усвідомити

геніальність наших громад.

Наші громадяни тепер як ніколи освічені,

як ніколи енергійні, як ніколи здорові,

як ніколи обізнані, небайдужі,

сповнені бажання діяти, і все це –
геніальність місцевих громад.

Однією з причин, чому ми відходимо

від бенкетних зал як та,
в якій ми перебуваємо,

бенкетних зал із дивовижними
настельними малюнками

королів, яких садять на трон, –

на цьому місці колись
розігралась ціла драма,

коли королю Англії стяли голову, –

чому ми відійшли від таких місць і тронів

до міської ради, є те, що ми рухаємося
все ближче і ближче

до енергії наших людей, тож її
треба почати використовувати.

У різних країнах це можна
було б зробити по-різному.

Для Британії це могло б означати
взорування на французів,

вивчення їхнього досвіду,

пряме обрання міських голів,

як у системі французьких комун.

В Афганістані, замість
зосередження уваги на

великих президентських
і парламентських виборах,

нам варто було виконати те, що з самого
початку є в афганській конституції

а саме: проведення місцевих виборів

на рівні округів і обрання
губернаторів провінцій.

Але для того, щоб будь-що
з цього переліку запрацювало,

чесність в спілкуванні,
місцева демократія,

питання не тільки в тому,
що роблять політики.

Питання в тому, що роблять громадяни.

Щоб політики були чесними, громадськість
має дозволити їм бути чесними,

а також медії, котрі є
посередником між політиками

і суспільством, повинні дозволити цим
політикам бути чесними.

Процвітання місцевої демократії
залежить від діяльної

і поінформованої участі
кожного громадянина.

Іншими словами, якщо
хочемо відбудувати демократію,

зробити її знову сильною
і сповненою життя,

треба щоб не тільки народ

вчився довіряти своїм політикам,

а й політики вчилися довіряти народові.

Дуже вам дякую. (Оплески)