Енджела Петтон: Танець батька і доньки... у в'язниці

У таборі "Діва" Енджела Петтон допомагає дівчаткам та їхнім татам завжди бути присутніми у житті одне одного. А як щодо дівчаток, чиї батьки не можуть бути поряд, оскільки вони у в'язниці? Енджела Петтон розповідає історію про особливі танці татів та їхніх донечок.

Я сиділа зі своїми дівчатками,

і Джой сказала:

"Прокляття, якби ж він відчепився від мене.

Мій татко постійно мені телефонує".

"Щастя для тебе, що він взагалі телефонує, - сказала Жасмін, -

Я вже роками нічого не чую від мого тата".

У цю хвилину я усвідомила, що дівчаткам був потрібен спосіб

віднаходження спільної мови зі своїми татами.

У таборі "Діва", моїй некомерційній організації,

розмови такого типу присутні постійно,

як спосіб допомогти дівчаткам африканського походження

підготуватись до переходу у зріле життя.

Ці дівчата потребували лише

способу, як запросити татів до свого життя

на власних умовах.

Тому я запитала їх:

"Яким чином ми можемо допомогти іншим дівчатам

розвивати здорові взаємовідносини з їхніми татами?"

"Організуймо танцювальну вечірку!" - вигукнула одна дівчинка,

і усі решта дівчат одразу її підтримали.

Вони почали роздумувати над декораціями,

запрошеннями, сукнями, які вони збиралися одягти,

і над тим, що могли б одягти їхні тати, а що ні. (Сміх)

Не встигла я і оком змигнути, як усе почалося,

але якби я навіть і могла сповільнити цих дівчат,

я б цього не зробила,

оскільки одна річ, яку я зрозуміла,

працюючи з дівчатами понад десять років, -

це те, що вони вже знають, що їм потрібно.

Мудрість знаходиться всередині них самих.

Допоки вони володіють благами,

наставництвом та ресурсами,

вони можуть вибудовувати те, чого вони потребують

не лише для того, щоб вижити, а й щоб стати успішними.

Отож, у нас відбулася танцювальна вечірка,

на яку прийшла сила-силенна дівчаток разом зі своїми татами.

Вони були святково вбрані.

Вони поводились мило.

(Сміх)

Поводились сміхотливо.

Вони справді насолоджувалися компанією одне одного.

Це був величезний успіх.

І дівчата вирішили перетворити танці у щорічну подію.

Пори року змінювалися,

і настав час знову готуватися до танців.

Одна дівчинка на ім'я Бріанна почала говорити

і сказала:

"Мій тато не зможе прийти на танці

і це мене засмучує".

"Чому не зможе?" - запитались дівчата.

"Тому що він у в'язниці", - сміливо зізналася вона.

"Ну хіба він не може вийти принаймні на один день?" - запиталась одна із дівчат. (Сміх)

"І прийти у наручниках?

Це навіть гірше ящо б його взагалі не було!"

У цю хвилину я побачила можливість

для дівчат успішно розв'язати дану проблему

і стати героями.

Тому я запиталась: "Як ви гадаєте, що нам варто зробити?

Ми ж хочемо аби кожна дівчинка прийшла на танці, чи не так?"

Отож, дівчата на мить задумались,

і одна дівчинка запропонувала:

"А чому б нам просто не перенести танці до в'язниці?"

Більшість дівчат засумнівались щодо цієї ідеї

і сказали: "Чи ти при своєму розумі?

Хто дозволить гурту малих дівчат,

святково одягнених - " (Сміх)

"- прийти у в'язницю і танцювати зі своїми татусями в костюмах Губки Боба?"

Оскільки так вони їх там називають.

Я сказала: "Ну дівчата,

ви ніколи не знатимете, допоки не запитаєтесь".

Тому було написано листа шерифу міста Ричмонд,

що його підписала кожна дівчинка.

Я б сказала, що він дуже особливий шериф.

Він одразу зв'язався зі мною і сказав,

що коли б лише виникала можливість запросити сім'ї до в'язниці,

його двері завжди відчинені.

Тому що одну річ він знав напевне:

коли батьки пов'язані із своїми дітьми,

існує менша ймовірність того, що вони сюди повернуться.

Отож,

було запрошено 16 ув'язнених і 18 дівчаток.

Дівчатка були вбрані у найсвятковіший одяг,

а тати змінили свої жовті та сині комбінезони

на сорочки і краватки.

Вони обіймались.

Вони розділяли їжу, яка складалася з курчати і риби.

Вони разом сміялись.

Це було чудово.

Тати і дочки навіть мали

можливість налагодити фізичний контакт,

щось таке, чого багато хто з них не мав навіть

на короткий час.

Батьки перебували у місці, де вони могли

заохотити своїх дочок гратися

і, відсунувши стілець, простягнути свою руку до танцю.

Навіть охоронці просльозились.

Проте після танців

ми всі усвідомили, що тати все ще будуть у в'язниці.

Тому нам потрібно було придумати щось таке,

що вони могли б узяти з собою.

Тому ми принесли відеокамери Flip -

вони дивились у них і записували одне одного,

свої повідомлення, думки.

Ми збирались це використати як

посередника.

Тобто, коли б вони почали сумувати одне за одним і відчули б, що зв’язок між ними втрачається,

вони могли воз’єднатись через цей образ.

Я ніколи не забуду, як одна дівчинка подивилась у вічі своєму татові

з цією камерою і сказала:

"Татусю, що ти бачиш коли дивишся на мене?"

Тому що наші татусі - це дзеркала,

на які ми опираємось,

коли вирішуємо, якого чоловіка ми заслуговуємо,

і як вони бачать нас упродовж усього нашого життя.

Я знаю це дуже добре,

оскільки я була однією із щасливих дівчат.

Я завжди мала

батька у своєму житті.

Він тут навіть сьогодні.

(Оплески)

І саме тому для мене надзвичайно важливо

упевнитися, що ці дівчата

пов'язані зі своїми татами,

a особливо ті, котрих розлучають

колючі дроти та залізні двері.

Ми лише створили підґрунтя

для дівчат, котрих мучать болючі питання,

бути у праві задати ці питання своїм татам,

і надали татам свободу на них відповісти.

Оскільки відомо, що тати навіть живуть з цією єдиною думкою: «Яку ж саме жінку я збираюсь виховати?»

Якщо батько ув'язнений,

то це аж ніяк не означає, що його треба усунути

із життя його дочки.

(Оплески)