Я народився та виріс у Північній Кореї. Хоча моя сім'я постійно боролась із бідністю, мене завжди любили і про мене турбувались у першу чергу, бо я був єдиним сином і наймолодшим з двох у сім'ї. Але року 1994 почався великий голод. Мені було 4 роки. Моя сестра і я ходили у пошуках хмизу, починаючи о 5 ранку, і поверталися після полудня. Я блукав вулицями у пошуках їжі і пам'ятаю, що бачив маленьку дитину, прив'язану до маминої спини, яка їла картоплю, і я хотів вкрасти її у дитини. Голод - це приниження. Голод - це безнадія. Для голодної дитини політика та свобода не варті навіть думки про них. На мій дев'ятий день народження мої батьки не могли дати мені їжі. Але навіть дитиною я відчував, як їм важко на душі. Понад мільйон жителів Північної Кореї померли з голоду у той час, і 2003 року, коли мені було 13 років, мій батько став одним із них. Я бачив, як мій батько чахнув та помирав. Того ж року одного дня зникла моя мати, і тоді моя сестра сказала мені, що вона вирушає в Китай заробляти гроші, і пообіцяла, що вона незабаром повернеться з грошима та їжею. Оскільки до того ми ніколи не розлучались, то я думав, що ми завжди будемо разом. Я навіть не обійняв її, коли вона пішла. Це була найбільша помилка у моєму житті. Але знову ж таки, я не знав, що це буде прощання надовго. Я не бачив своєї мами та сестри з того часу. Раптом я став бездомним сиротою. Моє щоденне життя стало дуже важким, але дуже простим у той же час. Моєю метою було знайти брудний шматок хліба у смітті. Але це не вихід, щоб вижити. Я почав усвідомлювати, що жебрання - це не вихід. Тому я почав красти їжу з візків на незаконних ринках. Деколи я знаходив дрібні підробітки в обмін на їжу. Одного разу я навіть провів два місяці взимку, працюючи на вугільній шахті, 33 метри під землею без жодного захисту до 16 годин на день. Це не було незвично. Багато інших сиріт виживали у такий спосіб, або й гірший. Коли я не міг заснути від жахливого холоду або болю від голоду, я надіявся, що наступного ранку моя сестра повернеться, щоб мене збудити з моєю улюбленою їжею. Ця надія допомагала мені жити. Я не маю на увазі велику, грандіозну надію. Я про ту, що змушувала мене вірити, що у наступному смітнику буде хліб, хоча зазвичай його там не було. Але якби я не вірив у це, я б навіть не пробував, і тоді я б помер. Надія давала мені життя. Кожного дня я казав собі: "Хоч як важко мені буде, я мушу жити". Прочекавши три роки на повернення сестри, я вирішив поїхати до Китаю, щоб шукати її самотужки. Я усвідомив, що не міг так жити далі. Я знав, що дорога буде ризикованою, але я б наразив своє життя на небезпеку так чи інакше. Я міг померти з голоду, як мій батько у Північній Кореї або податися на пошуки кращого життя до Китаю. Я дізнався,що багато людей намагались перетнути кордон Китаю вночі, щоб їх не помітили. Охоронці кордону Північної Кореї часто стріляли і вбивали людей, що намагалися перетнути кордон без дозволу. Китайські солдати зловлять і відішлють назад жителів Північної Кореї, де вони зустрінуть суворе покарання. Я вирішив перетнути кордон вдень, по-перше, тому що я все ще був дитиною і боявся темряви, по-друге, бо я знав, що вже ризикую, і оскільки небагато людей намагались перейти вдень, я подумав, що зможу перетнути непоміченим. Я добрався до Китаю 15 лютого 2006. Мені було 16 років. Я думав, що у Китаї все стане легше, бо там було більше їжі. Я сподівався, що більше людей допоможуть мені. Але це було важче, ніж життя у Північній Кореї, бо я не був вільним. Я завжди боявся, що мене спіймають і відправлять назад. Дивом кілька місяців потому я зустрів когось, хто керував підземним притулком для корейців, і мені дозволили жити там і їсти регулярно вперше за багато років. Пізніше того ж року активіст допоміг мені втекти з Китаю і поїхати в Сполучені Штати як біженець. Я поїхав до Америки, не знаючи й слова англійською, хоча мій соціальний працівник сказав мені, що я мав ходити до школи. Навіть у Північній Кореї я був двієчником. (Сміх) Я ледве закінчив початкову школу. Пам'ятаю, що я бився у школі більше, ніж раз на день. Підручники та бібліотека не були моїм поприщем. Мій батько намагався мотивувати мене вчитись, але йому нічого не виходило. І одніє миті у батька опустилися руки. Він сказав: "Ти мені більше не син". Мені було лише 11 чи 12, але це мене глибоко вразило. Проте мій рівень мотивації не змінювався до самісінького моменту його смерті. Тому в Америці це було трохи смішно, коли вони сказали, що мені варто піти у старшу школу. Я не ходив навіть до середньої. Я вирішив піти тільки тому, що мені сказали, не докладаючи особливих зусиль. Але одного дня я прийшов додому і моя названа мати приготувала курячі крильця на обід. Під час обіду я захотів ще одне крильце, але усвідомив, що там не було достатньо для всіх, тому я вирішив не брати більше. Коли я поглянув на мою тарілку, я побачив останнє крильце, яке мій прийомний батько віддав мені. Я був такий щасливий. Я поглянув на нього, він сидів біля мене. Він просто поглянув у відповідь дуже сердечно, але нічого не сказав. Раптом я згадав свого біологічного батька. Маленький акт любові мого прийомного батька нагадав мені про мого батька, що хотів би поділитись зі мною їжею, коли він був голодний, навіть якщо він помирав з голоду. Я почувався страшенно пригніченим, адже я мав стільки їжі в Америці, а мій батько помер з голоду. Моїм єдиним бажанням тієї ночі було приготувати йому їжу, і тієї ночі я також подумав, що ще я можу зробити, щоб вшанувати його честь. Тож я пообіцяв собі, що наполегливо вчитимусь і отримаю найкращу освіту в Америці, щоб вшанувати його жертву. Я сприйняв школу серйозно, і вперше у своєму житті отримав академічну нагороду за досягнення, і потрапив у список декана з першого семестру у старшій школі. (Оплески) Те куряче крильце змінило моє життя. (Сміх) Надія - це особисте. Надія - це щось, що ніхто не може дати тобі. Ти мусиш вибрати вірити надії. Ти мусиш зробити це самостійно. У Північній Кореї я сам це зробив. Надія привела мене до Америки. Але в Америці я не знав, що робити, бо мав цю приголомшливу свободу. Мій прийомний батько під час того обіду дав мені напрямок, і дав мені мотивацію та мету жити в Америці. Я не сам прийшов сюди. Я мав надію, але надія сама по собі - це недостатньо. Багато людей допомогли мені по дорозі сюди. Жителі Північної Кореї важко борються за життя. Вони мають змушувати себе жити, мати надію вижити, але вони не можуть зробити цього без допомоги. Це моє повідомлення вам. Майте надію для себе, але також допомагайте один одному. Життя може бути важким для всіх, де б ви не жили. Мій прийомний батько не мав наміру змінити моє життя. Таким же чином ви можете також змінити чиєсь життя навіть найменшим виявом любові. Шматок хліба може задовільнити ваш голод, і надія принесе вам хліб, щоб допомогти вам жити. Але я з впевненістю вірю, що ваш вияв любові та турботи може також зберегти життя іншого Джозефа і змінити тисячі інших Джозефів, які досі мають надію вижити. Дякую. (Оплески) Адріан Гонґ: Джозефе, дякую, що поділився цією дуже особистою і особливою історією з нами. Я знаю, ти не бачив своєї сестри протягом, ти казав, майже десятиліття, і на випадок, якщо вона зможе це побачити, ми вирішили дати тобі можливість відправити їй повідомлення. Джозеф Кім: Корейською? А.Г.: Можеш англійською або корейською - байдуже. (Сміх) Дж.К.: Добре, я не збираюсь більше робити це корейською, бо я не думаю, що зможу зробити це без сліз. Нуна, минуло вже 10 років, відколи я бачив тебе востаннє. Я просто хотів сказати, що я сумую за тобою і люблю тебе, будь ласка, повертайся до мене і залишайся живою. І я ...о, Боже. Я досі не втратив надію побачити тебе. Я проживу своє життя щасливо і наполегливо вчитимусь, поки тебе побачу, і я обіцяю, що не буду більше плакати. (Сміх) Так, я з нетерпінням чекаю, щоб побачитись з тобою, і якщо ти можеш знайти мене, я також шукатиму тебе, і я сподіваюся зустріти тебе одного дня. І чи можу я також передати маленьке повідомлення для моєї мами? А.Г.: Звичайно, будь ласка. Дж.К.: Я не провів з тобою багато часу, але я знаю: ти все ще мене любиш, і ти, напевно, все ще молишся за мене і думаєш про мене. Я просто хотів тобі подякувати за те, що дала мені можливість жити у цьому світі. Дякую. (Оплески)