Було 8 квітня, 2003.
Я був у Багдаді,
висвітлюючи війну в Іраку.
Того дня американські танки
почали заходити до Багдаду.
Нас було всього кілька
журналістів у готелі Палестина,
і, як це трапляється на війні,
бій почав наближатися, за нашими вікнами.
Багдад було вкрито
чорним димом і нафтою.
Запах був жахливий.
Ми нічогісінько не бачили,
але знали, що відбувається.
Звичайно, я мав би писати статтю,
але так завжди відбувається --
ти маєш писати, і тут
відбувається щось значне.
Отже, я був у кімнаті
на 16-му поверсі,
писав і поглядав у вікно час від часу,
щоб подивитися, що там відбувається.
Раптом стався потужний вибух.
Протягом попередніх трьох тижнів
були обстріли пів-тонними ракетами,
але цього разу, шок --
я відчув його всередині себе,
і подумав: "Це дуже близько.
Це дуже, дуже близько".
Тож я пішов подивитися, що відбувалося.
Я спустився на 15-й поверх,
щоб поглянути.
І побачив людей, журналістів,
які кричали в коридорах.
Я зайшов до кімнати
і зрозумів, що в неї влучила ракета.
Когось поранило.
Там був чоловік біля вікна,
оператор, якого звали Тарас Процюк,
який лежав долілиць.
Маючи досвід роботи в лікарні,
я хотів допомогти йому.
Тож я перевернув його.
І коли я його перевернув,
то побачив, що його розірвало
від грудини до тазу,
але я не бачив нічого,
нічого взагалі.
Усе що я бачив, це сяюча,
яскрава пляма, яка засліпила мене,
і я не розумів, що відбувається.
Коли пляма зникла,
і я зміг побачити його рану,
яка була дуже серйозною,
ми разом з колегами підклали
під нього простирадло,
і занесли його до ліфту, який зупинявся
на кожному з 15-ти поверхів.
Ми поклали його до машини,
яка відвезла його до лікарні.
Він помер на шляху до лікарні.
Іспанський оператор Хосе Коузо, який
був на 14-му поверсі, також поранений --
бо снаряд вибухнув між двома поверхами --
помер на операційному столі.
Як тільки машина від’їхала, я повернувся.
Треба було писати статтю --
я мав її написати.
І, отже --
Я повертався до фойє готелю
із закривавленими руками,
коли один з готельних працівників
зупинив мене
і попросив заплатити готельний збір,
який я не платив вже 10 днів.
Я сказав йому зникнути.
І сказав собі: "Звільни свої думки,
відклади все це вбік.
Якщо хочеш писати,
треба відкласти все вбік".
Саме це я і зробив.
Я піднявся по сходах,
написав статтю і відіслав її.
Згодом, окрім відчуття того,
що я втратив своїх колег,
щось інше почало турбувати мене.
Я продовжував бачити
ту яскраву сяючу пляму
і не міг зрозуміти, що це значило.
А потім війна скінчилася.
Пізніше, я подумав: "Це неможливо.
Я просто не можу не знати, що сталося".
Бо це було не вперше, і я був
не першим, з ким це відбувалося.
Я бачив, як подібні речі
відбувалися з іншими
за свої 20 - 35 років у журналістиці.
Я бачив речі, які впливали
і на мене також.
Наприклад, я знав
одного чоловіка у Лівані,
25-річного ветерана,
який воював протягом п’яти років --
справжнього ветерана --
з яким ми ходили усюди.
Він міг впевнено повзати у темряві --
він був видатним солдатом,
справжнім солдатом --
тож ми ходили з ним, знаючи,
що з ним ми будемо в безпеці.
І одного дня, як мені сказали --
і я потім знову його бачив --
він був у таборі, грав у карти,
коли хтось зайшов у сусідні двері
і розрядив свою зброю.
Коли зброя вистрілила,
той вибух, той єдиний постріл,
змусив його швидко пірнути під стіл,
як дитину.
Він тремтів, був нажаханий.
І відтоді він вже ніколи
не зміг встати і воювати.
Врешті-решт він став круп’є
в бейрутському казино,
де я знайшов його згодом,
бо він не міг спати, тож ця робота
була досить прийнятною.
Тож я собі подумав:
"Що ж це за штука, яка може вбити тебе,
не залишаючи жодних видимих слідів?
Як це відбувається?
Що це за невідома штука?"
Вона була занадто поширеною,
щоб бути випадковістю.
Тож я почав розслідувати --
це все, що я вмію робити.
Я почав розслідувати,
переглядаючи книги,
спілкуючись з психіатрами,
відвідуючи музеї, бібліотеки тощо.
Врешті-решт, я виявив,
що деякі люди знали про це --
переважно військові психіатри --
і те, з чим ми мали справу,
називалося "травма".
Американці називають це ПТСР,
або посттравматичний синдром.
Це було чимось,
про що було відомо,
але ми ніколи про це не говорили.
Тож, ця травма --
що це?
Отже, це зустріч зі смертю.
Не знаю, чи стикалися ви
колись зі смертю.
Я кажу не про мертві тіла
або про чийогось дідуся
в лікарняному ліжку,
або про когось, кого збила машина.
Я кажу про зустріч з безоднею смерті.
І це щось таке,
чого ніхто не очікує побачити.
Люди кажуть:
"І на сонце, і на смерть
годі глянути прямо".
Людська істота не повинна
стикатися з безоднею смерті.
Але коли це трапляється,
це може залишатися непомітним
протягом певного часу --
днів, тижнів, місяців, інколи років.
А потім, в певний момент,
воно вибухає,
бо це щось, що увійшло у ваш мозок --
щось на зразок вікна
між образом і вашим мозком --
яке проникло у ваш мозок,
яке залишається там і
займає там місце.
І є люди -- чоловіки, жінки,
які раптом більше не можуть спати.
У них стаються жахливі напади страху --
напади паніки,
а не просто незначні страхи.
Раптом вони більше не хочуть спати,
бо коли сплять, то щоночі
бачать те саме страхіття.
Бачать ту саму сцену щоночі.
Яку сцену?
Наприклад, солдат,
що заходить в будинок
і зустрічається лицем до лиця
з іншим солдатом, який цілиться в нього.
Він дивиться на гвинтівку,
просто в дуло.
І дуло раптом стає
жахливим, деформованим.
Воно стає звіром, який усе пожирає.
І він каже --
пізніше він скаже: "Я бачив смерть.
Я бачив себе мертвим, отже я мертвий".
З цієї миті він знає,
що він мертвий.
Це не відчуття --
він переконаний, що він мертвий.
Насправді, він зайшов, а інший --
не стріляв або втік або щось таке,
і його насправді не підстрелили --
але для нього, він помер в ту мить.
Або це може бути запах
масового поховання --
Я бачив багато таких в Руанді.
Це може бути голос друга, який кличе,
якого вбивають, а ви
ніяк не можете зарадити.
Ви чуєте цей голос
і прокидаєтесь щоночі,
протягом тижнів, місяців,
у стані трансу,
налякані, нажахані,
як дитина.
Я бачив чоловіків, які плакали
мов діти
від того, що бачили ту саму сцену.
Отже, ця сцена жаху в вашому мозку,
споглядання безодні смерті --
цей аналог жаху,
який щось приховує --
цілком заволодіває вами.
Ви не можете нічого зробити,
зовсім нічого.
Ви більше не можете працювати,
більше не можете любити.
Ви повертаєтесь додому
і нікого не впізнаєте.
Ви навіть не впізнаєте себе.
Ви ховаєтесь і не виходите з дому,
зачиняєтесь, починаєте хворіти.
Я знаю людей, які ставили маленькі
бляшанки з монетами біля будинку,
на той випадок, якщо хтось
схоче залізти в дім.
Раптом ви відчуваєте, що хочете
померти або вбити,
сховатися або втекти.
Хочете, щоб вас любили,
але ви ненавидите усіх.
Це відчуття поглинає вас цілком
день у день,
і ви жахливо страждаєте.
І ніхто не розуміє.
Кажуть: "З тобою все гаразд.
Ти виглядаєш добре. Не маєш поранень.
Ти пішов на війну, повернувся,
у тебе все гаразд".
Ці люди жахливо страждають.
Деякі вчиняють самогубство.
Зрештою, самогубство - це ніби
поставити галочку у списку завдань --
Я вже мертвий, тож я можу
також вчинити самогубство.
Плюс, більше не буде болю.
Дехто вчиняє самогубство,
інші -- спиваються.
Кожен може згадати дідуся,
чи дядька, чи сусіда,
який пиячив, ніколи нічого не розповідав,
завжди мав кепський настрій, бив дружину
і який або потопав у алкоголі,
або помирав.
А чому ми не говоримо про це?
Не говоримо, бо це табу.
Річ не в тім, що ми не можемо знайти слова,
щоб описати безодню смерті,
а в тім, що інші не хочуть цього чути.
Вперше, коли я повернувся з відрядження,
люди сказали: "О! Він повернувся!"
Була вишукана вечеря --
білі скатертини, свічки, гості.
"Розкажи нам усе!"
Я почав розповідати.
Через 20 хвилин люди почали
незадоволено зиркати на мене,
господиня почала куняти.
Це було жахливо, і я зрозумів,
що зіпсував увесь вечір.
Тож я більше не розповідаю про це.
Ми просто не готові слухати.
Люди відкрито кажуть:
"Будь ласка, припини".
Хіба це рідкість?
Ні, це дуже поширено.
Третина солдатів, які загинули в Іраку --
ну, не "загинули", я перефразую --
третина американських солдатів,
які були в Іраку,
страждають від ПТСР.
В 1939 все ще було 200 000 солдатів
Першої світової війни,
які лікувалися у британських
психіатричних лікарнях.
У В’єтнамі загинуло 54 000 людей --
американців.
У 1987 році уряд США
визначив що 102 000 --
вдвічі більше --
102 000 ветеранів померли,
вчинивши самогубство.
Вдвічі більше смертей від самогубств
ніж від бойових дій у В’єтнамі.
Тож, як бачите, це стосується всього,
не лише сучасної війни,
а й давніх воєн --
ви можете прочитати про це --
там є свідчення.
Тож чому ми не говоримо про це?
Чому ми не говорили про це?
Проблема в тому, що
якщо ви не говорите про це,
то чекайте біди.
Єдиний спосіб зцілитися --
і хороші новини в тому,
що це лікується --
подумайте про "Крик" Мунка, Ґойа, інших --
це насправді лікується.
Єдиний спосіб
одужати від цієї травми,
від цієї зустрічі зі смертю, яка
переповнює, приголомшує і вбиває вас, --
знайти спосіб висловити це.
Люди кажуть:
"Мова - це єдине, що тримає нас усіх разом".
Без мови, ми ніщо.
Це та річ, яка робить нас людьми.
Перед лицем такої жахливої картини --
мовчазної картини забуття,
яка гнітить нас --
єдиний спосіб подолати її --
це виразити її людськими словами.
Бо ці люди почуваються
відкинутими людством.
Ніхто більше не хоче їх бачити,
і вони не хочуть бачити нікого.
Вони почуваються негідними,
оскверненими, присоромленими.
Хтось сказав: "Лікарю!
Я більше не їжджу в метро,
бо боюся, що люди
побачать жах у моїх очах".
Інший хлопець думав, що у нього
важке шкірне захворювання
і провів шість місяців у дерматологів,
мандруючи від одного лікаря до іншого.
А потім, одного дня, вони
направили його до психіатра.
На своїй другій сесії він сказав психіатру,
що мав жахливу хворобу шкіри
від голови до п’ят.
Психіатр запитав: "Чому у вас такий стан?"
І чоловік сказав: "Ну, тому що я мертвий,
тож, напевно я гнию".
Отже, ви бачите що це щось таке,
що має дуже глибокий вплив на людей.
Щоб одужати, ми повинні говорити про це.
Жах треба виразити словами --
людськими словами, так щоб ми могли
впорядковувати це і говорити про це знову.
Ми повинні подивитися смерті у вічі.
І якщо ми зможемо це зробити,
якщо зможемо говорити про ці речі,
тоді, крок за кроком,
пропрацьовуючи це вербально,
ми можемо знову віднайти
своє місце у людстві.
І це важливо.
Тиша вбиває нас.
Тож, що це значить?
Це значить, що після травми,
безсумнівно, ми втрачаємо нашу
"нестерпну легкість буття".
те відчуття безсмертя,
яке тримає нас тут --
тобто, якщо ми тут, ми майже почуваємось
безсмертними, якими ми не є,
але, якби ми в це не вірили, ми б сказали:
"Який у цьому всьому сенс?"
Проте люди з травмою втрачають
це відчуття безсмертя.
Вони втрачають свою легкість.
Але вони знаходять дещо інше.
Отже, це означає, що якщо ми
зможемо дивитися смерті у вічі,
і, фактично, протистояти їй,
замість мовчати й ховатися,
як це робили деякі знайомі мені
чоловіки й жінки,
такі як Майкл з Руанди,
Керол з Іраку, Філіп з Конго
та інші мої знайомі,
такі як Сорж Шаландон,
зараз чудовий письменник,
який відмовився від відряджень
після травми.
П’ять моїх друзів вчинили самогубство.
Вони були тими, хто не пережив травму.
Отже, якщо ми зможемо
дивитися смерті у вічі,
якщо ми, смертні люди, людські й смертні,
зрозуміємо, що ми - людські істоти і є
смертними, смертними і людськими,
якщо зможемо протистояти смерті
і визнаємо, що вона є
найзагадковішим місцем
з усіх найзагадковіших місць,
оскільки ніхто ніколи не бачив його --
якщо ми зможемо
повернути їй це значення,
так, ми можемо померти,
вижити
і повернутися назад до життя,
але ми повернемося сильнішими ніж були.
Набагато сильнішими.
Дякую!
(Оплески)