Привіт. Мене звати Джарет Кросочка

і я заробляю на життя тим, що пишу та ілюструю дитячі книги.

Тобто постійно використовую свою уяву на роботі.

Але перш, ніж моя уява стала моїм покликанням,

вона врятувала мені життя.

Коли я був малим, любив малювати,

і найталановитішим художником, якого я знав,

була моя мама,

але вона мала залежність від героїну.

А коли твоя мама - наркоманка,

ти як Чарлі Браун, який намагається грати у футбол,

бо так сильно, як ти хочеш любити цю людину,

так само ти хочеш, щоб вона тебе любила,

кожного разу, коли відкриваєш своє серце, опиняєшся горілиць.

Все моє дитинство мама була ув'язнена,

і батька у мене не було теж,

бо я навіть не знав, як його звати, аж до 6 класу.

Але в мене були бабуся і дідусь,

батьки моєї матері - Джозеф і Ширлі,

які всиновили мене напередодні моїх третіх уродин

і взяли мене за рідного

після того, як виростили п'ятеро дітей.

Двоє людей, які виростали в часи Великої депресії,

на початку восьмого десятка років взяли собі ще одну дитину.

Я був наче кузен Олівер з комедійного серіалу

в сім'ї Кросочка,

дитина, що з'явилась нізвідки.

І хочу сказати, що життя з ними було дуже легким.

Кожен із них викурював дві пачки цигарок на день, кожен, без фільтру,

і коли мені сповнилось шість,

я вмів замовити коктейль Southern Comfort Мангеттен,

сухий з родзинкою, льодом збоку,

лід збоку, щоб можна було влити більше лікеру в напій.

Але вони любили мене до біса сильно. Вони мене так сильно любили.

І підтримували мої творчі зусилля,

бо мій дідусь був людиною, яка добилась всього сама, своїми руками.

Він бігав і працював на фабриці.

Моя бабуся була домогосподаркою.

І тут я, малий, який любив Трансформери,

Снупі та Ніндзя Черепашок,

я закохувався в героїв, про яких читав,

і ми з ними ставали друзями.

Найкращими моїми друзями були герої,

про яких я читав у книгах.

Я ходив в початкову школу Гейт Лейн у Вустері, штат Массачусетс,

і там в мене були чудові вчителі,

з яких в першому класі найбільше запам'яталась місіс Аліш.

Я просто пам'ятаю ту любов, яку вона давала нам,

своїм учням.

Коли я був у третьому класі,

сталась незабутня подія.

Один письменник, Джек Ґантос, прийшов до нашої школи.

Автор, чиї книги вже публікувались, прийшов з нами поговорити

про те, чим заробляв на життя.

Потім ми всі повернулись у класи

і малювали свою власну інтерпретацію його головного героя,

Роттена Ральфа.

І раптом письменник з'явився у дверях нашого класу,

я пам'ятаю, як він прогулювався між рядами,

йдучи від дитини до дитини, заглядаючи на парти, нічого не говорив.

Але він зупинився біля моєї парти,

постукав пальцем по ній і сказав:

"Гарний кіт". (Сміх)

І пішов геть.

Два слова, що колосально змінили моє життя.

Коли я був у третьому класі, я вперше написав книгу,

"Сова, яка вважала себе найкращим літуном".
(Сміх)

Ми мали написати свій власний грецький міф,

свою вигадану історію, тому я написав про сову,

яка запросила Гермеса політати навперегони,

і сова шахраювала,

а Гермес, грецький бог, розізлився

та перетворив сову на місяць,

тому сова мусила доживати віку в ролі місяця,

споглядаючи, як її рідні та друзі ночами бавляться.

Так. (Сміх)

Моя книга мала титульну сторінку.

У свої вісім років я безперечно переживав про свою інтелектуальну власність.

(Сміх)

Це була історія, розказана словами та малюнками,

саме те, чим я зараз заробляю на життя,

інколи я давав всю владу словам,

а інколи я дозволяв лише малюнкам

розповідати історію.

Моя улюблена сторінка - сторінка "Про автора".

(Сміх)

Я навчився писати про себе в третій особі

ще в юному віці.

Мені подобається ось це останнє речення: "Йому сподобалось працювати над цією книгою".

І мені подобалось працювати над тією книгою, бо я любив використовувати свою уяву,

а в тому і суть роботи письменника.

Писати - це використовувати свою уяву на папері,

а мене охоплює страх, бо я так багато тепер ходжу по школах,

і, здається, що для дітей є настільки чужим

поняття використання своєї уяви на папері,

при тому, що їм можна писати зараз навіть під час уроків.

Я так любив писати, що приходив зі школи,

витягав клапті паперу,

скріплював їх докупи

і заповнював порожні сторінки словами та малюнками

тільки тому, що любив використовувати свою уяву.

Потім ці герої ставали моїми друзями.

Було яйце, помідор, головка салату та гарбуз,

і всі вони жили в цьому місті-холодильнику,

а одного разу вони пішли до закинутого будинку з привидами,

переповненого небезпеками:

там був диявольський блендер, що хотів їх пошматувати,

диявольський тостер, що хотів викрасти пару хлібин,

та диявольська мікрохвильовка, що намагалась розтопити їхнього друга,

пачку масла. (Сміх)

Я також малював свої комікси,

і це був для мене ще один спосіб розповідати історії

за допомогою слів та малюнків.

Коли я був у шостому класі,

з бюджету було виключено державне фінансування на уроки малювання

в системі загальноосвітніх шкіл міста Вустер.

Кількість уроків малювання з одного разу на тиждень

зменшилась до двох разів на місяць,

потім до одного разу на місяць, а потім до жодного.

І мій дідусь, а він був чоловік мудрий,

бачив в тому проблему, бо знав,

що це було єдине, що я маю. Я не займався спортом.

Я малював.

Одного вечора він зайшов в мою кімнату,

сів на краєчок мого ліжка

і сказав: "Джарет, тобі вирішувати, але, якщо хочеш,

то я б повів тебе на уроки у Вустерському художньому музеї".

Я був такий схвильований.

Отже з шостого по 12-й клас

раз, два, а інколи і три рази на тиждень

я ходив на уроки малювання в музеї,

і був в оточенні інших дітей, які теж любили малювати,

інших дітей, які мали подібну пристрасть.

Моя видавнича кар'єра почалась тоді, коли я зробив дизайн обкладинки

для книжки, яку написав у восьмому класі,

і якщо вас дивує стиль одягу, який я вибрав для нашого талісмана,

зазначу, що Bell Biv DeVoe, MC Hammer

та Vanilla Ice мені тоді дуже подобались. (Сміх)

Я досі можу співати в караоке "Ice, ice baby",

не дивлячись на екран.

Не спокушайте, бо заспіваю.

Отже, мене відправили до приватної школи,

у молодші і середні класи, але чомусь

мій дідусь засмутився, що когось

у місцевій загальноосвітній школі вдарили ножем і вбили,

тому він не захотів, щоб я туди ходив.

Він хотів, щоб я ходив до приватної школи і дав мені вибрати.

"Ти можеш піти в школу "Holy Name", яка є загальноосвітньою,

або школу Св. Івана, в якій вчаться тільки хлопці".

Дуже мудрий чоловік, він знав, що в мене

складеться враження, наче я сам приймаю рішення,

і знав, що я не виберу школу Св. Івана,

тому я пішов до середньої школи "Holy Name",

що було досить важким переходом для мене, як я вже казав,

я не займався спортом,

а школа була спеціалізована на фізкультурі,

та я знаходив розраду в класі малювання містера Шилейла.

Там я просто розцвітав.

Я щодня просто не міг дочекатися того уроку.

Як же я знаходив собі друзів?

Малював смішні портрети своїх вчителів --(Сміх)--

і передавав по класу.

Ну, і якось на уроці англійської, у дев'ятому класі,

мій друг Джон, який сидів поруч,

засміявся трішки засильно.

Містерові Ґрінвуду це не надто сподобалось.

(Сміх)

Він завжди бачив, що я був причиною занепокоєння і шуму,

і мене, вперше в житі, відправили в коридор,

і я подумав: "О, ні, я приречений.

Мій дідусь мене вб'є".

А він вийшов у коридор і сказав:

"Покажи мені листок".

І я подумав: "О, ні. Він думає, що це записка".

Я взяв той малюнок і вручив йому.

Пару хвилин ми сиділи мовчки,

а потім він сказав мені:

"Ти справді талановитий". (Сміх)

"У тебе справді добре виходить. Знаєш, що шкільна газета

шукає нового каратуриста, ти маєш ним стати.

Просто перестань малювати на моїх уроках".

Мої батьки нічого про це не знали.

Нічого поганого зі мною не сталося. Мене представили місіс Кейсі,

яка очолювала шкільну газету,

і протягом трьох з половиною років я був

карикатуристом для шкільної газети,

розв'язуючи такі складні проблеми як

скупість старшокласників,

новачки - ботани,

надмірна вартість випускної вечірки. Не можу повірити в те, як дорого коштує піти на випускний.

Я керував завданнями

і ще писав історію про хлопця на ім'я Веслі,

якому не щастило в коханні, я клявся і божився,

що ця історія не про мене,

але через стільки років зізнаюсь, що абсолютно все це було про мене.

Було так кльово, що я міг писати ці історії.

Я придумував їх,

їх публікували в шкільній газеті,

і люди, яких я не знав, могли їх читати.

Мені подобалась думка про те, що я можу ділитись своїми ідеями

на друкованих сторінках газети.

На мої 14-ті уродини, мій дідусь і бабуся

подарували найкращий в світі подарунок:

креслярський стіл, за яким я відтоді працюю.

Ось я тут, через 20 років,

і досі працюю за цим столом щодня.

Ввечері на мої 14-ті уродини

мені подарували цей стіл, і ми їли китайську їжу.

І це було моє пророцтво:

"Ти будеш успішним у своїй справі".

Я приклеїв його зліва вгорі на своєму столі

і, як бачите, напис досі там.

Я ніколи ні про що не просив бабусю і дідуся.

Ну, хіба про дві речі: Расті, який був чудовим хом'ячком

і прожив довге чудове життя, коли я був в четвертому класі.

(Сміх)

і відеокамеру.

Я просто хотів відеокамеру.

І після благань і молінь на Різдво,

я отримав вживану камеру

і почав одразу ж знімати власні анімації

самотужки,

і весь час, поки вчився в школі, знімав анімації.

У 10-у класі переконав свого вчителя з англійської дозволити мені

зробити доповідь по роману Стівена Кінга "Мізері"

у вигляді короткометражної анімації. (Сміх)

І далі малював комікси.

Продовжував малювати комікси і у Вустерському художньому музеї.

Один учитель дав мені найкращу пораду, яку тільки можна було дати.

Марк Лінч, він надзвичайний вчитель,

ми з ним досі близькі друзі.

Мені було 14 чи 15,

я зайшов в його клас на половині курсу про комікси,

я був у захопленні, просто світився від щастя.

Я мав книгу про те, як малювати комікси в стилі Марвел,

і вчився як маю малювати супергероїв,

як малювати жінку, як малювати мускули

такими якими вони мали бути,

якщо б я колись малював Людей Ікс або Людину-павука.

Він зблід,

подивився на мене і сказав:

"Забудь все, що тебе навчили".

Я не зрозумів. Він сказав: "В тебе гарний стиль.

Плекай свій власний стиль. Не малюй так, як тобі сказали малювати.

Малюй так, як малюєш і бережи цей стиль,

бо в тебе дуже добре виходить".

Коли я був підлітком, я був боязким, як і всі підлітки,

але після 17-років життя з мамою,

яка то була зі мною, то ні,

і невідомим батьком, я був лютий.

А коли мені виповнилось 17, я вперше побачив свого батька,

від якого дізнався, що маю брата і сестру, про яких я ніколи не чув.

У день, коли я вперше зустрів свого батька,

мене не взяли в школу дизайну в штаті Род-Айленд,

в єдиний коледж, який я обрав.

Десь у той час я поїхав у табір "Саншайн"

волонтером на тиждень і працював там з найдивовижнішими дітьми,

дітьми, хворими на лейкемію, і один такий малюк Ерік змінив моє життя.

Ерік не дожив до свого шостого дня народження,

але він живе в мені щодня.

Після цього досвіду мій вчитель з малювання, містер Шилейл,

приніс з собою книжки з малюнками,

і я подумав: "Ілюстровані книжки для дітей!"

і почав писати книги для юних читачів,

коли я вчився у старших класах.

Ну, врешті-решт я таки потрапив до школи дизайну в Род-Айленді.

Я перейшов на другий курс школи дизайну

і там ходив на всі можливі курси письменництва,

тоді я написав історію про велетенського помаранчевого слимака,

який хотів дружити з малюком.

Малюк не мав терпіння до нього.

Я відіслав цю книгу до десятків видавців,

і кожного разу отримував відмову,

але тоді я також був задіяний в таборі "Хоул ін зе вол ґенґ кемп",

дивовижний табір для дітей з різними видами критичних захворювань,

і ці діти в таборі читали мої історії,

я сам їм читав і бачив, що вони реагували на мою роботу.

Я закінчив школу дизайну. Мої бабуся і дідусь дуже мною пишались,

я переїхав до Бостона і заснував магазин.

Заснував студію і намагався видаватися.

Розсилав свої книги. Розсилав сотні листівок

редакторам та арт-директорам,

але вони не відповідали.

Мій дідусь щотижня мені дзвонив

і питав: "Джарете, як справи? Вже маєш роботу?"

Він же ж недавно вклав значну суму грошей

в моє навчання в коледжі.

І я казав: "Так, маю. Я пишу та ілюструю дитячі книжки",

а він: "Ну, а хто тобі за це платить?"

а я казав: "Ніхто, ніхто, поки що ніхто.

Але знаю, що колись це станеться".

Зазвичай на вихідних я працював у таборі "Хоул і зе вол" в міжсезонних програмах,

щоб заробити трохи грошей додатково, бо намагався врешті зрушитися з місця.

Там був один малюк, просто гіперактивна дитина,

якого я називав "Хлопченя-мавпеня".

Потім я пішов додому і написав книжку під назвою "Надобраніч, Хлопченя-мавпеня".

І розіслав останню партію листівок.

Я отримав листа від редактора видавництва "Рендом Хаус"

з темою листа: "Гарна робота!" Знак оклику.

"Дорогий Джарете, я отримав твою листівку.

Мені сподобався малюнок, тому я зайшов на твій вебсайт

і мені стало цікаво, чи ти коли-небудь пробував писати свої власні історії,

бо мені справді подобаються твої малюнки і, здається, що вони мають свої історії.

Будь ласка, дай знати, якщо колись випадково будеш у Нью-Йорку".

І це писав редактор видавництва дитячої книги " Рендом Хаус".

Тому наступного тижня я "випадково" був у Нью-Йорку.

(Сміх)

Зустрівся з цим редактором

і повернувся з Нью-Йорку з контрактом на свою першу книгу

"Надобраніч, Хлопченя-мавпеня",

яку видали 12 червня 2001 року.

Моя місцева газета зробила з цього сенсаційну новину.

Місцеві книгарні зробили з цього велику подію.

Вони розпродали всі свої книжки.

Мій друг казав, що це ніби прокинутись щасливим,

бо кожен, хто мене колись знав, стояв у черзі, щоб мене побачити,

але не тому, що я помер. Я просто підписував книжки.

Мої бабуся з дідусем теж там були.

Вони були такі щасливі. Дуже сильно мною пишались.

Місіс Аліш, містер Шилайл і місіс Кейсі були там.

Місіс Аліш стала перед чергою і сказала:

"Я вчила його читати". ( Сміх)

І тоді сталось дещо, що змінило моє життя.

Я вперше отримав листа від мого справжнього шанувальника,

в якому ця дитина писала, що любить Хлопченя-мавпеня так сильно,

що хоче на свої уродини отримати торт з Хлопченям-мавпеням.

Для дворічного, це наче тату. (Сміх)

Знаєте? Уродини ж лише раз на рік.

А для нього це лише другі уродини.

Я отримав це фото і подумав:

"Ця картина житиме в його свідомості

ціле його життя. Він завжди матиме цю світлину

в сімейному фотоальбомі".

Тому, з того моменту, це фото

стояло в рамці переді мною, завжди, коли я писав свої книги.

Я видав 10 ілюстрованих книг.

"Панкова ферма", "Голова в мішку", "Оллі та пурпуровий слоник".

Я щойно закінчив дев'яту книгу

з серії "Ланч Леді", яка є серією графічних романів

про жінку, яка працює в шкільній їдальні та бореться зі злочинами.

Зараз очікую виходу наступної книги

під назвою "Загін поліції качкодзьобів: Жаба, що померла".

А ще їжджу по країні з безліччю візитів у школи,

повідомляючи багатьом дітям, що вони малюють гарних котів.

і зустрічаю Голови-в-мішках.

Працівниці шкільних їдалень ставляться до мене дуже добре.

І я бачив своє ім'я на дошці пошани,

бо діти причепили туди моє ім'я.

Уже вдруге серія "Ланч Леді" виграла

нагороду "Вибір року" серед дитячих книг у категорії для третіх-четвертих класів,

і цих переможців показували

на великому екрані на Таймс-сквер.

На основі "Панкової ферми" та "Ланч леді" планують зробити однойменні фільми,

я є і кінопродюсером

і насправді думаю, що це завдяки тій відеокамері,

яку мені дали в дев'ятому класі.

Я бачив, як люди влаштовують вечірки з нагоди уродин в стилі "Панкової ферми",

як вдягаються в костюми героїв "Панкової ферми" на Гелловін,

бачив дитячу кімнату в стилі "Панкової ферми",

що змушує мене хвилюватись за добре майбутнє тієї дитини.

Я отримую найдивовижніші листи від фанів,

отримую найдивовижніші проекти,

і найбільш пам'ятний момент для мене стався минулого року на Гелловін.

Задзвонив дзвінок у дверях, прийшла по гостинці дитина,

яка була вдягнена як мій герой. Це так круто.

Зараз мої бабуся і дідусь вже на тому світі,

тому, щоб вшанувати їх, в художньому музеї міста Вустер я заснував програму стипендій

для дітей, які є у важких життєвих ситуаціях,

а їхні опікуни не можуть дозволити собі оплатити їм уроки.

Вони виставили мої роботи, які видавались протягом перших десяти років моєї діяльності,

і знаєте, хто туди радо завітав? Місіс Аліш.

Я сказав: "Місіс Аліш, як Ви?"

І вона відповіла: "Я тут". (Сміх)

Це правда. Ти живий-здоровий, і цим треба тішитись.

Це був найважливіший момент для мене, хоча

моє найважливіше завдання зараз, коли я вже батько

двох чарівних доньок -

надихати їх книжками,

які мають бути в кожній кімнаті нашого дому,

розписами, які я робив в їхніх кімнатах,

моментами творчості, які знаходиш, коли в тихий спокійний час

сидиш у внутрішньому дворику і просто корчиш міміки

через те, що дозволяєш їй сидіти за тим же столом,

за яким я сидів останні 20 років.

Дякую. (Оплески)