Є фрази, які ми говоримо,

коли ловимо на собі погляд незнайомця

або коли зустрічаємо сусіда.

Ми кажемо: "Привіт. Як справи?

Сьогодні чудовий день.

Як почуваєшся?"

Звучить безглуздо, чи не так?
І, до певної міри, так і є.

Ці фрази позбавлені семантичного значення.

Байдуже, як у вас справи
чи який сьогодні день.

У них криється дещо інше.

Вони мають соціальне значення.

Насправді, вимовляючи ці фрази,
ми маємо на увазі:

Я бачу тебе.

Мені до вподоби говорити з незнайомцями.

Я встановлюю зоровий контакт, вітаюсь,

пропоную допомогу, слухаю.

Я збираю різні історії.

Десь сім років тому я почала
документувати свої знайомства,

щоб дійти висновку.

Я побачила, що відбувається дещо чудове.

Майже поетичне.

Це були великі знайомства.

Несподівані задоволення.

Справжній емоційний зв'язок.

Були моменти розкутості.

Одного дня я стояла на розі
і чекала зеленого світла світлофору.

До речі, я з Нью-Йорку,

а це означає, що я насправді стояла
на вулиці, на решітці зливового стоку,

неначе це могло пришвидшити перехід.

Поруч зі мною стояв старий чоловік.

Він був вдягнений у довге пальто
і старечий капелюх

та виглядав, як персонаж кіно.

І от він мені говорить:

"Не стій там. Можеш щезнути".

Хіба це не абсурд?

Проте я його послухалась.
Я відійшла назад на тротуар.

Він посміхнувся і сказав:

"Добре. Ніколи не знаєш напевне.

Я міг повернутись навколо,

і оп! Тебе вже нема".

Це було дивно

і водночас чудово.

Він був такий доброзичливий
і так радів, що врятував мене.

Між нами виник 
невеличкий зв'язок.

На хвилину я відчула,
що моє існування

не залишилось непоміченим,

і я варта того, щоб мене врятувати.

А от насправді сумна річ -

що в багатьох куточках світу

людина росте з установкою,
що незнайомці небезпечні,

що їм не можна довіряти,
що вони можуть нас скривдити.

Проте більшість незнайомців
не несе загрози.

Ми ніяковіємо в їхній присутності,
бо не маємо зв'язку з ними.

Ми не знаємо їхніх намірів.

Тож замість довіритися своєму
сприйняттю і зробити вибір,

ми керуємось категорією "незнайомець".

Моїй дитині 4 роки.

Коли я вітаюсь з людьми на вулиці,

вона питає мене, навіщо.

Вона цікавиться: "Ми їх знаємо?"

Я відповідаю: "Ні, це наші сусіди".

"Вони наші друзі?"

"Ні, просто бути ввічливими - це добре".

Перед тим, як сказати це їй,
я двічі думаю,

тому що я справді так вважаю,
але саме як жінка

я знаю, що не кожен незнайомець
з вулиці має добрі наміри.

Добре бути доброзичливим
і добре навчитись, коли їм не бути,

проте це зовсім не означає,
що потрібно боятись.

Існує дві величезні переваги

використання розсудливості, а не страхів.

Перша - так ми позбавляємось скутості.

Якщо задуматись,

керуватись сприйняттям замість категорій

легко тільки на словах.

Категорії - це те, з чим працює наш мозок.

Що ж стосується людей,

то це своєрідний короткий шлях
до їхнього пізнання.

Ми бачимо чоловіка, жінку,
молодого, старого,

темношкірого, світлого, незнайомця, друга

і використовуємо інформацію
певної категорії.

Це швидко і легко,

але це прямий шлях
до необ'єктивності.

І це означає, що ми не думаємо
про людину як про особистість.

Я знаю американську дослідницю,
яка часто подорожує

центральною Азією та Африкою наодинці.

Вона відвідує міста і містечка

в ролі цілковитої незнайомки.

Вона не має жодних зв'язків чи контактів.

Вона чужинка.

І керується стратегією виживання:

зроби так, щоб незнайомець
побачив в тобі справжню особистість.

Якщо вдасться, це допоможе й
іншим людям побачити тебе таким.

Другою перевагою використання
відчуттів є близькість.

Знаю, це звучить парадоксально -

близькість та незнайомці -

але такі короткі взаємодії
викликають почуття,

що їх соціологи називають
"швидкоплинна близькість".

Це коротке знайомство,
що має емоційний відгук та значення.

Мені було приємно,

коли старий врятував мене від
смертельної пастки зливового стоку.

А ще я відчуваю себе частиною суспільства,

коли починаю розмову з кимось
у поїзді по дорозі на роботу.

Іноді це заходить далі.

Дослідники виявили, що люди
почуваються комфортніше,

коли відкривають душі незнайомцям,

ніж родичам або друзям,

вони відчувають більше
розуміння від незнайомців.

Медіа пишуть про це з великим сумом.

"Незнайомці кращі співрозмовники,
ніж ваші близькі!"

Гарний заголовок, чи не так?

Проте я думаю, він не передає головного.

Важливим висновком цих досліджень є те,

якої значимості можуть набути
подібні взаємодії;

те, що ця особлива форма близкості

дає нам дещо дуже необхідне,
так само як наші друзі

та родини.

То чому ж нам краще вдається
спілкуватись з незнайомцями?

Тому є дві причини.

По-перше, така взаємодія швидкоплинна.

Вона не має наслідків.

Легко відкритись людині,
яку ніколи більше не побачиш, так?

Це має сенс.

Друга причина ще цікавіша.

Ми упереджено ставимось до близьких людей.

Ми очікуємо від них розуміння.

Ми вважаємо,

що вони вміють читати наші думки.

Уявіть, що ви на вечірці.

Ви й не припускаєте,
що ваш друг чи супутник

не здогадується, що ви хочете піти.

Ви думаєте:

"Я ж дав тобі знак поглядом".

З незнайомцями ми починаємо все
з чистого аркушу.

Ми описуємо всю ситуацію,

розказуємо, хто ці люди,
як ми до них ставимось;

ми розшифровуємо всі жарти для своїх.

І вгадайте що?

Іноді вони справді розуміють нас
трішечки краще.

Окей.

Тепер ми знаємо, що розмовляти
з незнайомцями важливо.

А як це працює?

Існують неписані правила поведінки.

Вони відрізняються залежно від країни
вашого перебування

та культури, що вас оточує.

У більшості штатів Америки

очікуваною поведінкою в суспільстві є

зберігання балансу
між ввічливістю та скритністю.

Таку поведінку називають
ввічливою зневагою.

Уявіть двох людей, які йдуть по вулиці
назустріч одне одному.

Вони поглянуть одне на одного здалеку.

Це акт ввічливості, визнання.

Та по мірі наближення
вони відведуть погляд,

щоб надати одне одному простір.

В інших культурах

люди відходять на колосальну відстань,
щоб уникнути контакту.

Знайомі з Данії розказують,

що багато датчан настільки не схильні
до спілкування з незнайомцями,

що вони радше пропустять
свою автобусну зупинку,

ніж скажуть "дозвольте пройти",
коли необхідно когось обійти.

Натомість в хід йдуть
пересування сумок

та штовхання,
щоб висловити потребу пройти,

замість пари слів.

Мені розповідали, що в Єгипті

ігнорувати незнайомця вважається грубістю,

і що тамтешня культура
відрізняється гостинністю.

Незнайомці можуть попросити ковток води.

А коли ви запитуєте дорогу в незнайомця,

ймовірно, отримаєте від нього
запрошення в гості на каву.

Ми помічаємо ці неписані правила,
коли їх порушено,

або коли ми опиняємось в новому місці

і намагаємось збагнути,
як правильно поводитись.

Іноді порушення правил -
це саме те, чого не вистачає.

На випадок сумнівів я прошу вас
зробити дещо. Добре?

Ось як це буде.

Знайдіть когось охочого
до зорового контакту.

Це вже добрий знак.

Перш за все, просто посміхніться.

Проходячи повз людину на вулиці
чи в коридорі, посміхніться.

І подивіться, що буде.

Існує прийом "триангуляція".

Є ви, є незнайомець

і є третя річ, яку ви обидва бачите
і можете обговорювати,

як, скажімо, предмет
народного мистецтва

або вуличний проповідник,

або кумедно вдягнена людина.

Спробуйте.

Скажіть щось про ту третю річ
і подивіться, чи зав'яжеться бесіда.

Ще одним прийомом є звертання уваги.

Зазвичай, шляхом виголошення компліменту.

Я обожнюю звертати увагу на взуття людей.

Взагалі-то, зараз я
у звичайнісінькому взутті,

але взуття в цілому незвичайне.

Воно звичайне, допоки
ви не зробите комплімент.

Люди завжди раді розказати
про своє відпадне взуття.

Можливо, ви вже випробували
принцип цуциків та немовлят.

Заговорити з незнайомцем може бути важко;

ви ж не знаєте наперед його реакції.

Проте завжди можна заговорити
до його цуцика або дитини.

Собака або дитина -

це соціальний провідник до людини.

І з її реакції ви можете побачити,

чи хоче людина продовжити спілкування.

Останнє для вас випробування -

це розкриття.

Момент дуже делікатний,

але може принести плоди.

Отже наступного разу, коли
говоритимете з незнайомцем

і почуватиметесь комфортно,

розкажіть йому якусь правду про себе,

щось дуже особисте.

Ви можете отримати те відчуття розуміння,
про яке я говорила.

Іноді під час розмови

люди питають мене: "Чим займається
ваш батько?" або "Де він живе?"

Іноді я розказую їм всю правду,

що він помер, коли я була ще дитиною.

І завжди в такі моменти

вони діляться зі мною своєю втратою.

Зазвичай ми відповідаємо
зізнанням на зізнання.

Навіть з незнайомцями.

І ось у чому справа.

Коли ви говорите з незнайомцями,
ви дивним чином перериваєте

очікувану розповідь про своє 
щоденне життя

і життя тих незнайомців.

Ви встановлюєте незаплановані зв'язки.

Якщо ви не розмовляєте з незнайомцями,
ви втрачаєте можливість це відчути.

Ми витрачаємо багато часу на те,

щоб навчити наших дітей
поведінці з незнайомцями.

А що, як ми витратимо трохи більше часу,
щоб навчитись самим?

Ми могли б відкинути упередження,
що роблять нас такими недовірливими.

Ми б могли звільнити місце для змін.

Дякую.

(Оплески)