Ви, мабуть, мене не знаєте,
але я один із тих 0, 1 відсотка,
про який ви чуєте та читаєте:
я - за будь-яким розумним визначенням -
плутократ.
І сьогодні мені б хотілося
відкрито звернутися
до інших плутократів, мені подібних,
бо мені здається, що вже нам всім
пора поговорити.
Як і більшість плутократів, я є гордим
та непримиренним капіталістом.
Я заснував, співзазнував чи фінансував
більше 30-ти компаній у низці індустрій.
Я був першим позасімейним інвестором в
Amazon.com.
Я співзаснував компанію aQuantive,
яку ми продали Microsoft за
6.4 мільярдів доларів.
Ми з моїм другом володіємо банком.
Я кажу вам це - (Сміх) -
в це важко повірити?
Я кажу вам це, щоб показати
що моє життя є схожим на життя
більшості багатіїв.
Я маю широкий погляд на капіталізм
та бізнес,
і моя винагорода за це -
до непристойності розкішне життя,
яке більшість з вас не може собі й уявити:
численні будинки, яхта, мій власний літак
і так далі.
Але будьмо чесними: я не є найрозумнішою
людиною, яку ви зустрічали.
Однозначно, я не є найпрацьовитішим.
Я був посереднім студентом.
Щодо техніки - то я взагалі ніякий.
Я не можу написати жодного рядка
коду.
Якщо бути чесним - мій успіх є наслідком
неймовірної удачі,
походження, обставин та сприятливого часу.
Та все ж, мені досить добре вдаються
декілька речей.
По-перше, я маю незвично високу
стійкість до ризику,
і по-друге, я маю хороше відчуття,
хорошу інтуіцію щодо того, що трапиться
в майбутньому,
і я думаю, що це чуття щодо майбутнього
є суттю успішної підприємницької
діяльності.
Отож, ви запитаєте,
яким я бачу сьогодні майбутнє?
Я бачу вила,
розлючених людей із вилами,
тому що, поки такі люди, як ми, багатії,
живуть навіть поза всякою зажерливістю,
інші 99% наших співгромадян
все більше і більше відстають від нас.
В 1980 році цей 1%
найбагатших американців
володіли близько 8% національного доходу,
в той час як на бідніших
50% американців
припадало лише 18%.
Тридцять років потому, тобто зараз,
цей топ-1%
володіє більше, ніж 20%
національного доходу,
в той час, як бідніші 50% американців -
лише 12 чи 13%.
Якщо так буде і надалі,
топ-1% через 30 років
володітиме
більше, ніж 30% національного доходу,
в той час як, бідніші 50% американців
отримуватимуть лише 6%.
Розумієте, проблема не в тому, що в нас є
певна нерівність.
Певна нерівність є необхідною
для високоефективної капіталістичної
демократії.
Проблема в тому, що нерівність
досягла історичного максимуму,
і, що гірше, - продовжує зростати
з кожним днем.
І якщо багатство, влада та дохід
й надалі концентруватимуться
в руках найбагатших,
тоді наше суспільство перетвориться
із капіталістичної демократіі
в нео-феодалістичне
олігархічне суспільство,
як це було у Франції у 18 ст.
Такою була Франція -
до революції
і до того, як народ вийшов з вилами.
Тому я звертаюсь до собі подібних
плутократів
та до мульти-мільярдерів,
і до всіх, хто живе
у відгородженому бульбашковому світі:
"Прокиньтесь!
Прокиньтесь нарешті.
Так не може тривати.
Бо якщо ми не зробимо чогось,
аби вирішити до болю явну економічну
нерівність в нашому суспільстві,
революція прийде по нас,
адже жодне вільне та відкрите суспільство
не може так довго витримувати
таку зростаючу економічну нерівність.
Історія не знає таких випадків.
Покажіть мені вельми неоднорідне
суспільство,
і я покажу вам поліцейську державу
або повстання.
Вила прийдуть по нас,
якщо ми не візьмемось за цю проблему.
Це лише питання часу.
І коли вони прийдуть, це буде жахливо
для кожного,
але особливо для нас - багатіїв.
Мабуть, я видаюсь вам якимсь ліберальним
благодійником.
Але я ним не є. Я не стверджую, що з
моральної точки зору
економічна нерівність є неправильна.
Я стверджую,
що економічна нерівність
є недолугою та, в кінцевому результаті,
самонищівною.
Зростаюча нерівність не просто збільшує
наші ризики
наразитися на бунт -
вона загрожує нашому бізнесу також.
Тому ми, багаті хлопці,
за приклад маємо взяти Генрі Форда.
Коли Форд встановив свою славнозвісну
платню в розмірі 5-ти доларів на день,
яка була вдвічі вищою за більшість зарплат
в той час,
він не лише збільшив продуктивність
своїх фабрик,
а й перетворив експлуатованих робітників,
які були бідними,
на процвітаючий середній клас,
який міг тепер собі дозволити
купити ту продукцію, що й сам виготовляв.
Форд інтуїтивно відчував те, що зараз
для нас є істиною:
економіка є найбільш зрозуміла тоді, коли
її порівнювати з екосистемою,
і що їй характерний той же тип
зворотнього зв'язку,
який присутній в природній екосистемі,
зворотній зв'язок між
споживачами та підприємцями.
Зростаючі зарплати збільшують попит
на продукцію,
що, між іншим, збільшує попит на
працю,
а це, в свою чергу,
сприяє підвищенню зарплат,
доходів та попиту на продукцію,
і саме цієї здоровоі схеми
зростаючого успіху
нам так бракує
для відновлення теперішньої економіки.
І саме тому нам потрібно залишити позаду
так звану політику
"просочування" багатств,
що домінує в обох політичних партіях,
та прийняти те, що я називаю "економіка -
в середній клас".
"Економіка - в середній клас" заперечує
неокласичну економічну ідею,
що економіки є ефективними, лінійними,
механістичними,
та що вони тяжіють до рівноваги
та справедливості.
Натомість - вона приймає ідею 21 ст.,
згідно якої економіки є коплексними,
адаптивними
та екосистемними,
що вони уникають рівноваги,
а натомість тяжіють до нерівності,
що вони є абсолютно неефективними,
хіба лише тоді, коли правильно ними
управляти.
Це бачення 21 ст.
дозволяє вам чітко усвідомити,
що капіталізм
дієвий не тоді, коли розподіляють
існуючі ресурси.
Капіталізм дієвий тоді, коли знаходять
нові способи вирішення
людських проблем.
Геніальна суть капіталізму в тому,
що він є еволюційною системою пошуку
нових рішень.
Він винагороджує людей за те, що вони
вирішують проблеми інших людей.
Різниця між бідним суспільством
та багатим, очевидно,
полягає в тому, як багато рішень
у формі продуктів для громадян
здійснило суспільство.
Сума рішень,
яку ми маємо у нашому суспільстві,
справді показує наш добробут,
і це пояснює,
те, чому такі компанії
як Google та Amazon,
Microsoft та Apple,
а також підприємці, що їх створили,
зробили такий великий вклад
в процвітання нашого народу.
Ця перспектива 21 ст.
також чітко показує:
те, що є економічним розвитком,
найкраще пояснити
як швидкість, з якою
вирішуються проблеми.
Але ця швидкість цілковито
залежить від того,
скільки людей у нас є,
людей різноманітних та спроможних
вирішити проблеми,
і скільки наших співгромадян
активно діють:
як підприємці, які можуть
запропонувати продукцію,
так і споживачі, які нею
користуються.
Але ця максимальна взаємодія
не відбувається якось випадково.
Вона не є сама по собі.
Вона вимагає зусиль та інвестицій,
і саме тому всі
справді процвітаючі капіталістичні
демократичні країни
характеризуються величезними інвестиціями
в середній клас та в інфраструктуру,
від яких вони і залежать.
Плутократи повинні залишити позаду
цю економіку "просочування",
цю ідею, що чим краще нам,
тим краще буде і решті людей.
Це неправда. Це навіть не може
бути правдою.
Моя зарплата в тисячу разів більша за
середньостатистичну зарплату,
але я не купляю в тисячу разів більше,
чи не так?
Я взагаліт-о купив лише дві пари
цих штанів,
які мій партнер Майк називає
моїми бізнес-штанами.
Я міг би купити 2 тисячі пар штанів,
Але що я буду з ними робити? (Сміх)
Скільки разів я можу стригтись?
Як часто я можу вийти кудись пообідати?
Не має значення, наскільки багатою може
стати купка плутократів,
ми всеодно ніколи не зможемо вести
величезну національну економіку.
.
Це може зробити лише процвітаючий
середній клас.
"Нічого не поробиш" -
мої друзі-багатії можуть сказати.
Генрі Форд жив в інший час.
Можливо, щось ми не можемо зробити.
Можливо, щось ми можемо зробити.
19 липня, 2013 рік,
Bloomberg опублікував
написану мною статтю
під назвою "Клопотання капіталіста:
15 $ мінімальної зарплати".
Хороші люди з журналу Форбс,
ті, хто найбільше мною захоплювались,
назвали її
"Майже безумна пропозиція Ніка Ханауера".
Та все ж, не минуло і 350 днів
після опублікування цієї статті,
як мер Сіетлу Ед Мюрей підписав
постанову про збільшення мінімальної
зарплатні в Сіетлі
до 15 доларів за годину,
що є більше,
ніж найпоширеніша платня в розмірі
7.25$.
Розумні люди можуть запитати,
як так трапилось.
Так трапилось, бо певна група нас,
багатіїв,
нагадала середньому класу,
що він є джерелом
зростання та розвитку в капіталістичних
економіках.
Ми їм нагадали, що коли
працівники мають більше грошей,
то підприємства мають більше покупців
та потребують більше робітників.
Ми нагадали їм, що коли підприємці
плятять працівникам гідну зарплату,
то платники податків звільнені від
тягару
фінансування програм боротьби
з бідністю,
таких як видача талонів на харчування,
медична допомога
чи допомога з винайманням
житла,
якого ті працівники потребують.
Ми їм нагадали, що працівники
з низькою зарплатнею
є жахливими платниками податків
і що, коли ми піднімемо
мінімальну зарплату
на всіх підприємствах,
то вони ж від цього виграють,
чи принаймні будуть
конкурентноспроможними.
Звичайно, ви запитаєте:
"Невже підняття зарплат не означає
зменшення кількості працівників?"
Політик у вашій свідомості
не припинятиме говорити:
"Якщо ви піднімете зарплатню,
то вгадайте, що отримаєте - ви отримаєте
самі втрати".
Та чи ви впевнені?
Адже існують певні
контраргументи.
В 1980 році зарплати
виконавчих директорів в нашій країні
були в 30 разів вищі за середню зарплату;
тепер вони
стали вищі в 500 разів.
Це збільшує ціну найму.
Та все ж,
я ніколи не зустрічав такого,
щоб компанія
управлялася десь ззовні, автоматизувала
роботу директорів,
чи експортувала їхню роботу в Китай.
Виявляється, ми наймаємо
так багато директорів та старших
менеджерів, як ніколи раніше.
Те саме відбувається
із технічними експертами
та з працівниками в сфері фінансів,
які отримують велику кількість таких
середніх зарплат.
Та все ж ми наймаємо іх
все більше і більше,
тому очевидно, що ви можете підняти
ціну найму
і при цьому виграти.
Я знаю, що більшість людей
думає, що 15$ мінімальної зарплати
є божевільним та ризикованим
економічним експериментом.
Ми не погоджуємось.
Ми віримо, що 15$ мінімальної зарплати
в Сіетлі
є, власне, продовженням
логічної економічної політики.
Така політика Сіетлу
втирає носа вашому місту.
Розумієте,
Вашингтон вже пропонує
найвищу мінімальну зарплату
серед усіх штатів країни.
Ми платимо робітникам $9. 32,
що є майже на 30% вище
за федеральний мінімум 7.25
і радикально, на 427%, більше за
найнижчий мінімум 2.13 $.
Якби прихильники економіки "просочування"
були праві,
то тоді у Вашингтоні було б
масове безробіття.
А Сіетл сповзав би в океан.
Та все ж Сіетл
є найбільш зростаючим містом в країні.
Вашингтон створює нові робочі місця
настільки швидко, як жоден інший штат
в країні.
Ресторанний бізнес в Сіетлі?
Він процвітає.
Чому? Бо фундаментальний закон капіталізму
полягає в тому,
що коли працівники
мають більше грошей,
то бізнес має більше покупців
та потребує більше працівників.
Коли ресторани платять своїм працівникам
достатньо грошей
для того, щоб навіть вони могли собі
дозволити їсти в ресторанах,
то це зовсім непогано для
ресторанного бізнесу.
Це натомість добре,
що б там не говорили деякі ресторани.
Чи це все не більш заплутано,
ніж я пояснюю?
Звичайно, що так.
В цьому всьому є багато
рушійних сил.
Але чи не варто нам припинити
стверджувати, що коли
низькооплачувані працівники
зароблятимуть трішки більше,
то безробіття стрімко зросте,
а економіка розвалиться?
Не існує жодних доказів цього.
Найбільш підступним
у цій економіці "просочування"
є не твердження, що, коли багаті
стануть ще багатшими,
то кожному стане краще,
а твердження, зроблене тими,
хто проти
будь-якого підвищення зарплатні,
що коли бідні стануть багатшими,
то це негативно вплине на економіку.
Це повна нісенітниця.
Тому чи не варто нам позбутися
риторики,
яка твердить, що багаті хлопці,
такі, як я і мої друзі-плутократи,
творять країну?
Ми, плутократи, знаємо,
навіть, якщо не хочемо цього
публічно визнати,
що якби ми народились деінде,
не тут у США,
ми легко могли б бути хлопцями, які стоять
з босими ногами
біля брудної дороги і продають фрукти.
Це не тому, що у них нема хороших
підприємців в інших місцях,
навіть у дуже і дуже бідних місцях.
Це тому, що фрукти - це все,
що їхні споживачі можуть собі дозволити.
Саме тому існує новий тип економіки
і новий тип політики,
які я називаю новим капіталізмом.
Визнаймо, що капіталізм
перевершує всі наявні альтернативи
і що, чим більше людей ми залучаємо,
(як підприємців, так і споживачів)
то він і краще спрацьовує.
Скоротімо будь-якою ціною
витрати уряду,
але не зрізаючи програми
боротьби з бідністю,
а забезпечуючи працівникам
гідну платню,
завдяки якій їм не будуть
потрібні ці програми.
Робімо достатні інвестиції в
середній клас,
щоб наша економіка стала більш чесною
та відкритою
і завдяки чесності - більш
конкурентноспроможною,
завдяки більшій конкурентноспроможності -
більш здатна знаходити шляхи вирішення
людських проблем,
які є справжніми рушіями росту
та процвітання.
Капіталізм є найбільшою
з будь-коли винайдених
соціальною технологією
для творення успіху в людському
суспільстві
(якщо ним правильно управляти).
Але капіталізм через свою фундаментальну
мультиплікативну динаміку
комплексних систем
невблаганно тяжіє до нерівності,
концентрації та занепаду.
Завдання демократій -
максимізувати відкритість,
не для того, щоб певна групка людей
нагромаджувала гроші,
а для того, щоб забезпечити розвиток.
Уряд справді творить розвиток
та ріст,
створюючи такі умови, в яких
як підприємці, так і споживачі
процвітають.
Врівноважувати владу капіталістів
та працівників зовсім не погано
для капіталізму.
Навпаки - це визначальне для нього.
Такі програми як розумна
мінімальна зарплатня,
доступне медобслуговування,
оплачувані лікарняні
та прогресивне оподаткування,
яке необхідне
для фінансування інфраструктури,
для освіти та для досліджень і розробок,
є невід'ємними інструментами, які
проникливі капіталісти
мають використовувати
для творення росту, адже ніхто інший
так не виграє від цього,
як ми (капіталісти).
Багато економістів можуть примусити вас
повірити, що економіка
є об'єктивною наукою.
Я не погоджуюсь і думаю, що вона також
є інструментом, який люди
використовують, щоб
нав'язати та закодувати
наші моральні уподобання та упередження
щодо статусу та влади;
і тому такі ж багатії як я
завжди стараються знайти
переконливі історії,
щоб розказати всім решта,
чому наші відносні позиції
є морально виправдані
та є добрими для всіх:
ми є необхідними, ми створюємо
робочі місця,
а ви - ні;
скорочення податку приносить нам
економічне зростання,
але інвестування у вас
сильно збільшить наш борг
і зробить банкротом нашу країну;
тому ми важливі,
а ви ні.
Протяком тисячі років
такі історії називались
святою правдою.
На даний момент ми маємо
економіку "просочування".
До якої ж очевидності вона
корислива.
Ми, плутократи, повинні зрозуміти,
що завдяки Америці
ми стали тими, ким є,
а не навпаки;
що процвітаючий середній клас є джерелом
успіху у капіталістичній економіці,
а не його наслідком.
І ми ніколи не повинні забувати, що
навіть найкращі з нас
у найгіршій із ситуацій
можуть стояти з босими ногами біля брудної
дороги, продаючи фрукти.
Друзі-плутократи, я думаю, що саме час
знову себе віддати нашій країні
та зобов'язатися до впровадження
нового типу капіталізму,
який є більш відкритим
та більш ефективним,
капіталізму, який забезпечить,
щоб економіка США залишилася
найбільш динамічною та процвітаючою
в усьому світі.
Забезпечмо майбутнє для нас самих,
для наших дітей та для їхніх дітей.
Або - ми можемо нічого не робити,
ховатись у наших дорогих будинках
та в приватних школах,
насолоджуватись нашими літаками
та яхтами
- це ж класно -
та чекати на вила.
Дякую.
(Оплески)