На батьківщині люди 
називають мене критиканом,

порушником спокою, 
джерелом роздратування,

повстанцем, активістом,

голосом народу.

Але я не завжди був таким.

В дитинстві

мене називали тюхтієм,

маючи на увазі, що я був тихим, 
сумирним хлопцем.

Як і усі інші, я уникав проблем.

В дитинстві мене вчили мовчати.

Не сперечатися, робити, що скажуть.

У недільній школі вони вчили мене 
не протистояти, не сперечатися,

навіть коли ти правий – підстав іншу щоку.

Це посилювалося 
політичним кліматом того часу.

(Сміх)

В Кенії тебе 
вважатимуть винним,

поки не доведеш, що ти багатий.

(Сміх)

Бідні кенійці помирають 
від зброї поліцейських,

які повинні їх захищати,
в п’ять разів частіше,

ніж від рук злочинців.

Усе це посилювалося 
політичним кліматом тих днів.

Наш президент Мої був диктатором.

Він правив залізної рукою,

і тих, хто наважувався 
ставити під сумнів його владу,

арештовували, катували, 
кидали у в’язницю або навіть вбивали.

Люди навчилися бути розумними боягузами, 
триматися подалі від проблем.

Боягуз – то була не образа.

Боягуз – то був комплімент.

Нам казали, що боягуз повертається 
додому до матері.

Це значить, якщо триматимешся далі 
від проблем – залишишся живим.

Я звик ставити цю пораду під сумнів.

Вісім років тому у нас пройшли вибори,

результати яких були 
надзвичайно суперечливими.

За виборами послідувало страшне 
насильство, зґвалтування

і вбивства більше 1000 людей.

Моя робота полягала у 
документуванні насильства.

Як фотограф, я зробив тисячі знімків.

А через пару місяців

обидвоє політиків порозумілися, 
випили по чашці чаю,

підписали мирний договір, 
і держава рушила вперед.

Я був дуже стривожений, 
оскільки бачив насилля на власні очі.

Я бачив вбивства. Я бачив виселення.

Я зустрічав жінок, яких зґвалтували, 
і це тривожило мене,

але держава уникала 
розмов про це.

Ми прикидалися. 
Ми всі стали розумними боягузами.

Ми вирішили не накликати на себе 
неприємності і не говорили більше про це.

10 місяців тому я покинув свою роботу. 
Я не міг її більше терпіти.

Я вирішив зібрати моїх друзів,

щоб говорити про насилля в державі,

щоб говорити про стан нації.

1 червня 2009 року ми 
мали б піти на стадіон

і спробувати привернути увагу президента.

Це було національне свято.

Його транслювали по всій країні.

І я прийшов на стадіон.

Мої друзі - ні.

Я опинився один,

і не знав, що робити.

Я був наляканий,

але я знав, 
що це був саме той день,

коли я прийняв рішення.

Чи міг я жити як боягуз, як усі інші,

чи я збирався чинити опір?

Коли президент підвівся, щоб говорити,

я скочив на ноги і закричав до президента,

щоб він згадав усіх жертв насилля 
після виборів,

щоб він зупинив корупцію.

І раптом нізвідки

на мене накинулися поліцейські,
як голодні леви.

Вони закрили мені рота

і потягли мене зі стадіону,

де потім добряче відлупцювали 
і кинули у в’язницю.

Я провів цілу ніч на холодній 
підлозі в’язниці,

розмірковуючи.

Що спонукало мене це зробити?

Мої друзі і родина вважали мене 
божевільним через те, що я зробив,

але ж зроблені мною знімки
бентежили мене.

Проте на тих фото були лише деякі кенійці.

Більшість кенійців не бачили насилля.

Для них це були лише історії.

Таким чином, я вирішив організовувати 
вуличні виставки,

щоб показати всій країні фото насилля

і примусити людей говорити про це.

Ми їздили по країні і демонстрували фото,

і саме ця поїздка поставила мене на шлях 
активістської діяльності,

де я вирішив більше не мовчати,

а, навпаки, обговорювати усі ці речі.

Ми подорожували, і загальні місця 
наших вуличних виставок

перетворилися на політичні графіті 
про ситуацію в державі,

які розповідали про корупцію 
та погане керівництво.

Ми навіть влаштували 
символічне поховання.

Ми приводили живих свиней 
до кенійського парламенту,

які уособлювали наших політиків.

Це відбулося в Уганді й інших країнах,

і що найважливіше -
ці фото підхопили медіа

і поширили по всій країні, 
по всьому континенту.

7 років тому, коли я вперше
виступив проти, я був самотнім,

сьогодні я належу до громади людей, 
які виступають разом зі мною.

Тепер я не самотній, коли встаю 
і говорю про всі ці речі.

Я належу до групи молодих людей, які
закохані у свою країну,

які хочуть здійснити зміни,

і вони більше не бояться, 
вони більше не розумні боягузи.

Ось така моя історія.

У той день на стадіоні

я встав як розумний боягуз.

Але одним цим вчинком я попрощався 
з 24 роками життя боягуза.

В житті кожного є два найважливіші дні:

день, коли людина народжується,
і день, коли вона розуміє, для чого народилась.

У той день на стадіоні, встаючи і 
кричачи на президента,

я зрозумів, навіщо насправді народився,

що я більше не буду мовчати 
перед лицем справедливості.

Чи знаєте ви, для чого були народжені?

Дякую.

(Оплески)

Том Райлі: Дивовижна історія.

Хочу лише поставити кілька 
коротких запитань.

Щодо PAWA254.

Це студія, яку ви створили, куди молоді 
люди можуть приходити

і використовувати силу цифрових медіа,

щоб робити подібні акції.

Що зараз відбувається з PAWA?

Боніфацій Мванґі: Ми створили 
громаду кінорежисерів,

художників графіті, музикантів, 
і, коли в країні є проблеми,

ми збираємося разом, обговорюємо 
і приймаємо виклик.

Наш найбільш дієвий засіб 
– це мистецтво,

оскільки ми живемо в дуже напруженому
світі, де люди настільки зайняті,

що не мають часу читати.

Тож ми запаковуємо наш активізм 
і наше повідомлення в мистецтво.

Ми робимо нашу роботу через музику, 
графіті і мистецтво.

Чи можу я дещо додати?

ТР: Так, звичайно. (Оплески)

БМ: Хоча мене арештовували, 
били, залякували,

з того моменту, 
коли зазвучав мій голос,

коли я встав на захист того, у що вірю,

я більше не боюся.

Мене раніше називали тюхтієм, 
але я більше не тюхтій,

оскільки я знайшов себе 
і те, чим хочу займатися,

і я щасливий, що роблю це.

Немає нічого сильнішого за усвідомлення 
того, що така в мене доля.

Я більше не боюся,
я продовжую жити своїм життям.

Дякую.

(Оплески)