На батьківщині люди
називають мене критиканом,
порушником спокою,
джерелом роздратування,
повстанцем, активістом,
голосом народу.
Але я не завжди був таким.
В дитинстві
мене називали тюхтієм,
маючи на увазі, що я був тихим,
сумирним хлопцем.
Як і усі інші, я уникав проблем.
В дитинстві мене вчили мовчати.
Не сперечатися, робити, що скажуть.
У недільній школі вони вчили мене
не протистояти, не сперечатися,
навіть коли ти правий – підстав іншу щоку.
Це посилювалося
політичним кліматом того часу.
(Сміх)
В Кенії тебе
вважатимуть винним,
поки не доведеш, що ти багатий.
(Сміх)
Бідні кенійці помирають
від зброї поліцейських,
які повинні їх захищати,
в п’ять разів частіше,
ніж від рук злочинців.
Усе це посилювалося
політичним кліматом тих днів.
Наш президент Мої був диктатором.
Він правив залізної рукою,
і тих, хто наважувався
ставити під сумнів його владу,
арештовували, катували,
кидали у в’язницю або навіть вбивали.
Люди навчилися бути розумними боягузами,
триматися подалі від проблем.
Боягуз – то була не образа.
Боягуз – то був комплімент.
Нам казали, що боягуз повертається
додому до матері.
Це значить, якщо триматимешся далі
від проблем – залишишся живим.
Я звик ставити цю пораду під сумнів.
Вісім років тому у нас пройшли вибори,
результати яких були
надзвичайно суперечливими.
За виборами послідувало страшне
насильство, зґвалтування
і вбивства більше 1000 людей.
Моя робота полягала у
документуванні насильства.
Як фотограф, я зробив тисячі знімків.
А через пару місяців
обидвоє політиків порозумілися,
випили по чашці чаю,
підписали мирний договір,
і держава рушила вперед.
Я був дуже стривожений,
оскільки бачив насилля на власні очі.
Я бачив вбивства. Я бачив виселення.
Я зустрічав жінок, яких зґвалтували,
і це тривожило мене,
але держава уникала
розмов про це.
Ми прикидалися.
Ми всі стали розумними боягузами.
Ми вирішили не накликати на себе
неприємності і не говорили більше про це.
10 місяців тому я покинув свою роботу.
Я не міг її більше терпіти.
Я вирішив зібрати моїх друзів,
щоб говорити про насилля в державі,
щоб говорити про стан нації.
1 червня 2009 року ми
мали б піти на стадіон
і спробувати привернути увагу президента.
Це було національне свято.
Його транслювали по всій країні.
І я прийшов на стадіон.
Мої друзі - ні.
Я опинився один,
і не знав, що робити.
Я був наляканий,
але я знав,
що це був саме той день,
коли я прийняв рішення.
Чи міг я жити як боягуз, як усі інші,
чи я збирався чинити опір?
Коли президент підвівся, щоб говорити,
я скочив на ноги і закричав до президента,
щоб він згадав усіх жертв насилля
після виборів,
щоб він зупинив корупцію.
І раптом нізвідки
на мене накинулися поліцейські,
як голодні леви.
Вони закрили мені рота
і потягли мене зі стадіону,
де потім добряче відлупцювали
і кинули у в’язницю.
Я провів цілу ніч на холодній
підлозі в’язниці,
розмірковуючи.
Що спонукало мене це зробити?
Мої друзі і родина вважали мене
божевільним через те, що я зробив,
але ж зроблені мною знімки
бентежили мене.
Проте на тих фото були лише деякі кенійці.
Більшість кенійців не бачили насилля.
Для них це були лише історії.
Таким чином, я вирішив організовувати
вуличні виставки,
щоб показати всій країні фото насилля
і примусити людей говорити про це.
Ми їздили по країні і демонстрували фото,
і саме ця поїздка поставила мене на шлях
активістської діяльності,
де я вирішив більше не мовчати,
а, навпаки, обговорювати усі ці речі.
Ми подорожували, і загальні місця
наших вуличних виставок
перетворилися на політичні графіті
про ситуацію в державі,
які розповідали про корупцію
та погане керівництво.
Ми навіть влаштували
символічне поховання.
Ми приводили живих свиней
до кенійського парламенту,
які уособлювали наших політиків.
Це відбулося в Уганді й інших країнах,
і що найважливіше -
ці фото підхопили медіа
і поширили по всій країні,
по всьому континенту.
7 років тому, коли я вперше
виступив проти, я був самотнім,
сьогодні я належу до громади людей,
які виступають разом зі мною.
Тепер я не самотній, коли встаю
і говорю про всі ці речі.
Я належу до групи молодих людей, які
закохані у свою країну,
які хочуть здійснити зміни,
і вони більше не бояться,
вони більше не розумні боягузи.
Ось така моя історія.
У той день на стадіоні
я встав як розумний боягуз.
Але одним цим вчинком я попрощався
з 24 роками життя боягуза.
В житті кожного є два найважливіші дні:
день, коли людина народжується,
і день, коли вона розуміє, для чого народилась.
У той день на стадіоні, встаючи і
кричачи на президента,
я зрозумів, навіщо насправді народився,
що я більше не буду мовчати
перед лицем справедливості.
Чи знаєте ви, для чого були народжені?
Дякую.
(Оплески)
Том Райлі: Дивовижна історія.
Хочу лише поставити кілька
коротких запитань.
Щодо PAWA254.
Це студія, яку ви створили, куди молоді
люди можуть приходити
і використовувати силу цифрових медіа,
щоб робити подібні акції.
Що зараз відбувається з PAWA?
Боніфацій Мванґі: Ми створили
громаду кінорежисерів,
художників графіті, музикантів,
і, коли в країні є проблеми,
ми збираємося разом, обговорюємо
і приймаємо виклик.
Наш найбільш дієвий засіб
– це мистецтво,
оскільки ми живемо в дуже напруженому
світі, де люди настільки зайняті,
що не мають часу читати.
Тож ми запаковуємо наш активізм
і наше повідомлення в мистецтво.
Ми робимо нашу роботу через музику,
графіті і мистецтво.
Чи можу я дещо додати?
ТР: Так, звичайно. (Оплески)
БМ: Хоча мене арештовували,
били, залякували,
з того моменту,
коли зазвучав мій голос,
коли я встав на захист того, у що вірю,
я більше не боюся.
Мене раніше називали тюхтієм,
але я більше не тюхтій,
оскільки я знайшов себе
і те, чим хочу займатися,
і я щасливий, що роблю це.
Немає нічого сильнішого за усвідомлення
того, що така в мене доля.
Я більше не боюся,
я продовжую жити своїм життям.
Дякую.
(Оплески)