23 роки тому,

будучи 19-річним,

я застрелив людину.

Я був юним наркоторговцем,

із запальною вдачею,

з напівавтоматичним пістолетом.

Та це не поклало кінець моїй історії.

Насправді, це стало її початком,

і 23 роки потому -

це історія визнання,

прощення і спокути.

Хоча це сталося зовсім не так,

як ви могли уявити.

Ці речі прийшли в моє життя

дивним чином,

особливо дивним для мене.

Бачте, як і більшість з вас,

дорослішаючи, 
я був відмінником навчання,

стипендіатом,

з мріями про професію лікаря.

Та все пішло зовсім не так,

коли мої батьки розійшлися.

і, як результат, 
офіційно розлучилися.

Факти завжди прості
для розуміння.

У 17-річному віці

у мене тричі вистрелили

на розі мого кварталу у Детройті.

Друг миттєво відвіз мене до лікарні.

Лікарі витягли кулі,

заклеїли рани

і відправили мене додому,
туди, де мене і підстрелили.

Протягом цього випробування

ніхто мене не обійняв,

ніхто мене не втішив,

ніхто не сказав мені,
що все буде добре.

Ніхто не сказав, що я житиму в страху,

що я стану параноїком,

що занадто агресивно реагуватиму

на стрілянину.

Ніхто не сказав,
що колись

я сам натисну на спусковий гачок.

14 місяців потому,

о 2 годині ночі,

я зробив кілька пострілів,

що забрали людське життя.

Коли я потрапив у в'язницю,

я шкодував, злився, страждав,

я не хотів нести відповідальність.

Я винуватив усіх,
починаючи з батьків

і закінчуючи системою.

Я виправдовував ту стрілянину тим,

що там, де я народився,

краще вистрелити самому,

ніж бути застреленим.

Сидячи у холодній камері,

я почувався безпорадним,

зневаженим і покинутим.

Здавалося, що всім було начхати,

і я сприймав вороже

своє ув'язнення.

Тут я зрозумів,
що негаразди

все більше поглинали мене.

Я крутився на чорному ринку,

я розводив людей на гроші,

я продавав наркотики
для незаконних поставок

до в'язниці.

Я став тим,
про кого

наглядач Мічиганської виправної колонії

казав "гірший з гірших".

Саме через власну поведінку

я потрапив в одиночну камеру

на 7,5 років

з повного терміну ув'язнення.

З власного досвіду,
одиночне ув'язнення –

найбільш негуманне і жорстоке із тих,

з якими можна стикнутися,

і з яким стикнувся я.

Якось я тинявся по камері,

коли офіцер приніс пошту.

Я переглянув кілька листів,

перш ніж побачив той,

на якому були закарлюки,
виведені моїм сином.

Кожен лист від сина

був як промінчик сонця

у найтемнішому місці на світі.

В той день, коли я відкрив конверт,

великими літерами там було написано:

"Мама сказала, чому ти у в'язниці –

за вбивство."

Він писав: "Татку, не вбивай.

Бог слідкує за тобою. Помолися."

Не був я віруючим тоді,

і не є віруючим зараз,

але щось було таке проникливе

у словах мого сина.

Вони змусили звернути увагу 
на ті аспекти мого життя,

про які я і не думав.

Це вперше в житті

я сприйняв той факт,

що мій син бачитиме мене вбивцею.

Я присів на ліжко,

згадуючи колись прочитане

у [Платона],

в "Апології" Сократ заявив,

що "недосліджене життя не варто жити".

Саме цей момент був першим,
що змінив мене.

Та не все було так просто.

Дещо із того, що я зрозумів,

і що змінило мене,

було усвідомлення 4 основних аспектів.

По-перше,

у мене були чудові наставники.

Думаю, багатьох з вас зацікавило,

як я знайшов хорошого наставника
у в'язниці?

Щодо мене,

то дехто з моїх наставників,

котрі відбували довічне ув'язнення,

були кращими із тих,
з ким могло звести мене життя,

бо змусили мене подивитися
на власне життя чесно,

випробувати себе аналізом

прийнятих рішень.

Другим аспектом була література.

До мого ув'язнення

я і гадки не мав,
що було так багато геніальних

чорних поетів, письменників, філософів,

а потім мені пощастило

стикнутися з автобіографією Малкольма Ікс,

що зруйнувала усі стереотипи,
які я асоціював із собою.

Третім аспектом була сім'я.

Протягом 19 років
батько був на моєму боці,

бо непохитно вірив,

що я зробив все можливе,

щоб змінити своє життя.

Також я зустрів чудову жінку,

котра стала матір'ю
мого 2-річного сина Секу,

і вона показала мені,
як полюбити себе

у правильний спосіб.

Останнім аспектом було письмо.

Коли я отримав той лист від сина,

я почав вести щоденник,

де писав про своє дитинство,

про в'язницю,

і це відкрило мені ідею

спокути.

Раніше, будучи ув'язненим, 
я отримав

листа від родича моєї жертви,

і в тому листі

вона писала,
що пробачила мене,

бо усвідомила,
що я був маленькою дитиною,

що пережила кривду,

важкі життєві моменти,

і прийняла кілька кепських рішень.

Це вперше в житті

я зрозумів,
що готовий пробачити собі.

Що сталося потім,

після цієї події –

я подумав про інших ув'язнених,

що були поруч,

і про своє бажання поділитися
цим відкриттям з ними.

Так ми почали говорити

про пережите,

і мене зачепило усвідомлення,

що більшість, як і я,
виросли у ворожому середовищі,

потребували допомоги,
хотіли щось змінити,

та, на жаль, система,

що помістила 2,5 мільйони людей
за ґрати,

лише тримає їх там,

не залишаючи місця для
реабілітації та змін.

Тоді мені в голову прийшла ідея,

що, якщо я колись вийду з в'язниці,

то зроблю все, що в моїх силах,

щоб змінити це.

У 2010 я вийшов на свободу,

через два десятки років.

Згадайте, якщо зможете,

Фреда Флінтстоуна у епізоді

"Джетсони".

Приблизно таким все здавалося мені.

Вперше мені показали Інтернет,

соціальні мережі,

авто, що розмовляли,
як Кітт у "Лицарі доріг".

Та найбільше мене вразили

телефонні технології.

Бачте, коли мене посадили,

автомобільні телефони були такі великі,

що треба було двоє,
щоб їх переносити.

Уявіть, як це виглядало,
коли я вперше взяв у руки

свій маленький Блекберрі

і почав вчитися набирати sms.

Справа у тому,
що всі навколо,

вони не розуміли,
що я поняття не мав,

що усі ці скорочення означали,

такі як ЛОЛ, ОМГ, ЛМАО,

поки якось, під час переписки

з одним із друзів,

я не попросив у нього дещо зробити,
і він не відповів: "К."

І я такий: "Тобто К?"

А він такий: "З К все добре."

І я подумав:

"А що не так з цим К?",

тому надіслав у відповідь знак питання.

Він відписав: "К = о'кей."

Я написав у відповідь: "FU". (Сміх)

А він у відповідь запитав,

чому це я посилаю його.

І я відписав: "LOL FU,"

бо, нарешті, зрозумів.

(Сміх)

Отже, три швидкі роки потому,

я справляюся відносно добре.

Я співпрацюю з медіа-лабораторією
Массачусетського техінституту,

я працюю на компанію БіМі,

викладаю у Мічиганському університеті,

але це далося мені важко,

бо я весь час думав про інших

чоловіків і жінок,
які повернуться додому,

але не зможуть скористатися
такими можливостями.

Мені пощастило працювати з чудовими

чоловіками і жінками,

допомагаючи їм 
заново влитися у суспільство,

один із них, Кевін Еванс,
став моїм другом.

Він відсидів 24 роки за злочин,
який не вчинив.

Йому 45 років. 
Зараз він навчається у коледжі.

Із усього, про що ми говорили,

згадували і ті три речі,
що зіграли важливу роль

у моєму власному перевтіленні.

Першим було визнання.

Я мав усвідомити,
що завдав болю іншим.

Також я мав усвідомити,
що завдали болю мені.

Другим було прощення.

Я мав попросити пробачення у тих,
кого ранив.

Хоча я і не сподівався,
що вибачення будуть прийняті,

це всеодно було важливим,
бо було правильним.

Також я мав пробачити себе.

Третьою була спокута.

Для мене,
спокутою стало

повернення до своєї спільноти,

робота з молоддю із групи ризику,

що майже повторили мою долю,

і тому почувалися комфортно зі мною.

Поки я був за ґратами,

я також зрозумів,

що більшість чоловіків і жінок,

ув'язнених, можуть виправитися,

і правда в тому,

що 90% ув'язнених
чоловіків і жінок

в якійсь мірі, повернуться
до своєї спільноти,

і дещо в цьому залежить від нас –
якими саме

ці чоловіки і жінки повернуться до нас.

Сьогодні мені хочеться,

щоб ми підтримали

більш співчутливий підхід

до тих, хто був позбавлений волі,

і щоб позбулися цього

"зачиніть-їх-і-викиньте-ключ"
способу мислення,

бо він показав свою недієздатність.

Моє життя вже не повториться,

але все не повинно бути саме так.

Кожен може змінитися,

якщо йому залишать можливість
для цих змін.

Тому сьогодні я хочу попросити вас

прийняти ідею

того світу,
де чоловіки і жінки

більше не є заручниками свого минулого,

де проступки і помилки

не залишаються з тобою
до кінця днів твоїх.

Я думаю, що разом
ми можемо створити цей світ,

і сподіваюся,
що ви мене підтримуєте.

Дякую.

(Оплески)