Якщо ви зазирнете глибоко у нічне небо,

ви побачите зорі,

а якщо поглянете іще далі, там буде 
іще більше зірок,

і далі галактики, і ще далі -
ще більше галактик.

Але якщо ви будете дивитися 
все далі і далі,

врешті-решт там нічого не буде,

й тоді нарешті ви побачите тьмяний, 
згасаючий відблиск.

І це відблиск Великого Вибуху.

Великий Вибух - це ера раннього всесвіту,

коли все, що ми бачимо в нічному небі,

було ущільнене до неймовірно маленької,

неймовірно гарячої, неймовірно бурхливої маси,

і з неї взяло початок все, що ми бачимо.

Ми позначили той відблиск

із великою точністю,

і коли я кажу "ми",
то не маю на увазі себе.

Ми позначили відблиск

із вражаючою точністю,

і, що справді шокує -

воно майже повністю однакове.

14 мільярдів світлових років в один бік

і 14 мільярдів світлових років в інший,

всюди та сама температура.

Минуло вже 14 мільярдів років

з часів Великого Вибуху,

тому цей відблиск став тьмяним і холодним.

Тепер його температура 2,7 градуса.

Але не зовсім 2,7 градуса.

Рівно 2,7 градуса має приблизно

10 із мільйона частин.

Отам буде трохи тепліше,

а там трохи холодніше,

і це має неймовірне значення 
для всіх у цій кімнаті,

бо там, де трішки тепліше,

було трішки більше матерії,

а де було трішки більше матерії,

сформувалися галактики,
і кластери галактик,

і суперкластери,

і все те, що ми бачимо у космосі.

І ці малі дрібочки, неоднорідності,

20 часточок на мільйон,

їх сформував квантово-механічний рух

в тому ранньому всесвіті, який

розтягнувся на цілісінький космос.

Це неймовірно,

але це не те, про що взнали у понеділок;

те, що вчені взнали цього понеділка, 
іще крутіше.

Й ось що це було.

Уявіть собі, що ви взяли дзвінок

і вдарили по ньому молотком.

Що трапилося? Він задзвенів.

Але якщо почекати, дзвін почне згасати

і буде згасати, і згасати,

поки від нього нічого не залишиться.

Так от, той ранній всесвіт 
був неймовірно щільним,

як метал, навіть іще щільніший,

і якби по ньому вдарили, він би задзвенів,

але те, що б тоді дзвеніло, мало б

часово-просторову структуру,

а молотком була б квантова механіка.

І от у понеділок знайшли

доказ дзвону

часу і простору того раннього всесвіту,

те, що ми називаємо гравітаційними хвилями

первісної ери,

й ось як про них взнали.

Ті хвилі вже давно згасли.

Якщо ви йдете на прогулянку,

вами не похитує.

Ті гравітаційні хвилі в структурі космосу

невидимі з усіх зрозумілих причин.

Але на початку, коли світ

якраз вже згасав,

гравітаційні хвилі

позакручували структуру

світла, яке ми бачимо.

Тому, якщо поглянути далеко-далеко
у нічне небо--

насправді, вчені провели три роки 
на Південному полюсі,

вдивляючись у найхолодніше, найпрозоріше,

найчистіше повітря, яке їм вдалося знайти,

вдивлялися далеко в нічне небо і вивчали

те сяйво в пошуках тьмяних вигинів,

які були сигналом, слідом

гравітаційних хвиль,

відгомону раннього всесвіту.

І в понеділок вони заявили,

що знайшли їх.

І мене так сильно вражає у цьому

не лише відгомін, хоча й це дуже круто.

Справді дивовижно те,

через що я, власне, тут і стою,

бо це пояснює нам щось важливе про ранній всесвіт.

Це свідчить про те, що ми

і все, що ми бачимо довкола,

по суті, це одна велика бульбашка --

і це називають теорією інфляції -

одна велика бульбашка, 
оточена іще чимось іншим.

Це не остаточні докази інфляції,

хоча й будь-яке інше пояснення цього

виглядатиме аналогічно.

Це теорія, ідея,

яка вже давно сформульована,

але ми й гадки не мали, що доведемо її.

Були причини міркувати, що в нас ніколи

не буде вбивчого доказу, а ось це він і є.

Але справді шаленою є ідея,

що наша бульбашка є лише одною бульбашкою

всередині набагато більшого, бурхливого 
горщика всесвітньої матерії.

Ми ніколи не побачимо, що там назовні,

але вирушивши на Південний полюс
і провівши три роки

в спогляданні детальної структури нічного неба,

ми змогли здогадатися,

що, ймовірно, ми є у всесвіті,
який виглядає десь ось так.

І це мене вражає.

Дуже дякую.

(Оплески)