Якщо ви зазирнете глибоко у нічне небо,
ви побачите зорі,
а якщо поглянете іще далі, там буде
іще більше зірок,
і далі галактики, і ще далі -
ще більше галактик.
Але якщо ви будете дивитися
все далі і далі,
врешті-решт там нічого не буде,
й тоді нарешті ви побачите тьмяний,
згасаючий відблиск.
І це відблиск Великого Вибуху.
Великий Вибух - це ера раннього всесвіту,
коли все, що ми бачимо в нічному небі,
було ущільнене до неймовірно маленької,
неймовірно гарячої, неймовірно бурхливої маси,
і з неї взяло початок все, що ми бачимо.
Ми позначили той відблиск
із великою точністю,
і коли я кажу "ми",
то не маю на увазі себе.
Ми позначили відблиск
із вражаючою точністю,
і, що справді шокує -
воно майже повністю однакове.
14 мільярдів світлових років в один бік
і 14 мільярдів світлових років в інший,
всюди та сама температура.
Минуло вже 14 мільярдів років
з часів Великого Вибуху,
тому цей відблиск став тьмяним і холодним.
Тепер його температура 2,7 градуса.
Але не зовсім 2,7 градуса.
Рівно 2,7 градуса має приблизно
10 із мільйона частин.
Отам буде трохи тепліше,
а там трохи холодніше,
і це має неймовірне значення
для всіх у цій кімнаті,
бо там, де трішки тепліше,
було трішки більше матерії,
а де було трішки більше матерії,
сформувалися галактики,
і кластери галактик,
і суперкластери,
і все те, що ми бачимо у космосі.
І ці малі дрібочки, неоднорідності,
20 часточок на мільйон,
їх сформував квантово-механічний рух
в тому ранньому всесвіті, який
розтягнувся на цілісінький космос.
Це неймовірно,
але це не те, про що взнали у понеділок;
те, що вчені взнали цього понеділка,
іще крутіше.
Й ось що це було.
Уявіть собі, що ви взяли дзвінок
і вдарили по ньому молотком.
Що трапилося? Він задзвенів.
Але якщо почекати, дзвін почне згасати
і буде згасати, і згасати,
поки від нього нічого не залишиться.
Так от, той ранній всесвіт
був неймовірно щільним,
як метал, навіть іще щільніший,
і якби по ньому вдарили, він би задзвенів,
але те, що б тоді дзвеніло, мало б
часово-просторову структуру,
а молотком була б квантова механіка.
І от у понеділок знайшли
доказ дзвону
часу і простору того раннього всесвіту,
те, що ми називаємо гравітаційними хвилями
первісної ери,
й ось як про них взнали.
Ті хвилі вже давно згасли.
Якщо ви йдете на прогулянку,
вами не похитує.
Ті гравітаційні хвилі в структурі космосу
невидимі з усіх зрозумілих причин.
Але на початку, коли світ
якраз вже згасав,
гравітаційні хвилі
позакручували структуру
світла, яке ми бачимо.
Тому, якщо поглянути далеко-далеко
у нічне небо--
насправді, вчені провели три роки
на Південному полюсі,
вдивляючись у найхолодніше, найпрозоріше,
найчистіше повітря, яке їм вдалося знайти,
вдивлялися далеко в нічне небо і вивчали
те сяйво в пошуках тьмяних вигинів,
які були сигналом, слідом
гравітаційних хвиль,
відгомону раннього всесвіту.
І в понеділок вони заявили,
що знайшли їх.
І мене так сильно вражає у цьому
не лише відгомін, хоча й це дуже круто.
Справді дивовижно те,
через що я, власне, тут і стою,
бо це пояснює нам щось важливе про ранній всесвіт.
Це свідчить про те, що ми
і все, що ми бачимо довкола,
по суті, це одна велика бульбашка --
і це називають теорією інфляції -
одна велика бульбашка,
оточена іще чимось іншим.
Це не остаточні докази інфляції,
хоча й будь-яке інше пояснення цього
виглядатиме аналогічно.
Це теорія, ідея,
яка вже давно сформульована,
але ми й гадки не мали, що доведемо її.
Були причини міркувати, що в нас ніколи
не буде вбивчого доказу, а ось це він і є.
Але справді шаленою є ідея,
що наша бульбашка є лише одною бульбашкою
всередині набагато більшого, бурхливого
горщика всесвітньої матерії.
Ми ніколи не побачимо, що там назовні,
але вирушивши на Південний полюс
і провівши три роки
в спогляданні детальної структури нічного неба,
ми змогли здогадатися,
що, ймовірно, ми є у всесвіті,
який виглядає десь ось так.
І це мене вражає.
Дуже дякую.
(Оплески)