важливим аспектом життя є можливості,

їхнє створення та скористання, і для мене

це була олімпійська мрія.

це те, що мене характеризувало. це було моїм щастям

як учасниця лижних перегоныв та австралійської лижної команди,

яка прямувала до Зимових Олімпійських Ігор,

я з моїми друзями по команді були на тренуванні з їзди на велосипеді.

коли ми піднімалися

вражаючими Блакитними Горами на заході від Сіднею,

був ідеальний осінній день:

сонячна погода, запах евкаліпту і мрія.

Життя було прекрасне.

приблизно 5 з половиною годин ми їхали на велосипедах,

коли ми досягли ту частину дороги, яку я любила,

і це були пагорби, тому що я любила пагорби.

я піднялася із сидіння свого велосипеда і почала

безперервно крутити педалі , і коли я вдихнула холодне гірське повітря,

я відчула як воно палило мої легені, і я підняла очі,

щоб побачити сонце, яке світило в моє обличчя.

і тоді все почорніло.

де я була7 що сталося?

біль мучив моє тіло.

мене збила на великій швидкості грузова машина

коли мені залишилося лише 10 хв їзди на велосипеді.

з містя події мене забрав

рятувальний вертоліт до великого спинного відділу в Сіднеї.

у мене були важкі травми, які загрожували моєму життю.

я зломала шию і спину в шістьох місцях.

з лівої сторони я зломала 5 ребер.

я зломала праву руку. я зломала ключицю.

я зломала кілька кісток в ступнях.

моя права сторона була повністю розірвана і наповнена піском.

шкіра но моїй голові спереді була розрізена вздовж, стягнута назад,

показуючи череп, що був під нею.

у мене були травми голови. у мене було ушкодження внутрішніх органів.

у мене була велика втрата крові. насправді я втратила 5 літрів

крові, що в дійсності становить ту кількість, яку людина мого розміру має.

на той час як вертоліт прибув до лікарні імені Принца Генрі

в Сіднеї, мій кровяний тиск був 40 на 0.

це був справді поганий день.

майже 10 днів я перебувала між двома світами.

я усвідомлювала, що я є в свому тілі, але також і

не в ньому, десь інде, дивилася

зверху, наче все це сталася з кимось іншим.

чому я б хотіла повернутися в тіло, яке було так поломане?

але цей голос продовжував кликати мене: "давай, залишайся зі мною"

"ні. це дуже важко"

"давай. це наша можливість"

"ні. це тіло поломане. воно мені більше не годиться"

"давай. будь зі мною. ми можем це зробити. ми можем це зробити разом".

я була на роздоріжжі.

я знала, якщо не повернусь в своє тіло, то я покину цей світ назавжди.

це була битва за моє життя.

після 10 днів я вирішила повернутися у своє тіло,

і внутрішня кровотеча зупинилася.

наступне занепокоєння було в тому, чи я зможу знову ходити,

тому що я була паралізована від талії до низу.

моїм батькам сказали, що перелом шиї був стабільним,

але спина була повністю роздроблена.

20 хребець був як начебто ви впустили арахіс,

стали на нього, роздробивши його на тисячі кусочків.

операція була необхідна.

лікарі зайшли. положили мене на подушку з полістиролу. розрізали мене,

буквально на половину, у мене є шрам,

який обвивається навколо мого цілого тіла.

вони відібрали стільки зломаних кісток скільки могли,

з тих, які були в моєму хребті.

вони забрали два зломаних ребра, і відновили мою спину,

переробили 20 хребець, вийняли інші зломані ребра,

зєднали 19. 20 і 21 хребці.

тоді вони наклали шви. це зайняло цілу годину.

я прокинулася в відділі реанімації. лікарі були справді раді

тому, що операція пройшла успішно, тому що на тій стадії

у мене трохи рухався один з великих пальців на нозі,

і я подумала, "чудово, тому що я їду на олімпіаду"

(сміх)

я не мала ніякого уявлення. це така річ,

яка стається з кимось іншим, але не мною, безсумнівно.

тоді до мене підійшла лікарка і сказала,

"Жанін, операція була успішна, і ми вийняли

стільки кісток з твого хребта скільки могли,

але ушкодження постійне.

не має порятунку нервам центральної нервової системи.

у тебе те, що ми називаємо частвокий параліч нижніх кінцівок, і в тебе будуть

усі ушкодження, які він супроводжує.

у тебе не буде відчуття від талії до низу, і що найбільше

на 10 чи 20 відсотків ти зможеш повертатися.

на все життя в тебе залишуться ушкодження внутрішніх органів.

до кінця життя тобі прийдеться використовувати катетор.

і якщо ти знову ходитимеш, то це буде з каліперами чи ролятором"

і тоді вона сказала"Жанін,

тобі прийдеться обдумати все, шо ти робиш в своєму житті,

тому що ти ніколи не будеш спроможна робити те, що ти робила колись"

я старалася усвідомити те, що вона говорила.

я була атлетом. це все, що я знала. це все, що я робила.

якщо я не можу цим займатися, то чим можу?

і питання, яке я в себе запитувала - якщо я те не робитиму,

то хто я?

мене перевели з реанімації в відділ з гострим болем в хребті.

я лежала на тонкому. твердому ліжку для тих. в кого проблеми з хребтом.

я не рухала ногами. я оділа тісні панчохи,

щоб захистити їх від згустків крові.

одна рука в пластері, інша приєднана до крапельниці.

у мене був шийний комірець та баластові мішки з обох сторін моєї голови

і я бачила свій світ в дзеркалі

яке повішали над моєю головою.

я ділила палату з 5 іншими людьми,

і приголомшливим було те, що ми всі лежали

паралізовані, і не знали, як кожен з нас виглядав.

як дивно? як часто в житті

ви заводите друзів без критики,

цілком на підставі душі?

не було ніяких поверхневих розмов

коли ми ділилися найглибшими думками. страхами

і надіями на життя після палати в відділі реабілітації спини.

згадую одну ніч, коли один із санітарів зайшов,

Йохан, з великою кількістю пластикових соломинок.

він поставим по купі но кожному з нас і сказав,

"почніть переплітати їх"

ну, в палаті не було що робити, тому ми погодились.

а коли ми закінчили, він тихо ходив навколо

і зєднав усі соломинки

поки вони не утворили петлю навколо цілої кімнати. і тоді він сказав,

"добре, всі тримайте свої соломини"

і ми це зробили, а він сказав, "правильно. тепер ви всі поєднані"

і коли ми тримали, ми дихали як одне ціле,

ми знали, що не одні в цій подорожі.

і навіть коли я лежала в палаті паралізована,

були моменти неймовірної повноти і краси,

дійсності і звязку

те, що я до того ніколи не відчувала.

і кожен з нас знав, що коли ми покинемо палату,

то ніколи не будемо тими самими.

через 6 місяців настав час повернутися додому.

я памятаю, як батько вивіз мене в інвалідному візку на вулицю,

закутану в гіпсову повязку,

і я вперше за довгий час відчула тепло сонця на моєму обличчю.

я поглинула його і подумала,

як могла я вважати це за належне?

я почувалася неймовірно вдячною за своє життя.

але перед тим, як я покинула лікарню, стерша медична сестра

сказала мені: "жанін, я хочу. щоб ти була готова,

тому що, коли ти повернешся додому, щось трапиться".

я запитала "що?". а вона відповіла:

"у тебе буде депресія"

а я сказала "тільки не в мене, не в Жанін Машін"

що було моїм прізвиськом.

вона сказала "в тебе, тому що, розумієш, це стається в кожного"

у відділенні з лікування проблем спини це є нормальним.

ти в інвалідному кріслі. це нормально.

але ти повернешся додому і зрозумієш,

яким іншим життя є".

і я повернулася додому, і щось трапилось.

я усвідомила, що медсестра Сем мала рацію.

у мене була депресія.

я була у інвалідному кріслі. я не відчувала нічого від талії до низу,

до якого був прикріплений катетор. я не могла ходити.

в лікарні я дуже похудала

зараз я важу приблизно 80 фунтів.

і я хотіла опустити руки.

єдине, що я хотіла зробити, було одіти кросівки і вибігти за двері.

я хотіла повернути моє колишнє життя. я хотіла повернути своє тіло.

згадую, як мама сиділа на кінці мого ліжка

і говорила "цікаво, чи колись життя стане хорошим?"

а я думала "як це можливо? тому що я втратила все,

що цінувала, все, до чого я поривалася.

все втрачене".

і питання, яке я запитувала "чому я? чому я?"

і тоді я згадала своїх друзів,

які й до тих пір перебували у відділі,

особливо марію.

марія потрапила в автокатастрофу, і вона прокинулася

в день її 16ліття з новиною, що в неї повний параліч 4х кінцівок,

не мала відчуття тіла від шиї до низу,

пошкодила голосові звязки і не могла говорити.

мені сказали "ми положимо тебе поруч з нею,

тому що думаєм, це буде для неї корисно"

я хвилювалася. я не знала, як реагувати на те,

що буду поруч з нею.

я думала, що це буде випробування, але насправді було блаженство,

тому що Марія постійно усміхалася.

вона завжди була щаслива, і навіть коли почала знову говорити,

хоча це важко зрозуміти, вона ніколи не скаржилася, ні разу.

і мені було цікаво, як вона знайшла той рівень прийняття.

і я зрозуміла, що це було не тільки моє життя.

це було життя в своїй сутності. я зрозуміла. що це був не тільки мій біль.

він належав усім. і тоді я знала, як і до того,

що у мене був вибір. я могла продовжити боротися з цим

або дозволити піти і прийняти не тільки моє тіло,

а й умови мого життя.

і тоді я зупинила питати "чому я?"

і почала запитувати "чому б не я?"

і тоді подумала, що можливо перебування на самому дні

є ідеальним місцем для початку.

я ніколи не вважала себе творчою людиною.

я була спортсменом. моє тіло було машиною.

але в той час я збиралась почати найбільш творчий проект,

який будь-хто з нас колись робив:

перебудова життя.

навіть хоча я не мала ніякого уявлення,

що я збиралася робити, в тій невизначеності

появилось почуття свободи.

я більше не була привязана до встановленого шляху.

я була вільна досліджувати нескінченні житейські можливості.

і те усвідомлення збиралось змінити моє життя.

коли вдома я сиділа в інвалідному кріслі і гіпсовій повязці,

над головою пролетів літак, я подивилась вверх

і подумала "це воно!

якщо я не можу ходити, то з таким же успіхом я можу літати".

я сказала "мамо, я збираюся навчитися, як літати"

вона відповіла "люба, це славно" (сміх)

я сказала "передай мені жовті сторінки."

вона передала телефонний довідник, я позвонила в школу льотчиків,

забронювала, сказавши, що я хотіла би замовити заздалегідь політ.

мені відповіли "ви знаєте, коли б хотіли прийти?"

я сказала "ну, мені треба домовитись з другом. щоб мене підвезли,

тому що я не можу керквати автомобілем. та я й також ходити не можу.

становить це проблему?"

я забронювала, і через кілька тижнів мій друг Кріс

і моя мама привезли мене в аеропорт,

усі мої 80 фунтів покритих гіпсовою повязкою

в обвислому комбінезоні.

я вам скажу, що не виглядала як ідеальний кандидат

на отримання пілотської лізензії. (сміх)

я опиралася на робочий стіл, тому що не могла стояти.

я сказала "привіт, я тут для уроку з пілотування"

коли на мене кинули оком, вибігли на зад для того, щоб хтось витягнув коротку соломинку.

"ти бери її","ні, ні, ти бери її"

нарешті вийшов цей хлопець. він іде,

"привіт, мене звати ендрю, і я вчитиму тебе літати"

тоді я "чудово". і таким чином мене повезли вниз,

поставили на гудроноване шосе,

і там був цей червоно, біло, блакитний літак.

він був прекрасним. мене підняли в кабіну пілота.

їм довелося по крилу попхати мене і поставити в кабіну пілота.

мене посадили. всюди були кнопки і шкали.

я продовжувала "вав, як ти навіть знаєш, що ці всі кнопки і шкали роблять"

інструктор Ендрю сів попереду і завів літак.

він сказав "не хоч попробувати керувати"

це коли ти використовуєш ноги, щоб контролювати кермові педалі для того,

щоб керувати літаком на землі.

я відповіла "ні, я не можу використовувати свої ноги"

він "о"

я сказала "але я можу використовувати руки", він відповів "окей"

він повернув на злітну смугу і завів мотор.

в той момент, коли ми взлетіли,

коли колеса піднялися з шосе, коли ми були в повітрі,

я мала найбільш неймовірне відчуття свободи.

і ендрю запитав в мене,

коли ми пролітали над тренувальною зоною,

"там бачиш ту гору?"

я відповіла "так"

і він сказав "ну, бери руль і лети до тої гори"

коли я підняла очі, то усвідомила,

що він вказував на Блакитні Гори,

місце, де почалась моя подорож.

і я взяла руль, і я летіла.

і я була далеко. далеко від відділу з лікування спини,

і саме тоді я усвыдомила, що стану льотчиком.

тільки не знала, як пройду медогляд.

але про те переживатиму пізніше, тому що зараз я маю мрію.

отже, я пішла додому, витягла щоденник тренувань, і у мене був план.

і я практикувалася в ходінні стільки, скільки могла,

і я дойшла до того моменту, коли мене підтримувала замість двох

одна людина,

до моменту, коли я могла ходити по-між меблями

за умови, що вони знаходилися недалеко одні від одних.

згодом я зробила великий прогрес в тому,

що могла ходити по будинку, спираючись на стіни,

ось так, і мама говорила, що вона завжди слідувала за мною,

витираючи мої відбитки пальців. (сміх)

але принаймні вона завжди знала. де я була.

таким чином, коли лукарі продовжували оперувати

і скдладати моє тіло знову докупи,

я продовжувала свою теорію навчання, і з часом,

вражаюче, пройшла медогляд,

і то було зелене світло для польотів.

я проводила кожну хвилину, яку могла виділити, в тій школі льотчиків,

далеко від моєї зони комфорту,

всі ці молоді хлопці, що хотіли бути пілотами Qantas (австралійська національна авіакомпанія),

ну ти розумієш, невеликий переліт в той момент, коли я була в гіпсовій повязці,

потім сталевий бандаж, обвислий комбінезон,

сумка з медакаментами і катетерами плюс кульгавість,

і на мене дивились і думали,

"о, кого вона обдурює? вона ніколи не буде здатна це зробити"

і деколи я теж так думала.

але то не грало ролі, тому що щось в середині загорілося

і переважило мої травми.

невеликі завдання тримали мене на моєму шляху,

і з часом я отримала приватну пілотську ліцензію,

і тоді я навчилася управляти літаком, і я возила своїх друзів навколо австралії.

згодом навчилася управляти літаком з двома двигунами

і отримала кваліфікацію керування літака з двома двигунами.

потім навчилася літати як і в погану погоду так і в хорошу

і отримала кваліфікацію літання під правилами польотів по пристроях.

і тоді отримала комерційну пілотську ліцензію.

потім отримала кваліфікацію інструктора.

і тоді я опинилася саме в тій школі,

де відбувся мій перший політ,

і навчала інших людей літати,

через 18 місяців як я покинула відділ з лікування проблем спини.

(оплески)

тоді я подумала "чому зупинятися?

чому не навчитись літати догори ногами?"

і я це зробила - я навчилася літати догори ногами

і стала інструктором з фігурних польотів.

а як матір й батько? ніколи не почували себе краще.

тоді я знала напевно, що хоча моє тіло можливо обмежане,

але саме мій дух був непереборний.

філософ Лао-Цзи колись сказав,

"коли відпустиш те, ким ти є,

то станеш тим, ким ти можеш бути"

зараз я знаю, що поки я не відпистила того, ким, я думала, була,

то я не була б здатна створити повністб нове життя.

поки я не відпустила життя, яке, на мою думку, я повинна була мати,

то я не була б здатна охопити життя, яке на мене чекало.

я знаю, що моя справжня сила

ніколи не йшла з тіла,

і хоча мої фізичні можливості різко змінилися,

та, ким я є, залишилась незмінною.

вогник пілота всередині мене це всього лиш вогник,

як і в кожного з нас.

я знаю, що я - це не моє тіло,

і я також знаю, що ви - не ваше.

і тоді не має значення, як ви виглядаєте,

звідки походите, чи де живете.

єдине, що має значення, є те, щоб ми продовжували роздмухувати полумя гуманності

проживаючи наші життя як максимально творче вираження

того, ким насправді ми є,

тому що ми всі поєднані

мільйонами і мільйонами соломинок,

і настав час, щоб ми їх зєднали

і вчепилися за них.

і якщо ми прямуємо до нашого колективного щастя,

то настав час відкинути зосередження на фізичному аспекті,

я натомість прийняти чесноти серця.

отже, підніміть свої соломинки, якщо ви приєднуєтесь до моєї думки.

дякую. (оплески)

дякую.