У 1968 році виступаючи з промовою
про Рух за громадянські права,
Мартін Лютер Кінг зазначив:
"Зрештою, нам запам'ятаються
не слова наших ворогів,
а мовчання наших друзів."
Ця думка стала моїм гаслом як вчителя.
Щодня у нашому житті
ми стикаємося з безпосередніми
наслідками мовчання: дискримінація,
насильство, геноцид та війни.
На уроках я пропоную учням
за допомогою віршів помічати
мовчання в їхньому житті.
Ми разом вчимося заповнювати
порожнечу, визнати її, дати їй ім'я
та зрозуміти, що вона не має
бути джерелом сорому.
Для створення сприятливої
атмосфери на заняттях,
де студентам було б комфортно
розкривати
найпотаємніші мотиви
свого мовчання,
я причепив на дошку чотири
основні принципи,
яких ми дотримуємося
і на початку навчального року
кожен студент їх підписує:
читай критично ,
пиши свідомо,
висловлюйся зрозуміло,
розкажи свою правду.
Я чимало розмірковував
про останній пункт:
розкажи свою правду.
Тоді я зрозумів,
що якщо вимагаю відкритості
від своїх учнів,
то маю розказати власну правду
і не приховувати випадків,
коли я відмовчувався.
Отож, я розповів їм про своє виховання
у католицькій родині в Новому Орлеані.
Мене вчили, що найголовніше протягом
Великого Посту - утримуватися,
відмовитися
від потурання своїм
звичним бажанням,
демонструючи Господу, що ви розумієте
його святість.
Я відмовився від газованої води,
походів у "МакДональдс",
від картоплі фрі,
французьких поцілунків та ще купи чого.
А одного року припинив висловлюватися.
Мені спало на думку, що
найціннішою аскезою
буде мій голос. Але тоді я не усвідомив,
що вже бозна-коли відмовився від нього.
За своє життя я стільки разів
казав людям те, що вони хотіли почути,
замість того, що їм потрібно.
Я заспокоював себе, що я не
голос свідомості інших,
бо мені ще належало віднайти
власний голос,
отже, іноді я просто мовчав,
виправдовуючи невігластво своїм мовчанням.
не уявляючи, що докази
не потребують слів
для свого існування.
Крістіана відлупцювали, бо
він гей,
а я собі заклав руки в кишені
і, зіщулившись, пошкандибав,
наче нічого не помічав.
Мене аж корчило, коли я бачив
замок на своїй шафці,
бо такий самий
я повісив на свій рот,
коли бездомний бідолага
подивився мені в очі, лише шукаючи
підтвердження, що він вартий уваги.
Але мені важливіше було тицяти
по "яблуку",
ніж нагодувати цього чоловіка.
Коли жінка на благодійному
концерті
співала мені дифірамби: "Я так
пишаюся вами.
Мабуть, неймовірно важко
навчати цих бідних дурників."
Я закусив губу, бо нам більш
були потрібні її гроші,
ніж моїм учням їх гідність.
Ми так багато часу
слухаємо, що нам кажуть,
і рідко звертаємо увагу
про що люди мовчать.
Справжня причина мовчання - страх.
Вона відчуває ваші слабкості,
відрубує вам язика.
Звільняється з грудей
переривчастим диханням,
бо повітрю тісно у легенях.
Мовчання - це як геноцид в Руанді.
Мовчання - це як ураган Катріна.
Воно кричить, коли закінчилися
поховальні мішки.
Це звук натягнутої петлі на шиї.
Тиша обпікає. Заковує в кайдани.
Це - привілей. Це - біль.
Немає сенсу змінювати рішення,
коли вони вже прийняті.
Я не дозволю мовчанню приховати
мою нерішучість.
Я скажу Крістіану, що він - лев,
втілення хоробрості та геніальності.
Я запитаю, як звати безпритульного,
як він живе, бо іноді
єдине, що нам потрібно -
просто бути людьми.
Я відповім тій жінці, що мої учні
обговорюють трансценденталізм,
наче його засновники.
Якщо ви подивилися одну серію
розкрученого серіалу,
не означає, що ви знаєте
моїх учнів.
Отже, цього року
я не буду не від чого відмовлятися,
а навпаки проживу кожен день,
наче у мене під язиком мікрофон,
а все стримане вийде на сцену.
Навіщо нам імпровізована трибуна,
коли достатньо лише вашого голосу?
Дякую.
(Оплески)