Кілька років тому

у моєї матері розвинувся
ревматоїдний артрит.

ЇЇ кисті рук, коліна та пальці напухли,
викликаючи паралізуючий хронічний біль.

Вона була змушена 
оформити інвалідність.

Припинила відвідувати 
місцеву мечеть.

Іноді вранці їй було 
надто болісно чистити зуби.

Я хотів допомогти.

Але не знав як.

Я - не лікар.

Я вивчаю історію медицини.

Тож я почав досліджувати
історію хронічного болю.

З'ясувалося, в архівах UCLA 
зібрана

вся історія хронічного болю.

Я знайшов історію - 
фантастичну історію -

чоловіка, який врятував від болю
мільйони людей,

таких, як моя мама.

Досі я ніколи не 
чув про нього.

Про нього не було написано жодної біографії, 
знято жодного голлівудського фільму.

Його звали Джон Дж. Боніка.

Але на початку нашої історії

він був відомий, як 
Джонні "Хуліган" Вокер.

Був літній день 1941 року.

До крихітного містечка Брукфілд, 
штат Нью-Йорк, приїхав цирк.

Натовп роззяв прийшов подивитися на
канатохідців та бродячих клоунів,

якщо пощастить, то на "людину-ядро".

Також вони прийшли подивитися на 
Джонні "Хулігана" Вокера,

мускулистого хулігана, який за 
один долар збив би вас на квасне ябко.

Знаєте, саме в той день
через гучномовець цирку

почувся голос.

У намет з тваринами 
терміново потрібен був лікар.

Щось трапилося з приборкувачем 
левів.

Кульмінаційний момент його 
виступу пішов не по плану,

і його голова застрягла 
в пащі лева.

Він задихався.

Натовп з жахом спостерігав,

як він боровся, а потім 
втратив свідомість.

Коли лев, нарешті, 
послабив хватку,

приборкувач левів просто звалився 
на землю, знерухомлений.

Коли за кілька хвилин 
він прийшов до тями,

то побачив знайому фігуру, 
зігнуту над ним.

То був "Хуліган" Вокер.

Силач зробив приборкувачу штучне 
дихання рот-в-рот і врятував його життя.

Силач нікому не розповідав,

що він насправді був студентом 
медичного відділу на третьому курсі.

Він гастролював із цирком протягом літа,
щоб сплачувати за навчання,

але тримав це в секреті, 
захищаючи свій сценічний образ.

Він мав бути силачем, 
злодієм,

а не розумником і добродієм.

Колеги-медики теж 
не знали його секрету.

Як він казав: "Якщо ви були атлетом, 
ви були тупим дурником в очах людей".

Тож він не розповідав їм ані про цирк,

ані про те, як вечорами та на вихідних 
він професійно боровся.

Він використовував псевдонім 
"Хуліган" Вокер,

а пізніше - "Диво в Масці".

Він тримав це в таємниці
навіть того року,

коли він став чемпіоном світу

у напівважкій вазі.

Впродовж років Джон Дж. Боніка 
жив двома паралельними життями.

Він був борцем,

лікарем,

цілителем,

героєм.

Він завдавав болю

і лікував його.

У той момент він не знав цього,
але в наступні п'ять десятиліть

він наблизив свої 
протиборчі особистості,

щоб викувати повністю новий 
спосіб сприйняття болю.

Це змінило новітню медицину
настільки, що десятиліттями пізніше

журнал "Тайм" назвав його 
"батьком-засновником знеболення".

Але все це сталося пізніше.

У 1942 році Боніка закінчив медичну 
школу і одружився з Еммою,

своєю коханою, котру він зустрів на 
одному з матчів кілька років до того.

Він продовжував таємно боротися, 
був вимушений.

Інтернатура в лікарні св.Валентина 
в Нью-Йорку нічого не платила йому.

З поясом чемпіона він боровся 
на великих аренах,

таких як Madison Square Garden,

проти дуже успішних суперників,

таких як Еверетт "Білий Ведмідь" Маршалл,

або триразового чемпіона світу
Анґело Саволді.

Матчі негативно впливали 
на його тіло;

він порвав зв'язки кульшового
суглобу, отримав переломи ребер.

Однієї ночі великий палець 
"Жахливого Турка" видряпав

на нижній частині його обличчя
шрам, схожий на той, що в Капоне.

Наступного дня на роботі йому довелося 
одягати хірургічну маску, щоб це приховати.

Двічі Боніку бачили з дуже підбитим 
оком, настільки,

що він не міг бачити.

Але найгіршим з усього були його 
спотворені вуха, схожі на цвітну капусту.

Він казав, що він відчував їх, як два 
бейсбольні м'ячі по дві сторони голови.

Біль продовжував 
накопичуватися в його житті.

Потім він спостерігав, як його 
дружина народжувала в лікарні.

Вона тужилася, пологи проходили 
у муках.

ЇЇ акушерка викликала 
чергового інтерна,

щоб він вколов їй кілька крапель 
ефіру, аби полегшити біль.

Але інтерн був молодим хлопцем, 
всього третій тиждень на роботі -

він панікував і, вколюючи ефір,

подразнив горло Емми.

Вона вирвала, вдавилася, 
і почала синіти.

Боніка, котрий все це бачив, 
відштовхнув інтерна,

прочистив її дихальні шляхи,

врятував свою дружину 
і ненароджену дочку.

У той момент він вирішив 
присвятити своє життя анестезіології.

Пізніше він допомагав розробляти 
епідуральну анестезію для породіль.

Однак перед тим, як зосередитися 
на акушерстві,

Боніка повинен був отримати 
базову освіту.

Напередодні висадки військ в Нормандії

Боніка виступав у військовому 
медичному центрі Мадіґан,

недалеко від Такоми.

З 7,700 ліжками це була одна з 
найбільших військових лікарень в Америці.

Боніка був відповідальним за 
анестезію.

Йому було лише 27 років.

Лікуючи багатьох пацієнтів, 
Боніка почав зауважувати випадки,

які спростовували все, 
що він вивчив.

Біль мав бути своєрідним сигналом -
в доброму розумінні -

спосіб, яким тіло реагувало на травму,
наприклад, зламану руку.

Однак у деяких випадках,

як-от після ампутації ноги пацієнта,

пацієнт міг скаржитися
на біль в неіснуючій нозі.

Але якщо травму вилікували, чому
тіло продовжує реагувати?

Були інші випадки, коли не було 
доказів будь-якого ушкодження,

та все ж, пацієнту було боляче.

Боніка зібрав усіх спеціалістів 
своєї лікарні - хірургів,

неврологів, психіатрів та інших.

І спробував дізнатися їхньої думки
про тих пацієнтів.

Це тривало занадто довго, тож він став 
організовувати групові зустрічі за обідом.

Це було щось схоже на команду фахівців, 
що виступали проти болю пацієнта.

Ніхто й ніколи раніше так не 
зосереджувався на болю.

Потім він зосередився на книжках.

Він читав кожен медичний посібник, 
який потрапляв йому до рук,

акуратно записуючи кожну 
згадку про слово "біль".

З 14 000 сторінок, 
котрі він прочитав,

слово "біль" зустрічалося 
на сімнадцяти з половиною.

Сімнадцять з половиною.

Про найголовніший, найпоширеніший і 
найнестерпніший досвід будь-якого пацієнта.

Боніка був шокований.
Цитую.

Він сказав: "Який, на біса, висновок можна 
тут зробити?

Найважливіше для пацієнта -

і вони не говорять про це".

Наступні вісім років
Боніка розповідав про це.

Він писав про це; він писав 
ці пропущені сторінки.

Він написав те, що пізніше 
було знане, як Біблія Болю.

У ній він запропонував нові стратегії,

нове лікування з використанням ін'єкцій,
які блокують нерви.

Він запропонував організувати 
нову установу - Лікарню Болю,

засновану ще на тих обідніх зустрічах.

Однак найважливіше
в цій книжці те,

що це був такий собі
емоційний дзвоник для медицини.

Відчайдушне благання до лікарів
сприймати біль у житті пацієнтів

серйозно.

Він перебудував 
мету медицини.

Мета була не в тому, щоб покращити 
стан пацієнтів,

а в тому, щоб пацієнти відчули 
себе краще.

Він просував свій план 
полегшення болю десятиліттями,

поки він не зміцнів 
у середині 70-х.

По всьому світу з'явилися
сотні лікарень зі знеболення.

Однак у процесі трапився 
трагічний поворот долі.

Роки, коли Боніка займався боротьбою, 
підібралися до нього.

Він був поза рингом більш, 
ніж 20 років,

але ті 1,500 професійних сутичок 
не пройшли безслідно для його тіла.

У свої понад 50 років він страждав 
від важкого остеоартриту.

Впродовж наступних 20 років у нього було 
22 хірургічні операції,

чотири з них на хребті,

і кілька протезувань 
кульшового суглобу.

Він ледве міг підняти руку,
повернути шию.

Він пересувався за допомогою 
алюмінієвих милиць.

Його друзі й колишні студенти
стали його лікарями.

Якось хтось пригадав, що у Боніки, можливо, було 
більше ін'єкцій, які блокують нерви,

ніж у будь-кого на цій планеті.

Він був трудоголіком і працював 
ще більше -

від 15 до 18 годин в день.

Лікування інших стало більше, 
ніж просто роботою, -

це було його найефективнішою 
розрадою.

"Якби я не був таким зайнятим", -
сказав він якось репортеру, -

"я був би повністю 
безпорадним хлопцем".

Під час ділової поїздки до Флориди
на початку 1980-тих

Боніка попросив колишнього студента 
відвезти його до Гайд-Парку в Тампі.

Вони проїхали мимо пальм і зупинилися 
біля старого маєтку

з гігантськими срібними гарматами,
схованими в гаражі.

Цей будинок належав сім'ї Заккіні,

яка була чимось на кшталт 
циркових королів Америки.

Десятиліттям раніше Боніка дивився,
як вони,

одягнуті у срібні костюми для стрибків
та захисні окуляри,

здійснювали те, що ніхто до них не робив, -
атракціон "Людина-ядро".

Однак тепер вони, 
як і Боніка, були на пенсії.

Зараз те покоління, включаючи Боніку, 
вже спочиває з миром,

тож немає жодного шансу дізнатися, 
про що саме вони говорили того дня.

Я досі люблю уявляти це.

Силач і людина-ядро 
возз'єдналися,

вихваляючись старими 
і новими шрамами.

Можливо, Боніка дав їм 
медичну пораду.

Можливо, він сказав їм те, що
пізніше сказав в усній історії, -

що той час у цирку і на рингу 
залишили глибокий слід в його житті.

Боніка бачив біль зблизька.

Він відчував його. 
Він жив ним.

Для нього стало неможливим 
ігнорувати це в інших.

З цього співпереживання він 
сплів абсолютно нову частину,

зіграв визначну роль в тому,
що медицина визнала біль

як таку.

У цій самій усній історії

Боніка жалівся на те, що біль -

найскладніший досвід в житті людини.

Він включає ваше минуле життя,
ваше теперішнє життя,

ваші відносини з навколишнім світом, 
з сім'єю.

Поза сумнівом, це було 
істиною для Боніки.

Також це було правдою 
для моєї мами.

Лікарям було простіше
бачити в ній

"професійного пацієнта";

жінку, яка лише проводить свої
дні в приймальнях.

Іноді я відчуваю те саме, 
коли бачу її.

Але оскільки я бачив біль Боніки -

заповіт його життя, прожитого вповні -

я почав згадувати всі ті речі, які 
моя мама не може робити зараз через біль.

Перед тим, як опухнути і 
піддатися артриту,

пальці моєї мами працювали

у відділі кадрів лікарні, 
де вона працювала.

Вони складали самсу 
для нашої мечеті.

Коли я був маленьким, вони 
стригли моє волосся,

витирали мій ніс,

зав'язували шнурки 
на моєму взутті.

Дякую.

(Оплески)