Я говоритиму про неприємне питання,

відповідь на яке так само неприємна.

Моя тема - секрети домашнього насильства,

а питання, що його я збираюсь розкрити,

ставить кожна людина:

Чому вона залишається?

Чому вона залишається із чоловіком, який її б'є?

Я не психіатр, не соціальний працівник,

і не експерт з питань домашнього насильства.

Я - жінка, якій є що розказати.

Мені було 22, я щойно закінчила коледж у Гарварді.

Я переїхала до Нью-Йорка, бо знайшла там першу роботу -

дописувачки і редакторки журналу "Сімнадцять".

Я мала першу власну квартиру,

першу зелену кредитну картку American Express

і величезну таємницю.

Таємниця полягала в тому, що до моєї скроні

було приставлено пістолет, заряджений експансивними кулями,

який тримав у руках чоловік, якого я вважала своїм ідеалом.

І це траплялося багато разів.

Чоловік, якого я кохала понад усе на світі,

прикладав пістолет до мого чола і погрожував мене вбити.

Я навіть не підрахую, скільки разів це траплялось.

Я тут, аби розповісти вам історію скаженого кохання,

психологічної пастки, замаскованої під кохання,

до якої щорічно потрапляють мільйони жінок

і навіть кілька чоловіків.

Це може бути навіть ваша історія.

Я не схожа на типовий портрет жертви домашнього насильства.

Я маю диплом бакалавра англійської філології з Гарварду

і диплом магістра з бізнесу від Вортонської бізнес-школи.

Майже все життя я працювала у компаніях зі списку Fortune 500,

серед них були Джонсон і Джонсон, Лео Барнетт і Вашинґтон Пост.

Зі своїм другим чоловіком я прожила вже майже 20 років,

у нас троє дітей.

Я маю чорного лабрадора і мінівен Honda Odyssey.

(Сміх)

Звідси моє перше твердження: домашнє насильство

може торкнутися кожного,

незалежно від раси, релігії, доходів або рівня освіти.

Воно всюди.

Моє друге твердження: усі вважають,

що домашнє насильство стосується лише жінок,

що це жіноча проблема.

Не зовсім так.

Понад 85% насильників - чоловіки, а домашнє насильство

трапляється лише у близьких, взаємозалежних, довготривалих стосунках,

іншими словами, в сім'ї.

Це місце, де ми найменше сподіваємося стикнутись з жорстокістю,

і саме тому проблема домашнього насильства збиває нас з пантелику.

Я сама запевнила б вас, що я зовсім не та людина,

яка погодиться залишатися з чоловіком, який мене б'є.

Але насправді я була типовою жертвою через свій вік.

Мені було 22 роки, а в Сполучених Штатах

жінки між 16 і 24 роками мають втричі більше шансів

стати жертвами домашнього насильства,

ніж жінки інших вікових груп.

Понад 500 жінок і дівчат із цієї вікової категорії

гинуть щороку у США від рук своїх партнерів,

хлопців або чоловіків.

Я була типовою жертвою ще й тому, що нічого не знала

про домашнє насильство, його форми і ранні ознаки.

Я зустріла Конора холодного, дощового січневого вечора.

Він сидів біля мене у вагоні нью-йоркського метро

і заговорив першим.

Він розповів мені дві речі:

по-перше, він так само, як і я, щойно закінчив університет з асоціації Ліги плюща,

по-друге, він працював в одному з відомих банків на Волл-стріт.

А найбільше враження на мене справило те,

що він був розумним і дотепним,

хоча виглядав як хлопчина з ферми.

У нього були такі великі щоки, наче яблука,

і пшеничне волосся -

він був таким милим.

Конор з самого початку вчинив дуже хитро:

він створив ілюзію, ніби то я була домінуючим партнером в стосунках.

Особливо напочатку:

він обожнював мене.

Ми почали зустрічатись, і йому подобалося в мені усе:

мій розум, те, що я закінчила Гарвард,

те, що я з захопленням ставилася до своєї роботи і допомоги дівчатам-підліткам.

Він хотів дізнатися все про мою родину,

про моє дитинство, про мої мрії і сподівання.

Конор мав стільки віри в мене, як в жінку і як у письменника -

ніхто в мене так сильно не вірив.

Він також створив між нами чарівну атмосферу довіри,

розповівши мені власну таємницю:

у дуже ранньому віці, починаючи з чотирьох років

він багаторазово зазнавав жорстокого насильства

від свого вітчима.

Коли все стало зовсім погано, у восьмому класі він пішов зі школи,

хоча дуже добре вчився.

Йому знадобилось 20 років, аби налагодити своє життя.

Ось чому диплом престижного університету,

робота на Волл-стріт і велике майбутнє

мали для нього таке значення.

Якби хтось мені сказав,

ще цей розумний, дотепний, чутливий чоловік, який мене обожнював,

колись буде наказувати мені, чи можу я нафарбуватись,

якою має бути довжина моєї спідниці,

де мені жити, де працювати,

з ким товаришувати і де проводити Різдво,

я б померла зі сміху.

Бо на початку стосунків Конор не подавав жодного натяку

на жорстокість чи жагу контролю.

Я не мала гадки, що перша стадія

у стосунках, що ведуть до домашнього насильства, -

це зваблення жертви.

Я також не знала, що друга стадія - ізоляція жертви.

Звичайно, Конор не повернувся одного дня з роботи і не сказав:

"От ми добре погралися в Ромео і Джульєтту,

час рухатись далі:

зараз я ізолюю тебе і буду з тебе знущатись" - (Сміх) -

"отож, нам треба виїхати з цієї квартири,

бо сусіди почують, як ти верещиш,

і покинути місто, де живуть твої друзі, сім'я

і колеги, які помітять твої синці".

Натомість, Конор якось повернувся додому в п'ятницю ввечері

і сказав мені, що щойно звільнився з роботи,

з роботи своєї мрії,

і сказав, що він зробив це через мене,

бо зі мною йому було так затишно і добре,

що в нього більше не було потреби щось комусь доводити за допомогою Волл-стріт.

Тепер він просто хотів поїхати з міста,

подалі від своєї жахливої родини,

переїхати в маленьке містечко в Новій Англії,

де він міг почати життя спочатку, поруч зі мною.

Я ні в якому разі не хотіла покинути Нью-Йорк

і улюблену роботу,

але я вирішила, що інколи треба йти на жертви заради кохання,

тому я погодилася, звільнилася з роботи,

і ми з Конором покинули Мангеттен.

Я й гадки не мала, що рухаюся до скаженого кохання,

добровільно прямую до ретельно підготовленої для мене

фізичної, фінансової і психологічної пастки.

Наступна стадія побутового насильства -

вперше застосувати погрози

і подивитись на її реакцію.

Ось коли з'являються пістолети.

Щойно ми переїхали до Нової Англії, пам'ятаєте,

цього місця, де Конор збирався жити у затишку і безпеці,

він купив три пістолети.

Один він тримав у машині,

другий - у себе під подушкою,

а третій завжди був в нього в кишені.

Він пояснив, що має потребу в цих пістолетах

через психологічну травму, яку зазнав в дитинстві.

Він мав у них потребу, аби почуватися в безпеці.

Але насправді пістолети були сигналом для мене,

і навіть якщо він ще не підняв на мене руку,

моє життя вже було в небезпеці щодня і щохвилини.

Конор вперше напав на мене

за п'ять днів до весілля.

Була 7 ранку, я ще була в нічній сорочці.

Я працювала за комп'ютером, намагаючись закінчити статтю на замовлення.

Я була роздратована,

і Конор скористався цим приводом:

він поклав руки мені на шию,

і стиснув їх так міцно, що я не могла ні кричати, ні дихати.

Тримаючи мене таким чином,

він бив мою голову об стіну.

Через п'ять днів, коли десять синців ледве зникли з моєї шиї,

я одягла весільну сукню моєї матері

і вийшла за нього заміж.

Попри те, що сталось,

я була впевнена, що ми будемо жити довго й щасливо,

бо я його кохала і він також сильно мене кохав.

І йому було так надзвичайно шкода.

Він так хвилювався через весілля

і через те, що ми станемо сім'єю,

і то був один-однесенький раз -

він ніколи більше не завдасть мені болю.

Він зробив це двічі під час медового місяця.

Вперше, коли ми шукали таємний пляж, я була за кермом

і заблукала,

а він вдарив мене по голові так, що від сили його удару

моя голова кілька разів стусанула скло

з боку водія.

Кілька днів потому, по дорозі додому,

він роздратувався через дорожній рух

і кинув мені в обличчя холодний Біг Мак.

Конор бив мене один чи два рази на тиждень

протягом двох з половиною років нашого шлюбу.

Я помилялася, думаючи, що я єдина

потрапила в таку ситуацію.

Кожна третя американка

хоча б раз у житті зазнала побутового насильства.

За статистикою Центру із запобігання захворюванням,

щороку жертвами насильства стають 15 мільйонів дітей.

Отже, я була в непоганій компанії.

Повернемось до запитання:

чому я лишилась з ним?

Відповідь проста.

Я не знала, що він знущається наді мною.

Навіть коли він тримав заряджений пістолет біля моєї скроні,

штовхав мене зі сходів,

погрожував вбити нашу собаку,

витягнув ключ з запалювання, коли я їхала по автотрасі,

вилив кавову гущу мені на голову

тоді, коли я збиралася на співбесіду,

я жодного разу не подумала, що я - жертва насилля.

Натомість я вважала себе сильною жінкою,

яка кохає чоловіка з серйозними проблемами,

і саме я була тою єдиною в світі людиною,

яка могла допомогти Конору у боротьбі з його примарами.

Інше питання, яке виникає у кожного:

чому вона не залишила його?

Чому я не пішла з дому? Я ж могла піти, коли б не забажала.

З усіх питань, які мені ставлять, це найболючіше для мене.

Бо жертви насильства знають дещо, про що ви не здогадуєтесь.

Піти від свого насильника - це дуже небезпечно.

Бо остання стадія домашнього насильства -

це вбити її.

Понад 70% вбивств на ґрунті домашнього насильства

відбуваються, коли жертва розірвала стосунки з насильником,

коли вона покинула пастку -

тоді насильнику вже немає що втрачати.

Інші можливі наслідки - це довготривале переслідування,

навіть після того, як насильник одружується знов,

відмова у фінансовій підтримці

і маніпулювання судом із сімейних справ,

аби залякати жертву та її дітей,

які за рішенням судді змушені

регулярно і без стороннього контролю

проводити час із чоловіком, який бив їхню матір.

І ми все ще дивуємось, чому вона не йде від нього?

Я змогла покинути його

через останнє жорстоке побиття,

яке змусило мене подивитись правді в очі.

Я зрозуміла, що той, кого я так кохала,

вб'є мене, якщо дозволять обставини.

Отже, я перестала мовчати.

Я розповіла усім:

поліції, сусідам,

друзям, своїй родині, незнайомцям.

Це завдяки вашій допомозі я можу зараз виступати тут.

Ми схильні вигадувати стереотипи щодо жертв,

застосовуючи до них газетні штампи:

"жінки зі схильністю до самознищення", "зіпсований товар".

У запитання "Чому вона не піде?"

деякі люди вкладають зміст "вона сама винна, що залишилась",

вважаючи, що жінки навмисно закохуються у чоловіків,

здатних завдати їм шкоди.

Але з моменту публікації книги "Скажене кохання"

я почула сотні розповідей жінок і чоловіків,

яким також вдалось втекти,

які винесли безцінний урок зі свого досвіду

і зуміли відбудувати своє життя - почати щасливе життя

у ролі працівників, дружин, матерів,

життя, вільне від насильства, як моє власне.

Виходить, що я типова жертва домашнього насильства

і типова колишня жертва.

Я одружилася знову, з чутливим і добрим чоловіком,

у нас троє дітей.

Я маю чорного лабрадора і мінівен.

Але одної речі в мене вже ніколи не буде,

ніколи в житті

не буде зарядженого пістолету біля моєї скроні,

що його тримає людина, яка каже, що кохає мене.

Можливо ви думаєте:

"Яка дивовижна історія!"

або "Якою ж вона була дурепою",

але весь цей час я розповідала про вас.

Я можу запевнити вас, що декілька людей,

які мене зараз слухають,

зазнають насильства від близької людини,

або зазнали в дитинстві,

або самі чинили насильство.

Проблема насильства може стосуватися вашої дитини,

вашої сестри, вашої найкращої подруги, зараз.

Мені вдалося вирватись зі скаженого кохання,

бо я почала говорити.

Зараз я говорю про це,

бо таким чином я допомагаю жертвам.

Прошу вас:

говоріть про те, що тут почули.

Насильство не любить галасу.

У вас є можливість покласти кінець домашньому насильству,

просто привертаючи до нього увагу.

Нам, жертвам, потрібен кожний.

Нам треба, щоб кожен знав

секрети домашнього насильства.

Витягніть насильство на світло, розмовляючи про нього

зі своїми дітьми, колегами,

друзями і родичами.

Запишіть колишніх жертв до категорії чудових людей

з повноцінним майбутнім.

Розпізнайте ранні ознаки насильства

і втручайтеся з чистим сумлінням,

допоможіть жертвам знайти безпечний вихід.

Разом ми можем зробити так, аби наші ліжка,

наші обідні столи, наші родини

залишались оазисами затишку і безпеки, як то має бути.

Дякую.

(Оплески)