Я - художниця.
Я створюю гіперреалістичні картини,
тобто малюю людей
ось так.
Але сьогодні я тут,
щоб розказати про щось особисте,
що змінило мою роботу і погляди.
Це те, через що ми всі проходимо,
і я надіюсь, мій досвід комусь допоможе.
Коротко про мене:
я виросла наймолодшою серед восьми дітей.
Так, вісім дітей у сім'ї.
У мене шестеро старших братів і сестра.
Щоб ви розуміли, що це таке,
коли ми їхали на відпочинок,
у нас був автобус.
(Сміх)
Моя супермама возила по усьому місту
на позашкільні заняття --
не автобусом.
Ми мали і звичайну машину.
Вона водила мене на уроки малювання,
і не на один чи два.
Вона водила мене на усі наявні уроки
у віці 8-16 років,
це все, що я хотіла робити.
Вона навіть брала урок зі мною
у Нью-Йорку.
Наймолодша дитина в сім'ї,
я вивчила уроки виживання.
Правило номер один:
не дозволяй старшому брату
бачити дурниці, які ти робиш.
Тому я стала спокійною і акуратною,
дотримуюся правил і стою в черзі.
Але у мистецтві я створила свої правила.
Це мій власний світ.
Ще до 14 я знала,
що хочу стати художницею.
Я також збиралася стати офіціанткою,
щоб підтримати свою творчість фінансово.
Тому я продовжувала відточувати навики.
Я стала магістром мистецтв,
і на моїй першій виставці
брат запитав:
"Що означають усі ці червоні крапки
поруч з картинами?"
Ніхто не був таким здивованим, як я.
Червоні крапки означали,
що картини продані,
і я можу сплатити оренду
завдяки своїй творчості.
На цей час у моїй квартирі
було лише чотири розетки,
і я не могла користуватися мікрохвильовою
і тостером одночасно,
але я могла оплатити оренду квартири.
І я була дуже щаслива.
Ось картина з цього часу.
Я хотіла, щоб вона була
якомога реалістичніша.
Конкретна і правдоподібна.
Тут я була сама по собі
і все тримала під контролем.
Відтоді я побудувала кар'єру,
малюючи людей у воді.
Ванна і душ
були ідеальним середовищем.
Це було інтимно і приватно,
вода була складним завданням,
над яким я працювала десятиліття.
Я створила 200 таких картин,
деякі з них по 6-8 футів,
наприклад ця.
Я додала борошно у воду,
щоб зробити її мутною,
вилила олію на поверхню
і занурила дівчину в усе це,
і коли я підсвітила,
це було так красиво,
що я не могла дочекатись, коли почну малювати.
Мене спонукала імпульсивна цікавість,
я завжди була в пошуках чогось нового,
що додати:
вініл, пара, скло.
Одного разу я вилила вазелін
на голову і волосся,
щоб побачити, як це виглядає.
Не робіть цього.
(Сміх)
Усе йшло добре.
Я шукала свій шлях.
Я була енергійною і вмотивованою,
в оточенні художників,
завжди ходила на відкриття і заходи.
У мене був успіх і визнання,
я перебралася у квартиру
з більш ніж чотирма розетками.
Ми з мамою сиділи до пізнього вечора,
розмовляли про ідеї
та надихали одна одну.
Вона виготовляла чудову кераміку.
У мене є друг Бо,
він намалював цю картину,
ми з його дружиною танцюємо біля океану,
він назвав її "Світлі роки".
Я запитала, що він має на увазі,
і він сказав:
"Коли ти вступаєш у доросле життя,
ти вже більше не дитина,
але ти ще не обтяжений обов'язками".
І це все. Це були світлі роки.
8 жовтня 2011 року
світлі роки завершилися.
Моїй мамі діагностували рак легенів.
Він поширився на її кістки і мозок.
Коли вона це сказала,
я впала на коліна.
Мені запаморочилося у голові.
Коли я зібралася з силами
і глянула на неї,
я зрозуміла, що йдеться не про мене.
Треба з'ясувати, як допомогти мамі.
Мій батько - лікар,
тому нам пощастило,
що він про все подбав,
він опікувався нею так
добре, як тільки міг.
Але я теж хотіла допомогти,
усім чим могла.
і я хотіла спробувати усе можливе.
Усі ми хотіли.
Я ретельно шукала таблетки,
дієти, соки, голковколювання.
Нарешті я запитала маму:
"Це те, що ти хочеш, щоб я робила?"
І вона відповіла: "Ні".
Мама сказала: "Заспокійся.
Ти мені будеш потрібна пізніше".
Вона розуміла, що коїться,
і розуміла, що лікарі,
експерти та Інтернет
не знають,
як вона хоче пройти через це.
Я мусила запитати про це в неї.
Я зрозуміла, що
якщо сама намагатимусь якось зарадити,
то потім шкодуватиму про це.
Тому я була поруч з нею,
у будь-яких ситуаціях,
просто слухала її.
Якщо раніше я пручалася,
то тепер піддалася,
відмовилася контролювати те,
що не піддається контролю,
і просто була біля мами.
Час сповільнився,
і дата вже не мала значення.
У нас виникли свої традиції.
Кожного ранку я залазила до маминого ліжка
і спала з нею.
Мій брат приїжджав на сніданок,
ми раділи, коли чули,
як наближається його машина.
Я допомагала їй піднятися,
брала за обидві руки,
і ми йшли до кухні.
Мама брала великий кухоль,
який сама зробила,
пила з нього каву
і їла на сніданок хліб
з прісного тіста.
Потім був душ,
вона любила це заняття.
Мама любила теплу воду,
а я потурала їй як могла,
як у СПА.
Інколи нам допомагала моя сестра.
У нас були теплі рушники
і приготовані капці,
тому мама ніколи не мерзла,
навіть на секунду.
Я сушила їй волосся.
Ввечері приїжджали
мої брати з дітьми,
і це було головним моментом її дня.
З часом ми перейшли на інвалідний візок,
вона не дуже хотіла їсти
і користувалася найменшою чашкою,
яку ми знайшли, щоб пити каву.
Я більше не могла її доглядати сама,
тому ми найняли помічницю,
щоб допомагати їй приймати душ.
Усі щоденні прості дії
стали священним ритуалом,
і ми повторювали його день за днем,
поки рак поширювався.
Це було принизливо і боляче,
але я хотіла бути саме там.
Ми називали цей час "прекрасний жах".
Мама померла 26 жовтня 2012.
Через рік і три тижні після діагнозу.
Вона пішла.
Мої брати, сестра, тато і я -
усі ми зблизилися,
дбаючи про маму.
Здавалося, що все наше
сімейне життя змінилося,
всі наші встановлені ролі стерлися,
і ми просто опинилися всі разом
у незвіданому,
відчували одне і теж
і дбали одне про одного.
Я така вдячна їм.
Як людина, яка переважно працює
наодинці в майстерні.
я не мала уявлення, що такий зв'язок
може бути таким важливим,
таким цілющим.
Це було найважливішим.
Це те, що я завжди хотіла.
Отже, після похоронів, настав час іти
у майстерню.
Я зібрала все в машину
і повернулася у Бруклін,
малювати, як завжди,
адже я цим займалася раніше.
Але сталася одна річ.
Я немовби випустила з себе все,
що нуртувало в моїй душі.
Оте акуратно намальоване
безпечне місце,
яке я творила у своїх картинах,
виявилося міфом.
І це міф розтанув.
Мені було страшно, бо я
не хотіла більше малювати.
Тому я пішла у ліс.
Я думала, що спробую малювати просто неба.
Я взяла фарби,
але я не була пейзажистом,
втім, я не належала
до жодного типу художників,
тому не мала якихось
схильностей чи очікувань,
що дало мені змогу
бути сміливою і вільною.
Одну з картин я так і залишила вологою
надворі на цілу ніч,
поруч із вогниками у лісі.
До ранку картина була вкрита жучками.
Але мені було байдуже.
Яка різниця?
Я забрала ці картини назад у майстерню,
дряпала їх, вирізала,
вилила на них розчинник,
наклала ще більше фарби і малювала.
Я не мала ніяких намірів,
а просто спостерігала,
що відбувається.
Це та картина з жучками.
Я не хотіла зобразити реальність.
Мене зачарували хаос і недосконалість,
і щось почало відбуватися.
Повернулась допитливість.
А це ще одна картина з лісу.
Але є один нюанс.
Я не могла контролювати процес,
як колись.
Йшлося про припущення і натяки,
а не пояснення чи опис.
І ця недосконалість,
хаотична, бурхлива поверхня
і перетворилась на історію.
Я стала допитливою,
як колись.
Далі я хотіла помістити в ці картини
фігури, людей,
я полюбила це нове середовище
і хотіла показати і людей, і атмосферу.
Коли мені спала на думку ідея,
як це зробити,
я відчула запаморочення,
що тільки підкреслило,
що цехороший знак.
Я покажу вам,
над чим я працювала.
Цього ще ніхто не бачив, тож
це буде анонс
моєї нової виставки,
підготовка до якої триває.
Багато простору
замість ізольованої ванни.
Все ззовні, а не у приміщенні.
Менше контролю,
насолода недосконалістю,
дозвіл на...
дозвіл на недосконалість.
І в цій недосконалості
можна побачити вразливість.
Я відчула свій сокровенний намір,
те, що найважливішим для мене є
зв'язок з людиною,
який трапляється у просторі,
де нема контролю.
І я хочу це малювати.
І ось що я зрозуміла.
Усі ми переживемо в житті
великі втрати:
робота чи кар'єра,
стосунки, любов чи молодість.
Ми втратимо здоров'я,
людей, яких любимо.
І ці втрати
непідконтрольні нам.
Вони непередбачувані
і збивають нас з ніг.
І я кажу: впустіть їх.
Упадіть на коліна. Змиріться.
Не намагайтеся змінити їх
і не бажайте, щоб усе було по-іншому.
Просто так є.
А потім з'являється простір,
що відчуває вашу вразливість,
те, що є важливим для вас,
ваші сокровенні прагнення.
Спробуйте встановити зв'язок
з тими, хто є тут,
реальний і живий.
Це те, чого ми всі хочемо.
Скористаймося можливістю
знайти щось красиве
у невідомому,
непередбачуваному
і навіть жахливому.
Дякую.
(Оплески)