Я провела цілісіньке життя

у школі, в дорозі до школи,

або ж у розмовах про те, що відбувається у школі.

Обоє моїх батьків були освітянами,

батьки моєї матері були освітянами

і впродовж останніх 40 років я займаюся цією ж справою.

Тому зрозуміло, що протягом цих років

у мене була можливість спостерігати за освітньою реформою

з багатьох позицій.

Деякі з цих реформ були добрими.

Деякі не дуже.

І нми знаємо, чому діти кидають школу.

Ми знаємо, чому діти не вчаться.

Через бідність, низьку відвідуваність

або негативний вплив однолітків. Про це ми знаємо.

Але одна річ, про яку ми ніколи не говоримо,

або говоримо рідко -

це цінність та важливість людських зв'язків,

стосунків.

Джеймс Комер стверджує, що справжнє навчання

неможливе без глибоких стосунків.

Джордж Вашинґтон Карвер каже, що навчання

полягає у розумінні стосунків.

На кожного присутнього у цьому залі

справив враження хтось із вчителів або дорослих.

Роками я спостерігаю за тим, як люди викладають.

Я бачила найкращих і найгірших.

Одного разу колега сказала мені:

"Мені платять не за те, щоб любити дітей.

Мені платять за проведення уроку.

Діти мають вчитися.

Я маю навчати. Вони мають вчитись. І крапка".

Я їй відповіла:

"Знаєш, діти не вчаться у тих, кого вони не люблять".

(Сміх) (Оплески)

А вона у відповідь: "Це просто нісенітниці".

Тоді я їй сказала : "Люба, твій рік буде довгим

та важким".

Зрозуміло, що так і сталося. Дехто вважає,

що у людини або є вроджена властивість будувати стосунки,

або її немає.

Думаю, що Стівен Кові мав рацію.

Він запропонував кілька простих правил.

Наприклад, намагайтеся спочатку зрозуміти когось,

а не прагніть, щоб зрозуміли Вас.

І ще такі прості речі як вибачення.

Чи думали Ви про це колись?

Вибачтесь перед дитиною, і вона буде приголомшена.

Якось я проводила урок про коефіцієнти.

Я не сильна у математиці, але я готувалась.

Після уроку я поглянула у книгу викладача.

Я провела весь урок неправильно. (Сміх)

Отож, наступного дня я прийшла у клас і сказала,

"Слухайте, я маю вибачитись.

Я провела весь урок неправильно. Перепрошую".

Вони відповіли: "Без проблем, пані Пірсон.

Ви були такі захоплені, ми просто не перешкоджали Вам".

(Сміх) (Оплески)

У мене були настільки слабкі класи,

настільки відсталі у навчанні, що я плакала.

Я міркувала над тим, як мені підняти групу

за дев'ять місяців

з їхнього рівня до необхідного?

Було складно. Було неймовірно важко.

Як я можу підняти самооцінку дитини

та її академічну успішність одночасно?

Одного року мені спала на думку одна ідея.

Я сказала усім свої учням:

"Вас обрали бути у моєму класі,

бо я найкраща вчителька,

а Ви - найкращі учні.

Нас звели докупи,

щоб ми могли показати усім іншим, як треба працювати".

Хтось зі студентів сказав: "Справді?"

(Сміх)

Я відповіла: "Справді. Ми маємо показати усім іншим класам,

як це робиться, тому коли ми будемо йти коридором,

на нас звертатимуть увагу, тому Вам не годиться шуміти.

Ви лише годро крокуйте".

І я навчила їх примовки: "Я є хтось.

Я був кимось, коли прийшов.

Я стану кращим, коли піду.

Я могутній і сильний.

Я заслуговую на освіту, яку отримую тут.

Я маю вершити діла, вражати людей

та відвідати багато місць".

І вони сказали: "О, так!"

Коли це довго повторювати,

це стає частиною тебе.

І тому - (Оплески)

Я дала тест на 20 запитань.

Один учень відповів неправильно на 18.

Я поставила "+2" на його роботі і великий смайл.

Він запитав: "Пані Пірсон, це двійка?"

Я сказала: "Так".

Він запитав: "А навіщо Ви поставили смайлик?"

Я відповіла: "Бо ти є у списку.

Ти дав дві правильні відповіді. Ти не провалив повністю".

Я сказала: "І тепер, коли ми проаналізували твої помилки,

ти ж зможеш краще?"

Він сказав: "Так, мем, я можу краще".

Бачите, "-18" прибиває Вас до землі.

"+2" каже: "Я не такий вже поганий".

(Сміх) (Оплески)

Роками я спостерігала, як моя мама

виділяла час для аналізу на перерві,

відвідувала домівки учнів по обіді,

купувала гребінці і щітки, арахісове масло та печиво,

щоб мати у своїй шухляді, коли дітлахи зголодніють,

а також серветки і мило для дітей, які пахли не дуже добре.

Знаєте, важко навчати дітлахів, від котрих тхне.

А ще діти бувають жорстокі.

Тому вона зберігала усі ці речі у своєму столі,

і через багато років після того, як вона пішла на пенсію,

я бачила, як дехто з цих дітлахів підходив

і казав їй: "Знаєте, пані Вокер,

Ви змінили моє життя.

Ви змусили його працювати на мене.

Ви змусили мене почуватися кимось,

коли, глибоко в душі, я не був таким.

І я просто хочу, щоб Ви побачили, ким я став".

Коли моя мама померла два роки тому у віці 92,

так багато колишніх учнів прийшло на похорон,

що це змусило мене плакати, не тому, що її не стало,

а тому, що вона залишила після себе взаємини,

які ніколи не зникнуть.

Чи можемо ми підтримувати більше стосунків? Однозначно.

Чи будете Ви любити усіх дітей? Звичайно, що ні.

Вам відомо, що найскладніші дітлахи ніколи не пропускають занять.

(Сміх)

Ніколи. Ви не будете любити усіх,

а найскладніші учні приходять, бо мають причину.

Це зв'язок. Це стосунки.

І хоча Ви не любитимете усіх,

штука в тому, щоб вони ніколи про це не дізнались.

Тому вчителі і стають прекрасними акторами та актрисами.

Ми йдемо на роботу, коли нам не хочеться,

слухаємо рекомендації, які не мають сенсу,

і навчаємо у будь-якому випадку.

Ми навчаємо у будь-якому разі, бо це наша робота.

Викладання і навчання мають приносити радість.

Яким би сильним був би наш світ,

якщо б діти не боялися ризикувати,

не боялися думати

і мали наставника?

Кожна дитина заслуговує на підтримку

дорослого, який ніколи не відвернеться від неї,

того, хто розуміє силу зв'язку

та наполягає на тому, щоб вона максимально реалізувалась.

Чи важка це робота? Звісно. О, Боже, на сто відсотків.

Але вона цілком під силу.

Ми можемо це робити. Ми освітяни.

Ми народилися, щоб змінити світ.

Щиро дякую.

(Оплески)