Уявіть, що входячи сюди сьогодні ввечері,

ви виявили, що всі люди в залі
виглядають майже так само:

одного віку, раси та й загалом вродливі.

Людина, яка сидить біля вас,
можливо, має унікальний внутрішній світ,

але ви не дізнаєтесь про це, бо всі
постійно мають порожній вираз обличчя.

Така моторошна зміна 
бере гору над містами.

Вона не стосується людей, лише будівель.

Місто повне нерівностей та тіней,

рельєфності та кольору.

Ще можна знайти гарно оздоблені поверхні, 
індивідуальні та з характером,

у багатоквартирних будинках у Ризі,

Ємені,

муніципальному житлі у Відні,

поселеннях індіанців 
племені хопі в Аризоні,

аристократичному Нью-Йорку,

дерев'яних будинках у Сан-Франциско.

Це не палаци чи собори.

Це звичайне житло, що
відображає звичайну розкіш міст.

Причина такого вигляду
у тому, що потреба у житлі

пов'язана з прагненням людини до краси.

Нерівні поверхні створюють
місто, відчутне на дотик.

Правда? Вулицю можна прочитати,

провівши пальцями по цеглині чи каменю.

Але це стає усе важче зробити,

адже міста стають згладженими.

У центрах міст розростаються висотки.

І вони майже завжди з бетону, 
сталі та вкриті склом.

Обрії у всьому світі:

Х'юстоні,

Гуанчжоу,

Франкфурті –

одна й та ж сама армія глянцевих роботів,

що крокують за горизонт.

А тепер подумайте про те, що ми втрачаємо,

коли архітектори припинять використовувати
усю різноманітність матеріалів.

Коли ми відмовляємося від 
граніту, вапняку, піщаника,

деревини та міді,
теракоти та цегли,

лози та штукатурки,

ми спрощуємо архітектуру та 
збіднюємо міста.

Це ніби звести усю світову кухню

до харчування в літаках.

(Сміх)

Курка чи паста?

Але ще гірше –

скупчення скляних
висоток, як ця, у Москві,

що висловлюють зневагу до громадського
та загального життя міста.

Згодні? Такі будівлі призначені для
збагачення їх власників та орендаторів,

але не задля життя решти людей,

які прогулюються поміж будівлями.

А ми розраховуємо робити це безкоштовно.

Блискучі висотки – агресивний простір.

Вони засмічують наші міста
та вбивають громадський простір.

Ми схильні думати, що фасад – це як макіяж.

Декоративний шар, що наноситься 
вкінці будівництва як завершення.

Те, що фасад назовні,
не означає, що його немає всередині.

Давайте я наведу вам приклад,

як міські поверхні 
впливають на спосіб нашого життя.

Коли я був у Саламанці в Іспанії,

мене годинами притягувала головна площа.

Ранкове сонячне світло 
грає фасадами, створює чіткі тіні.

А вночі світло ліхтарів розділяє 
будівлю на сотні частин,

на балкончики, на вікна та пасажі,

кожне окреме гніздечко
сповнене активності.

Ці деталі, глибина та чарівність

надають площі театральності.

Вона стає сценою, 
де можуть зустрічатися покоління.

Підлітки сидять на бруківці,

пенсіонери займають лавки,

і життя починає здаватись 
оперною постановкою.

Завіси підіймаються на Саламанці.

Тому я й кажу про зовнішність будівель,

не про форму, 
не про функцію чи конструкцію,

зовнішній вид будівлі надає
текстуру нашому життю,

бо будівлі надають простір навколо нього,

такі простори приваблюють людей

чи відштовхують їх.

Часто, різниця криється 
саме у особливостях екстер'єрів.

Сучасним аналогом 
центральної площі Саламанки

є площа Дефанс в Парижі

Не захищений від вітру засклений 
відкритий простір,

в якому офісні працівники поспішають
від метро до невеличких робочих місць,

намагаючись пробути там якомога менше.

У ранніх 1980-х архітектор Філіп Джонсон

намагався відтворити чудову
Європейську площу в Пітсбурзі.

Це PPG Place,

0,2 гектари відкритого простору,
оточеного комерційними спорудами,

зроблених зі скла.

Він оздобив ці будівлі
металевою обшивкою, нішами,

та готичними вежами,
що красуються на горизонті.

Але з рівня землі

площа здається чорною скляною кліткою.

Звісно, влітку діти бігають
туди-сюди крізь фонтан,

а взимку катаються на ковзанах,

але бракує невимушеності
неквапливих зустрічей.

Це не те місце, де б хотілося
зустрітися та побазікати.

Громадські місця процвітають чи
занепадають з різних причин.

Архітектура лише одна з них,

але важлива.

Деякі сучасні площі,

такі як площа Федерації у Мельбурні,

чи площа Superkilen у Копенгагені

популярні, адже вони поєднали
старе та нове,

грубі та гладкі поверхні,

нейтральні та яскраві кольори,

й вони занадто 
не покладаються на скло.

Я не проти скла.

Це старовинний та різносторонній матеріал.

Він простий у виробництві та перевезенні,

у монтажі та заміні

й очищенні.

Він усюди, від величезних,
суперпрозорих листів,

до напівпрозорої цегли.

Нове покриття змінює 
атмосферу у мерехтливому світлі.

У дорогих містах, як Нью-Йорк,
скло має чудову властивість

примножувати вартість нерухомості 
за рахунок виду з вікна,

насправді, це єдиний товар,
який пропонують забудовники,

аби виправдати захмарну ціну.

Усередині 19 сторіччя

з будівництвом
Кришталевого палацу в Лондоні

скло стало найтиповішим
сучасним матеріалом.

До середини 20 сторіччя

воно переважало у центральних 
частинах деяких американських міст.

Багато в чому завдяки дійсно
вражаючим офісним будівлям,

як Левер Хаус у центрі Манхеттену,
за проектом Скідмра, Оуінса та Меріл.

Зрештою, технології дійшли до того,

що архітектори можуть 
спроектувати настільки прозорі споруди,

що ті майже невидимі.

У той же час

скло стає основним матеріалом
для висотного міста

і на те є вагома причина.

Світове населення заполоняє міста.

Як мінімум, знедолені живуть у 
побудованих нашвидкоруч нетрях.

Сотні мільйонів людей
потребують житла та роботи

у все більших будівлях,
тож є економічний сенс будувати висотки

і загортати їх у дешеві та 
практичні навісні стіни.

Проте скло має обмежені можливості,

аби бути виразним.

Це - частина стіни, що обрамляє площу

у доіспанському місті Мітла, 
на півдні Мексики.

Виявилося, що ці різьблення

2000 років тому мали ритуальне значення.

Сьогодні можна помітити 
історичну та текстурну нерозривність

між цим різьбленням, горами навколо

та тією церквою на вершині руїн,

побудованої з каменю, взятого на ділянці.

Біля Oaxaки навіть
звичайні поштукатурені будинки,

стають полотном для 
яскравих фарб, політичних муралів

та витонченого графічного мистецтва.

Це складна комунікативна мова,

яку знищить епідемія скла.

Хороша новина в тому,
що архітектори та забудовники

почали заново відкривати красу текстури,

не зраджуючи сучасності.

Хтось знайшов нове застосування
старим матеріалам, як от цегла

або теракота.

Решта вигадує нові вироби,
як формовані панелі,

вироблені Snøhetta для музею 
сучасного мистецтва Сан-Франциско.

Це надає хвилястого скульптурного вигляду.

Архітектор Стефано Боєрі
створив навіть живі фасади.

Ось його Вертикальний ліс,
пара житлових висоток в Мілані,

найпомітніша риса яких – зелень.

Боєрі також проектує схожі будівлі
для Нанкіна в Китаї.

Уявіть, що зелені фасади всюди, 
так само, як і скляні,

наскільки чистішим було б повітря в Китаї.

Правда в тому, що більшість таких разових,

бутікових проектів

не легко тиражувати у 
глобальному масштабі.

У цьому вся суть.

Використовуючи місцеві матеріали,

ви не даєте містам бути однаковими.

Мідь має довгу історію у Нью-Йорку:

Статуя Свободи,

корона будівлі Вулворт, –

але вона вже давно вийшла з моди,

допоки проект SHoP Architects не покрив 
американську мідну будівлю,

пару веж-близнюків на Іст-Рівері.

Вони ще не завершені,

а вже можна побачити блиск сонця
на металевому фасаді,

що з часом позеленіє.

Будівлі можуть бути, як люди.

Їх обличчя відображає досвід.

Це важливо.

Адже коли скло старіє,

ви просто замінюєте його,

й будівля виглядає, як новенька,

аж допоки її не знесуть.

Майже всі інші матеріали

здатні всмоктувати історію та пам'ять

та відображають у сьогоденні.

Фірма Ennead

покрила Національний музей природознавства
штату Юта у Солт-Лейк-Сіті

міддю та цинком, рудами, 
що добувалися протягом 150 років.

Воно також маскує будівлю 
серед охристих пагорбів.

Тож ви маєте історичний музей,

що відображає місцеву історію природи.

Коли лауреат Прицкерівської премії, 
Ван Шу будував історичний музей у Нінбо,

замість створення «обгортки» минулого,

він побудував пам'ять стін,

використовуючи цеглу, каміння та ґонт,

зібрані зі зруйнованих селищ.

Нині архітектори використовують скло

досить лірично та винахідливо.

Тут, у Нью-Йорку, дві будівлі,

одна з яких Жана Нувеля,
а інша - Френка Гері,

розташовані на 19-тій Західній вулиці.

Гра відображень, що рухаються 
туди-сюди – немов симфонія світла.

Але коли в основі міста – скло,

по мірі зростання
воно стає залою дзеркал,

стурбованим та холодним.

Зрештою місто – місце 
зосередженого різноманіття,

де зустрічаються та змішуються культури,
мови та стиль життя всього світу.

Замість упакування в обгортку усього
різноманіття споруд, знищуючи подібність,

нам слід мати архітектуру, яка поважає
увесь спектр міського досвіду.

Дякую!

(Оплески)