Джордж і Шарлотта Блонскі,

подружня пара з Бронксу, Нью-Йорк,

дещо винайшли.

В 1965 році вони запатентували це 
під назвою

"пристрій, що допомагає жінкам 
при пологах".

Він складається з великого круглого столу

і деяких механізмів.

Коли жінка готова народжувати,

вона лягає на спину,

її пристібають до столу,

а стіл починають швидко крутити.

Дитина вилітає

під дією відцентрової сили.

Коли ви уважно подивитесь 
на їхній винахід,

особливо якщо у вас є якийсь інженерний 
досвід чи талант,

вам може здатися,

що в деяких місцях його дизайн 
не цілком адекватний. (Сміх)

Доктор Іван Шваб з Каліфорнії

є одним із тих людей, хто допоміг

знайти відповідь на питання:

"Чому у дятлів не болить голова?"

І виявляється, це тому, що

їхній мозок

розташований в черепі

не так,

як розташований наш,

людський мозок.

Дятли, щоразу коли стукають по дереву,

б'ються об нього головою

тисячі разів щодня. Щодня!

І наскільки всім відомо,

їх це зовсім не турбує.

Як це відбувається?

Їхній мозок не бовтається в черепі, 
як наш.

Їхній мозок дуже міцно закріплений,

принаймні, йому не страшні удари по лобі.

Не надто багато людей звертали увагу

на це дослідження, аж поки останнім часом,

особливо в цій країні,

люди не почали цікавитись,

що відбувається з мозком футболістів,

які регулярно отримують травми голови.

Тут можна було б знайти певний 
зв'язок з дятлом.

Кілька років тому в Англії

в медичному журналі The Lancet

було опубліковано статтю

«Людина, яка вколола палець
і від якої 5 років було чути запах гною».

Пацієнт дістався

лікарю Керолайн Міллс і її команді, 
які не знали, що з ним робити.

Чоловік порізав собі палець,

коли обробляв курей на птахофабриці,

і після того від нього почало 
дуже погано пахнути.

Настільки погано, що

лікарі та медсестри

не могли перебувати з ним 
в одній кімнаті.

Це було нестерпно.

Вони випробували всі ліки,

методи лікування, які змогли
придумати.

Через рік від нього все одно 
було чути запах гною.

І через два роки.

І через три, чотири роки також.

Через п'ять років запах сам зник.

Загадка.

У Новій Зеландії доктор Ліанна Паркін

разом зі своєю командою 
перевірили стару традицію свого міста.

Вони живуть в місті
на високих пагорбах,

таких, як пагорби Сан-Франциско.

І взимку там дуже холодно

і дуже слизько.

Багато хто отримує травми.

Щоб перевірити традицію,

вони пропонували зустрічним людям,

які йшли вранці на роботу,

зупинитись і дещо спробувати.

Спробувати одне з двох.

Традиція полягає в тому, що взимку
в цьому місті

слід носити шкарпетки поверх черевиків.

Експеримент виразно показав,

і вони самі це побачили,

що це була правда.

Якщо носити шкарпетки поверх черевиків,

ймовірність послизнутися і впасти
значно менша.

Тепер, я сподіваюся,
ви погодитеся зі мною, що все,

про що я щойно розповів,

заслуговує на певну нагороду. (Сміх)

І ці люди таки були
нагороджені,

кожен з них отримав
Шнобелівську премію.

У 1991 році я разом з групою інших людей

започаткував церемонію нагородження
Шнобелівської премії.

Кожного року ми вручаємо 10 премій.

Всі премії призначаються згідно 
з одним критерієм. Він дуже простий.

Це коли ви своїм вчинком розсмішили 
людей, а потім змусили замислитися.

Люди сміються з того, що ви зробили,
а потім задумуються.

Що б це не було,

коли люди стикаються з цим,

їхньою єдиною можливою реакцією
на це буде сміх.

І через тиждень

воно ще крутиться в них в голові,

і все, чого їм хочеться, -
розповісти про це друзям.

Ось та особливість, яку ми шукаємо.

Щороку ми отримуємо близько

9 000 нових кандидатур 
на Шнобелівську премію.

Переважно від 10 до 20 відсотків

цих кандидатур є люди,

які самі висуваються на премію.

Такі самовисуванці майже ніколи
не виграють.

Дуже складно виграти нагороду, якщо ви
цього хочете.

Навіть якщо ви не хочете,

це дуже складно через велику 
кількість конкурентів.

Ви повинні знати, що коли ми 
вибираємо лауреата

Шнобелівської премії,

ми зв'язуємося з цією людиною
без зайвого шуму.

Ми даємо їм можливість відмовитися

від такої високої честі, якщо вони 
хочуть.

На щастя для нас, майже кожен, кому ми
пропонували нагороду,

вирішував прийняти її.

Що ви отримуєте, якщо стаєте лауреатом
Шнобелівської премії?

Ну, ви отримуєте декілька речей.

Ви одержуєте саму Шнобелівську
премію.

ЇЇ дизайн щороку інший.

Це завжди саморобні предмети
з найдешевших матеріалів.

Перед вами фотографія премії,

яку ми вручали минулого 2013 року.

Більшість премій світу супроводжуються

певною грошовою винагородою.

В нас нема грошей,

тому ми не можемо їх дарувати.

Фактично, лауреати повинні самі
оплачувати дорогу

на церемонію нагородження
Шнобелівської премії,

що більшість з них і робить.

Торік, проте, ми 
нашкребли трохи грошей.

Торік кожен з 10 лауреатів
Шнобелівської премії

отримав від нас 10 трильйонів доларів.

Купюру номіналом в 10 трильйонів 
доларів Зімбабве. (Сміх)

Можливо, ви пам'ятаєте про маленький
інцидент в Зімбабве

декілька років тому, 
пов'язаний з інфляцією.

Закінчилось тим, що вони
почали

друкувати купюри номіналом в
100 трильйонів доларів.

Відповідальний за це голова 
Національного банку Зімбабве,

до речі, виграв Шнобелівську 
премію з математики.

Також лауреат отримує
запрошення

на церемонію, яка проводиться

в Гарвардському 
університеті.

І коли ви
туди приїдете,

ви потрапите в найбільшу 
актову залу Гарварду.

Вона вміщає 1 100 осіб,

вщерть заповнена людьми,

а на сцені,

очікуючи потиснути вам руку

і вручити вам нагороду,

стоїть група лауреатів 
Нобелівської премії.

Це ключовий момент
церемонії.

До цього часу переможці не розголошуються,

навіть нобелівські лауреати,
які потиснуть їм руку,

не знають їхніх імен, поки 
їх не оголосять.

Я розповім вам про ще декілька

нагород у сфері медицини, які ми вручили.

Не забувайте, ми вручили 230 премій.

Багато з цих людей є серед вас.

Можливо, ви один з них.

Близько 30 років тому була 
опублікована стаття,

під назвою "Травми від падаючих кокосів".

ЇЇ автором був доктор Пітер Барсс,

канадець.

Доктор Барсс прийшов на церемонію

і пояснив, що будучи молодим лікарем,

він хотів побачити світ.

Тому він поїхав в Папуа-Нову Гвінею.

Там він почав працювати в лікарні,
і зацікавився,

які обставини є причиною того,
що люди потрапляють в лікарню.

Він почитав історії 
хвороби

і виявив, що напрочуд багато людей

в тій лікарні були там

через травми, отримані
від падіння кокосів.

Зазвичай буває так, що

люди з гірської місцевості, де немає
багато кокосових дерев,

їдуть відвідати родичів на узбережжя,

а там таких дерев багато.

Вони думають, що
під ними

прекрасно можна постояти
чи може й полежати.

Кокосове дерево заввишки 27 метрів,

а самі кокоси важать по 900 грам

і в будь-який момент можуть впасти.

Команда лікарів з Європи

опублікувала серію досліджень
з колоноскопії.

Ви всі знайомі з колоноскопією

з одного чи іншого боку.

Або в деяких випадках -

і з одного боку, і з іншого.

В цих дослідження вони

пояснили своїм колегам, які проводять
колоноскопію,

як звести до мінімуму можливість,
того,

що внаслідок проведення колоноскопії,

пацієнт вибухне. (Сміх)

Доктор Еммануель Бен-Сусан,

один з авторів,

прилетів з Парижу на церемонію,

де пояснив,

що в 1950-х роках,

коли колоноскопію тільки починали
застосовувати,

люди старались збагнути,
як її правильно проводити.

Спочатку були певні труднощі.

Головною проблемою - я впевнений,
ви розумієте - було те,

що ви вдивляєтесь в довге, вузьке,
темне місце.

І вам треба трохи збільшити цей простір.

Щоб розширити його, ви вводите газ,
і тепер

маєте достатньо місця, 
щоб все бачити.

Цей газ змішується з метаном,

який вже є всередині.

Спочатку вони використовували 
для цього кисень.

Отже, вони додавали кисень до метану.

І для того, щоб щось бачити,

треба було
джерело світла,

тому туди вводили ще й його,

яку в 1950-х було дуже гаряче.

Отже, у вас був метан, який є
легкозаймистим,

кисень і тепло.

Досить швидко вони перестали 
використовувати кисень. (Сміх)

Тепер рідко коли пацієнт вибухає,

але часом трапляється і таке.

Остання річ, про яку я хочу
вам розповісти,

це нагорода, яку ми присудили
доктору Олені Боднар.

Д-р. Олена Бондар винайшла бюстгальтер,

який в екстрених випадках

можна швидко перетворити

на пару захисних масок.

Одна для збереження вашого життя,

а інша - для збереження життя щасливчика,
який опинився поруч з вами. (Сміх)

Ви спитаєте, навіщо комусь
таким займатись.

Доктор Бондар прийшла на церемонію

і пояснила, що вона виросла в Україні.

Вона була серед лікарів, які
лікували

жертв Чорнобильської катастрофи.

І потім вони виявили, що

найсерйозніші проблеми зі здоров'ям

викликані збудниками, які люди
вдихають.

Після такого висновку
вона завжди думала

створити таку просту маску,

яка завжди була б при собі на випадок
непередбачуваної ситуації.

Пізніше вона переїхала в Америку.

Народила дитину.

Одного разу вона побачила,

як її маленький син підняв з підлоги її
бюстгальтер

і вдягнув на обличчя.

Звідси й взялася ця ідея.

Вона прийшла на церемонію
нагородження

з першим прототипом бюстгальтера

і продемонструвала його:

(Сміх) (Оплески)

["Пол Круґман, нобелівський лауреат (2008)
з економіки"]

["Вольфґанґ Кеттерле, нобелівський
лауреат (2001) з фізики"]

Я і сам маю такий бюстгальтер
для екстрених випадків. (Сміх)

Це мій улюблений бюстгальтер,

але я з радістю поділюся ним з вами,

якщо буде потрібно.

Дякую.

(Оплески)