Кожного дня я слухаю жахливі історії
про людей, які втечею рятують своє життя,

перетинаючи небезпечні кордони
та бурхливе море.

Але одна історія не дає
мені вночі заснути -

історія про дівчину на ім'я Доа.

19-річна біженка із Сирії,

вона мала тяжке життя в Єгипті,
заробляючи собі на хліб.

Її батько постійно думав про
свій процвітаючий бізнес у Сирії,

який рознесла на друзки бомба.

А війна, яка привела їх туди,
лютувала вже четвертий рік.

І спільнота, яка колись їх
там привітно прийняла,

стомилася від них.

Одного дня чоловіки на мотоциклах
спробували її викрасти.

Будучи колись наполегливою студенткою,
яка думала лише про своє майбутнє,

тепер вона постійно боялася.

Але також була сповнена надії,

бо була закохана в такого ж
сирійського біженця на ім'я Бассем.

Бассему також доводилося нелегко
в Єгипті, і він сказав Доа:

"Поїдьмо в Європу шукати притулку,
безпеки.

Я працюватиму, ти зможеш вчитися –
це можливість почати життя з нового аркуша".

Він попросив у її батька її руки.

Та вони знали: щоб дістатися Європи,
доведеться ризикнути своїм життям

при перетині Середземного моря,

довірившись незаконним перевізникам,
сумнозвісним через свою жорстокість.

Доа страшенно боялася води.

Змалку боялася. Так і не навчилася плавати.

Був серпень цього року,
вже 2000 людей загинули,

намагаючись перетнути Середземне море,

але Доа знала друга, який успішно пройшов
увесь шлях до Північної Європи,

і думала: "Може, ми теж зможемо".

Тож вона запитала дозволу батьків,
чи можуть вони поїхати,

і після болісної дискусії ті погодилися,

і Бассем виплатив усі свої заощадження –
по 2500 доларів на кожного –

незаконним перевізникам.

Сигнал надійшов у суботу вранці.

Автобусом вони доїхали до узбережжя,
де були сотні людей.

Потім їх маленькими човнами перевезли
на старе рибацьке судно,

на якому втиснулося 500 людей,

300 внизу, 500 угорі.

Там були сирійці, палестинці, африканці,
мусульмани та християни,

100 дітей, серед них Сандра –
маленька 6-річна Сандра –

і 18-місячна Маса.

На тому судні були сім'ї,
які тіснилися плече до плеча,

нога до ноги.

Доа сиділа, притиснувши ноги до грудей,

а Бассем тримав її за руку.

На другий день плавання
їм було зле через хвилювання,

їх нудило від бурхливого моря.

На третій день у Доа
з'явилося передчуття.

І вона сказала Бассему:
"Боюся, у нас нічого не вийде.

Боюся, що човен потоне".

А Бассем відповів їй:
"Потерпи трошки.

Ми дістанемося Швеції, одружимося

і матимемо майбутнє".

На четвертий день пасажири
захвилювалися.

Вони питали капітана:
"Коли ми приїдемо?"

Той крикнув, щоб вони замовкли,
ображав їх.

Він сказав: "Через 16 годин
ми дістанемося берегів Італії".

Люди відчували слабкість і втому.

Невдовзі вони побачили наближення човна –
меншого човна, з 10 людьми на борту,

які почали на них кричати,
вигукувати образи,

кидати палиці і вимагати висадитися

і пересісти на цей менший,
менш надійний човен.

Батьки страшенно перелякалися
за своїх дітей

і одноголосно відмовилися висаджуватися.

Ті розізлились, і човен помчав назад,

а через півгодини повернувся

і почав навмисно таранити
дірку у борту човна, де була Доа,

якраз внизу від того місця,
де сиділи вони з Бассемом.

Вона чула їхні вигуки:

"Нехай твоє м'ясо з'їдять риби!"

Ті люди розреготалися, коли човен
перевернувся і почав тонути.

У 300 людей внизу палуби не було шансів.

Доа трималася за борт човна,
що йшов під воду,

і з жахом дивилася, як маленьку дитину
розрізало на частини гвинтом.

Бассем сказав їй: "Будь ласка, відпусти,

бо інакше тебе затягне,
і гвинт уб'є і тебе".

Не забувайте: вона не вміла плавати.

Але вона відчепилася і почала
рухати руками й ногами,

думаючи: "Я плаваю".

І якимось дивом Бассему
трапився рятівний круг.

Це був такий дитячий круг,

призначений для гри у басейні
та на спокійному морі.

Доа вилізла на цей круг,

звісивши по боках руки і ноги.

Бассем добре умів плавати,

тож він тримав її за руку
і бовтався у воді.

Навколо них плавали трупи.

Спочатку вижило близько 100 людей,

які почали гуртуватися
і молитися про порятунок.

Але коли проминув один день,
і ніхто не прийшов,

дехто втратив надію.

Доа з Бассемом здалеку бачили,

як чоловіки знімали свої
рятівні жилети і тонули у воді.

До них наблизився один чоловік,
тримаючи на плечі 9-місячне немовля

на ім'я Малек.

Він тримався за газову каністру, щоб
залишатися на плаву, і сказав їм:

"Боюся, що я не врятуюся.

Я надто слабкий. Мені більше
не вистачає мужності".

І передав маленьку Малек
Бассему і Доа,

а ті поклали її на рятівний круг.

Тож тепер їх було троє:
Доа, Бассем та маленька Малек.

А тепер я хочу зробити паузу

й запитати:

чому біженці, такі як Доа,
ідуть на такі ризики?

Мільйони біженців живуть
у вигнанні, у невизначеності.

Вони живуть у країнах [тікаючи]
від війни, яка триває

вже чотири роки.

Навіть, якби вони хотіли
повернутися, вони не можуть.

Їхні помешкання, бізнеси,

їхні міста й містечка
було повністю знищено.

Ось місто, що входить до списку
Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО,

під назвою Гомс, що в Сирії.

Тож люди далі тікають
в сусідні країни,

і ми будуємо для них
табори для біженців у пустелі.

Сотні тисяч людей живуть в отаких таборах,

а ще тисячі й тисячі, мільйони,
живуть у містах і містечках.

На спільноти людей,

сусідні країни, які колись
привітно їх прийняли

з відкритими обіймами й серцями,

звалилося надто багато.

У них просто не вистачає шкіл,
систем постачання води, каналізацій.

Навіть багаті європейські країни
не змогли б впоратися з таким напливом

без масштабних інвестицій.

Війна в Сирії вигнала майже
4 мільйони людей за кордон,

а ще понад 7 мільйонів людей
є біженцями всередині країни.

Тобто, більше половини
сирійського населення

були вимушені тікати.

Повернімося до цих сусідніх країн,
які приймають у себе дуже багатьох.

Вони відчувають, що багатші країни
зробили надто мало, щоб їх підтримати.

Дні стали місяцями, а місяці – роками.

Вважається, що проживання в країні
біженця – тимчасове.

Повернімося до Доа
та Бассема, які у воді.

Йшов другий день, Бассем дуже ослаб.

Тож тепер була черга Доа сказати Бассему:

"Любий, не втрачай надію, будь ласка,
вір у наше майбутнє. У нас все вийде".

І він їй відповів:

"Пробач, люба, що через мене
ти опинилася в цій ситуації.

Я ніколи нікого так не кохав, як тебе".

І пішов під воду,

а Доа на власні очі побачила,
як потонуло кохання її життя.

Того ж дня

до Доа підпливла жінка зі своєю маленькою
18-місячною донькою на ім'я Маса.

Це та дівчинка, яку я перед цим
показувала на фотографії,

з рятувальними жилетами.

Її старша сестра Сандра щойно потонула,

і її мати знала, що повинна була
зробити все можливе,

щоб врятувати свою доньку.

І вона сказала Доа:
"Будь ласка, візьми цю дитину.

Дозволь їй бути частиною тебе.
Я не виживу".

А тоді відпливла й потонула.

Тож Доа, 19-річна біженка,
яка боялася води,

яка не вміла плавати,

стала опікати двох малюків.

Вони хотіли пити і їсти,
були неспокійні,

а вона з усіх сил намагалася
їх заспокоїти,

щось їм заспівати, промовити
до них слова з Корану.

Навколо них пухнули й чорніли тіла.

Вдень сяяло сонце.

Вночі був лише холодний місяць і туман.

Було дуже страшно.

На четвертий день у воді
ось так, напевно, виглядала Доа

на крузі з двома малятами.

На четвертий день з'явилася жінка
і наблизилася до Доа,

і попросила її взяти ще одну дитину –

маленького хлопчика, якому
було лише 4 роки.

Коли Доа взяла цього хлопчика,
а його мати потонула,

вона сказала ридаючому малюку:

"Вона пішла лише, щоб
знайти тобі води та їжі".

Та невдовзі його серце спинилося,

і Доа довелося відпустити
хлопчика у воду.

Того ж дня

вона подивилася на небо з надією,

бо побачила, як в небі
розминаються два літаки.

Вона махала руками
в надії, що вони її побачать,

але літаки скоро зникли.

Однак пополудні, коли сонце вже заходило,

вона побачила корабель, торгівельне судно.

І сказала: "Господи, будь ласка,
нехай вони мене врятують".

Вона махала руками,
кричала близько двох годин.

Вже стемніло, але нарешті
пошукові ліхтарі знайшли її.

Вони розмотали трос,

вражені тим, що бачать жінку,
яка тримає двох немовлят.

Витягнули їх на корабель,
дали їм кисню та ковдри,

і грецький вертоліт прилетів,
щоб їх забрати

і привезти на острів Крит.

Але Доа опустила очі й запитала:
"А що з Малек?"

Вони відповіли, що немовлятко не вижило –

останній подих дівчинки
був у клініці на кораблі.

Але Доа була певна, що коли їх стали
витягати на рятувальне судно,

маленька дівчинка усміхалася.

Лише 11 людей з 500 пережили той крах.

Міжнародне розслідування того,
що відбулося, не проводилося.

Було декілька повідомлень у ЗМІ
про масову смерть на морі,

жахливу трагедію,

але то було лише на один день.

А потім потік новин полинув далі.

Тим часом у педіатричній лікарні на Криті

маленька Маса боролася за життя.

Її організм був дуже зневоднений.
Їй відмовляли нирки.

Рівень глюкози був небезпечно низький.

Лікарі робили все, що було в їхніх
медичних силах, щоб врятувати її.

А грецькі медсестри від неї не відходили,

тримали її, обнімали, співали для неї.

Мої колеги також навідалися
і казали їй лагідні слова арабською.

Дивовижно, але та крихітка Маса вижила.

І невдовзі грецька преса почала
писати про дивовижне дитя,

яке вижило після чотирьох днів у морі
без їжі та води.

Пропозиції удочерити її
надходили з усіх куточків країни.

І в той же час в іншій лікарні
на Криті була Доа,

худа, суха.

Одна єгипетська сім'я прихистила її у себе
вдома, щойно її випустили з лікарні.

Невдовзі почали ходити розмови
про спасіння Доа,

і її номер було опубліковано на Фейсбуці.

Їй почали надходити повідомлення.

"Доа, ти знаєш, що сталося з моїм братом?

Моєю сестрою? Моїми батьками?
Моїми друзями? Вони вижили?"

В одному з тих повідомлень було написано:

"Гадаю, ти врятувала
мою племінницю, Масу".

І там було ось це фото.

Його надіслав дядько Маси,

сирійський біженець, якому вдалося
дістатися до Швеції з сім'єю,

разом зі старшою сестрою Маси.

Сподіваємося, що скоро Маса
возз'єднається з ним у Швеції,

а до того її доглядатимуть у гарному
сирітському притулку в Афінах.

А Доа? Ну, про її порятунок
ходили розмови також.

ЗМІ писали про цю тендітну жінку,

і дивувалися, як вона могла
протриматися увесь цей час

за таких умов у морі,

та ще й врятувати життя комусь іншому.

Афінська Академія, одна з
найпрестижніших установ у Греції,

вручила їй нагороду за відвагу,

і вона заслуговує на усю цю хвалу,

і вона заслуговує на другий шанс.

Але вона досі хоче у Швецію.

Вона хоче возз'єднатися
там зі своєю сім'єю.

Хоче забрати туди свою матір,
батька та молодших братів та сестер

з Єгипту, де вони зараз,

і я думаю, їй це вдасться.

Вона хоче стати юристом або політиком,

або кимось іншим, щоб 
боротися з несправедливістю.

Історія її порятунку незвичайна.

Але я маю запитати:

а що, якби вона не була вимушена
йти на такий ризик?

Чому їй довелося все це пережити?

Чому не було легального способу,
щоб вона могла вчитися в Європі?

Чому Маса не могла
прилетіти до Швеції літаком?

Чому Бассем не міг знайти роботи?

Чому немає масової програми переселення
для сирійських біженців,

жертв найгіршої війни нашого часу?

Світ зробив таке для в'єтнамців у 1970-х.
Чому б не зробити це й зараз?

Чому так мало інвестицій
надходить у ті сусідні країни,

які приймають так багато біженців?

І, головне, чому

так мало робиться для того,
щоб зупинити війни, переслідування

та бідність, які змушують
так багато людей

тікати до берегів Європи?

Поки ці проблеми не буде розв'язано,

люди й далі пливтимуть через море

та шукатимуть безпеки й притулку.

А що буде далі?

Це залежить від вибору Європи.

Я розумію занепокоєння людей.

Люди бояться за свою безпеку,
економіку, через зміни в культурі.

Але чи важливіше це
за порятунок людських життів?

Бо тут є дещо надзвичайно важливе,

що, на мою думку, переважує все інше,

і це стосується нашої спільної людяності.

Жодна людина, яка тікає від
війни чи переслідування,

не повинна помирати, перетинаючи море
у пошуках безпеки.

(Оплески)

Одне можна сказати точно:

жодного біженця не було б
на тих небезпечних човнах,

якби вони могли добре жити
у своїх рідних краях.

І жоден мігрант не пішов би
на таку небезпечну подорож,

якби у нього було достатньо
продовольства для себе й своїх дітей.

І ніхто б не віддав свої
життєві заощадження

у руки тих сумнозвісних перевізників,

якби був якийсь легальний спосіб міграції.

Тож від імені маленької Маси

і від імені Доа,

і Бассема,

і усіх 500 людей, що затонули
на тому човні,

питаю: чи можемо ми зробити так,
щоб вони не помирали даремно?

Чи може нас зачепити те, що сталося,

і змусити нас боротися за світ,
для якого важливе кожне життя?

Дякую за увагу.

(Оплески)