Говорити про кращі права
для жінок – безглуздо,

бо у цих розмовах

нас найбільше приваблюють
власне історії.

Тому я хочу почати із буденного.

То як це – бути жінкою в Індії?

Я провела останні 27 років
свого життя

в Індії,
у трьох містечках,

двох великих містах,

і дещо там пережила.

Коли мені було 7,

мій приватний репетитор з математики

чіплявся до мене.

Він ліз руками під мою спідницю.

Він ліз руками під спідницю і казав,

що знає,
як зробити мені приємно.

Коли мені було 17,
один старшокласник

розіслав усім листа,

в якому детально описав
те насильство,

яке він вчинив би наді мною

за те, що я його ігнорувала.

Коли мені було 19,
я допомогла подрузі,

яку батьки примусово видали заміж
за дорослого чоловіка,

уникнути сімейного насилля.

Коли мені було 21,
із подругою

ми йшли по вулиці,

і один чоловік
спустив свої штани

і почав мастурбувати
прямо перед нами.

Ми кликали на допомогу,
але ніхто не прийшов.

У 25, коли я поверталася 
додому одна,

два чоловіки на мотоциклі
напали на мене.

Я пробула дві ночі у лікарні,

видужуючи після емоційних і тілесних ран.

Протягом усього життя
я зустрічала жінок –

родичів, друзів, колег –

які проходили через те ж саме,

але майже всі мовчали про це.

Простими словами, жити в Індії важко.

Та на сьогодні досить про ці жахіття.

Я розповім про шлях розуміння,

по якому до мене ці страхи прийшли.

Те, що сталося однієї ночі у грудні 2012,

змінило моє життя.

Молода дівчина, 23-річна студентка,

сіла на автобус у Нью-Делі
в компанії свого друга.

В автобусі було 6 пасажирів,
молодих чоловіків,

просто середньостатистичних представників,

та жахливу хроніку того,
що сталося після

знову і знову згадували

у власне індійських і міжнародних ЗМІ.

Дівчину гвалтували раз за разом,

навіть з допомогою тупої палиці,

били, кусали, а потім залишили помирати.

Її другові заткнули рот і побили

аж до втрати свідомості.

Вона померла 29 грудня.

В той час, як більшість з тут присутніх

готувалися до Нового року,

для Індії настали темні часи.

Вперше за всю історію

чоловік і жінки з усієї країни

усвідомили жахливу правду

про реальне місце жінки у нашій країні.

Як і більшість таких же молодих жінок,

я була перелякана,

я не могла прийняти того,
що щось на кшталт цього

могло статися у столиці.

Я була зла і розчарована,

та найбільше і найглибше – безпорадна.

А що тут поробиш?

Хтось пише про це, 
хтось на це не зважає,

хтось йде на демонстрацію.

Я теж. По правді, всі це тоді робили,

два роки тому.

ЗМІ майоріли історіями

про жахливі вчинки,

на які здатні індійські чоловіки.

Їх вважали тваринами,

сексуально-незадоволеною худобою.

По суті, настільки дивною і нереальною
здавалася ця подія

звичайним мешканцям Індії,

що відгук індійських ЗМІ,

громади і політиків, довів одне:

ніхто не знав, як бути далі.

Ніхто не хотів нести відповідальності.

Було кілька недоречних висловлювань

у ЗМІ

від впливових персон,

як відгук на сексуальне насилля
над жінками в цілому.

Першим говорив член парламенту,

другим – духовний наставник,

третім був власне адвокат підсудних,

коли та дівчина боролася за життя,

і врешті відійшла на той світ.

Будучи жінкою, і весь час дивлячись на це,

я відчувала втому.

Виступаючи за гендерні права,

я писала виключно про жінок,

та цього разу все було інакше,

бо в глибині душі я відчула,

що і сама була трохи тою молодою дівчиною,

і я зрозуміла, що хочу це змінити.

Це був спонтанний, поспішний вчинок.

Я зайшла на сайт для місцевих журналістів,

зателефонувала в iReport

і записала відео,
в якому я говорила про те,

як все відбувається в Бангалорі.

Я говорила про свої почуття,

говорила про базові речі,

про розчарування життям в Індії.

З кожною секундою було все більше читачів,

відгуки потекли рікою

з усіх куточків нашої планети.

Тоді я зрозуміла кілька речей.

По перше, технології завжди були під рукою

у більшості дівчат, таких, як я.

По-друге, як і я, більшість дівчат

ледве висловлювали свою думку таким чином.

По-третє, вперше я усвідомила,

що моє слово чогось вартувало.

Протягом наступних місяців

я писала про події у Бангалорі,

яким не приділяли уваги популярні ЗМІ.

У парку Кубон, найбільшому в Бангалорі,

я зібрала більше сотні людей,

прийшли навіть кілька груп молодиків

у спідницях,
щоб довести, що одяг

не повинен провокувати згвалтування.

Коли я писала про ці події,

я ніби мала зброю у руках, 
ніби могла так

висловити те, що назбиралося всередині.

Я була на виступі перед мерією міста,

де студенти тримали плакати із гаслами:

"Вбити їх, повісити їх".

"Ви не зробили б цього зі своїми рідними".

Ми вийшли зі свічками на вулицю,

всі люди зібралися разом, щоб

відверто поговорити про сексуальне насилля

Я прочитала багато заміток

у відгук на цей тривожний стан речей

в Індії на той момент.

["Ні мої сестри, ні кузени, які зараз живуть в містах чи за кордоном, ніколи не говорили і не скаржилися через речі, про які ти пишеш"]

Ці відгуки спантеличили мене.

Поки слова в підтримку летіли звідусіль,

були і ті, хто проти.

Дехто називав мене лицеміром.

Або жертвою, що виправдовує згвалтування.

Або казали, що у мене були політичні цілі.

Але саме цей відгук якраз показує те,

про що ми говоримо зараз.

Скоро я зрозуміла, що це ще було не все.

Такою сильною я почувалася

з цією новою свободою

від буття місцевим журналістом,

що я відчувала себе не на своєму місці.

Якось минулого серпня,
коли я зайшла на Фейсбук

і переглядала стрічку новин,

я наткнулася на посилання,

яким поділилися мої друзі.

Я натиснула на посилання,
і воно направило мене

до статті, написаної однією американкою

під іменем Мішель Кросс.

Стаття мала назву:

"Індія: чого вам не захочеться почути".

Там вона переповіла, з перших вуст,

про пережиті в Індії сексуальні домагання.

Писала: "Неможливо одягнутися правильно,

вони все одно дивляться, завжди,

ніби мають право на моє тіло,

завжди з тим же поглядом,

чи зустрічаю я цей погляд чи ні.

Йдучи до продавця фруктів чи до кравця,

я зустрічала такі гострі погляди,

що здавалося, мене ріжуть на шматки".

Вона казала, що Індія – рай для туристів, 
але пекло для жінок.

Її переслідували, до неї торкалися,

дивлячись на неї – мастурбували.

Пізніше того ж вечора стаття розлетілася

на всі канали новин по всьому світу.

Всі про це говорили.

Було більше мільйона переглядів,

тисячі коментували і ділилися статтею,

і я зрозуміла,

що десь це вже бачила.

ЗМІ крутилися в порочному колі

з думок та спалахів гніву,

але це нічого не змінювало.

Тієї ночі, думаючи про те,

як мені варто зреагувати,

я була повна сумнівів.

Хоч і будучи письменником, я сприйняла це,

як спостерігач,

як громадянин Індії – мені було соромно, 
я не вірила.

І будучи активістом, я дивилася на це все

як захисник прав, а як журналіст –

я відчула власну вразливість.

Тобто, ось, молода дівчина,

яка пише про власний досвід,

так само, як і я,

але це не давало мені спокою.

Справа в тому, що нам не кажуть,

що справжня влада приходить з дозволом

думати і робити самостійно.

Більше прав і можливостей – це так звучить

як ідеал, як довгоочікуваний результат.

Говорячи про нові можливості, ми часто

маємо на увазі доступ до матеріального,

до забезпечення речами.

Та насправді ці можливості – це емоції.

Це відчуття.

Щоб розширити свої права,

потрібно собі це дозволити,

в цьому сутність незалежної волі,

і всім жінкам,

незалежно від того, хто вони і звідки,

це дається найважче.

Ми боїмося власної думки,

бо вона несе усвідомлення, але ж вона дає

можливість змінити все навколо.

Таким от чином, коли я стикнулася

з такими різними поглядами на цю ситуацію,

я не знала, як реагувати,

бо не знала, як зреагувала би, будучи там.

Боялася судити, бо хто зна, як це було би,

якби я трималася протилежної думки.

Я не знала, як сприйнявся би

мій виклик, кинутий чужій правді.

Та все було так просто.

Я мала вирішити:

сказати слово чи змовчати?

Добре все обдумавши,

я записала відео-відповідь,

де розповіла Мішель

про різносторонність Індії,

намагаючись пояснити,

що все владнається,

що мені шкода, що їй довелося це пережити.

Кілька днів потому мене запросили

поговорити з нею в прямому ефірі,

і вперше я зустрілася з дівчиною,

якої не знала, яка була так далеко,

але з якою я була така близька.

До виходу тієї статті,

ніколи ще стільки молоді не говорило

про сексуальні домагання в університеті,

а саме тоді університет Мішель

надав їй необхідну допомогу.

В університеті навіть подбали про те,

щоб студенти отримали

необхідні їм навички для того,

щоб впоратися, наприклад, з домаганням,

і вперше відчувалося, що я не одна.

Якщо і є щось, що я зрозуміла,

будучи активним громадським журналістом

вже протягом кількох років,

то це важку вдачу нас, як суспільства,

знайти місця, де нас почули би.

Ми не розуміємо, що коли ми повстаємо,

то повстаємо не як окремі особистості,

ми повстаємо за нашу спільноту,

за друзів, за товаришів.

Говорять, що жіночі права обмежують,

та правда в тому, що часто

самі жінки від цих прав відмовляються.

За даними нещодавнього опитування, 
в Індії

95% жінок, що працюють в сфері ІТ,

авіації, готельного бізнесу, колл-центрів

відповіли, що відчувають небезпеку,

повертаючись додому пізно наодинці.

У Бангалорі, звідки я родом,

це 85% жінок.

Щодо стану сільської спільноти в Індії,

згадуючи нещодавні групові згвалтування

в Бадауні і напади з кислотою в Ориссі

і Аліґарху, а їх варто згадати,

потрібно вже щось робити.

Зрозумійте мене правильно:

та небезпека, яка чатує на жінок,

які заговорять, є реальною,

але ми маємо йти до мети,

знаходячи посередників,

які допомогли би в цій справі,

а не просто сліпо вірити ЗМІ.

Ніколи ще стільки жінок, як сьогодні,

не виступало з закликами

до уряду Індії,

і це вже результат нашої сміливості.

Вшестеро збільшилася кількість жінок,

що говорять про домагання,

уряд прийняв акт про поправки

до кримінального закону 2013 року,

щоб захистити тих жінок, що постраждали.

Наостанок

хотілося б додати,

що я знаю – у багатьох тут є свої секрети,

але заговорімо!

Поборімо сором і заговорімо про це.

Це може бути сайт, може бути спільнота,

ваш коханий, будь-хто і будь-що на вибір,

але потрібно заговорити.

Суть у тому, що кінець цій проблемі можемо

покласти лише ми і лише таким початком.

Дякую.

(Оплески)