Я - гончар,

що видається доволі скромною професією.

Я добре знаюся на горщиках,

я займаюся цим десь 15 років.

Що захоплює мене у моїй 
мистецькій практиці

і гончарському ремеслі, -

це те, що ти дуже швидко вчишся
створювати чудові речі з нічого;

це те, що я просидів довго за гончарним кругом,
ліплячи щось зі шматків глини;

і те, що масштаби моїх здібностей і хисту

залежали від моїх рук та уяви;

те, що коли я хотів виліпити
справді гарну миску

і не знав ще, як зробити основу,

я мусів навчитися виготовляти основу;

і те, що процес навчання був дуже і дуже
корисним у моєму житті.

Я відчуваю, що займаючись гончарством,

ти також починаєш вчитися
змінювати світ.

У моїй мистецькій професії 
були випадки,

коли я хотів відобразити

інші справді важливі моменти

в історії США,
в історії світу,

де траплялися непрості речі,

але як ви можете говорити про непрості 
ідеї,

не відокремлюючи людей
від цього?

Чи міг я використовувати мистецтво, як ці
старі пожежні шланги з Алабами,

щоб говорити про труднощі руху за 
громадянські права в 60-х?

Чи можна говорити про мене та мого батька,
як ми займаємось трудовими проектами?

Мій батько був покрівельником, будівельником,
мав свій маленький бізнес,

у 80 він був готовий піти на пенсію, а його 
котел для варіння смоли перейшов мені у спадок.

Зараз котел для варіння смоли не видається 
великим спадком. Він ним і не був.

Він тхнув і займав багато
місця у моїй майстерні,

але я запитав батька, чи він не хотів би
трохи займатися мистецтвом зі мною,

і чи могли б ми переосмислити цю
нікудишню річ,

як щось дуже особливе.

І використовуючи матеріал
та вміння мого батька,

могли б почати думати про смолу,
так як про глину, по-новому,

надаючи їй різної форми, допомагаючи 
собі уявити можливі варіанти?

Після глини я звернувся до багатьох 
інших видів матеріалу,

і моя майстерня дуже розширилась, 
бо я вважав,

що не так матеріал, як наше 
вміння формувати речі має значення.

Я все більше і більше цікавився ідеями

і тим, що відбувалося за межами
моєї майстерні.

Щоб вам було зрозуміліше,
я живу в Чикаго.

Зараз я живу на Південному
Боці, але сам я із заходу.

Для тих, хто не живе в Чикаго,
це не буде мати ніякого значення,

але якщо б я не згадав, що я із 
західної частини Чикаго,

багато людей в місті дуже
б засмутилося.

Я живу в районі Ґранд Кросинґ.

Цей район переживав і 
кращі часи.

Це далеко не приватний квартал.

В моєму районі є багато
занедбаних будівель,

і коли я був зайнятий виготовленням
горщиків, займався мистецтвом,

і мав хорошу мистецьку кар'єру,

багато чого відбувалося

за межами моєї студії.

Всі ми знаємо про занепад
ринків нерухомості

і проблеми занедбання будинків.

В деяких містах ми говоримо 
про це більше, ніж в інших,

але я думаю, багато міст в 
Америці і за її межами

стикаються з проблемою спустошення

і занедбаних будівель, з якими люди
більше не знають, що робити.

Отож я подумав: "Чи міг би я 
почати думати

про ці будівлі як про засіб розширення
моєї творчої практики?"

І якби я подумав про це разом з 
іншими творчими людьми --

архітекторами, інженерами,
агентами з нерухомості --

ми разом могли б осмислити

глобальніше питання переформування
наших міст.

Отож я купив будівлю.

Вона коштувала недорого.

Ми прикрасили її.

Ми зробили її настільки гарною, 
наскільки змогли, просто, щоб

щось відбувалося в моєму кварталі.

Одного разу я купив будівлю
приблизно за 18,000 доларів,

і в мене не залишилось грошей.

Тож я започаткував "підмітання 
будинку", ніби як виставу.

Це - виконавське мистецтво,

і люди приходили, а я починав
підмітати.

Бо віник був безкоштовний
і підмітання теж.

Це спрацювало.

(Сміх)

Цю будівлю ми потім використовували
для виставок, невеликих обідів,

і побачили, що ця будівля в моєму 
кварталі в Дорчестері --

зараз ми говоримо про нього як про 
"дорчестерівські проекти" --

стала певною мірою 
місцем скупчення

різних видів діяльності.

Ми перетворили будівлю у так званий
Будинок-Архів.

Будинок-Архів робив всі ці дивовижні 
речі.

Важливі люди в місті
і за межами міста

опинялися в нашому кварталі.

І тоді я почав відчувати, наче

був якийсь зв'язок між 
моїм минулим із глиною

і цим новим заняттям, що
починало розвиватися,

а ми повільно почали

змінювати уявлення людей 
про Південний Бік нашого міста.

Після одного будинку було ще 
кілька,

і ми завжди намагалися наголосити,

що важливе не лише створення
гарного зовнішнього образу,

але й внутрішнє життя будівлі
теж.

Тож ми думали не лише про
дизайн,

ми думали про програму,

про програму, про зв'язки, які 
могли виникнути

між одним будинком та іншим,
між сусідніми будівлями.

Цей будинок став так званим
Будинком Слухача

з колекцією викинутих книг

з видавництва Джонсон

та книг із старої книгарні,
що припиняла роботу.

Я просто хотів оживити ці будівлі,
наскільки міг

за допомогою чогось чи когось,
хто приєднувався до мене.

В Чикаго є дивовижний
запас будівельних матеріалів.

Цей будинок колись був наркопритоном
у нашому кварталі,

а коли його залишили,

з'явився чудовий шанс уявити,
що ще там може відбуватися.

Отож ми перетворили це місце у 
Дім Чорно-білого Кіно.

Дім Чорно-білого Кіно дав нам можливість
показувати фільми,

що були важливими і актуальними
для людей, які мене оточували.

Ми могли показати старі фільми
Мелвіна ван Піблза,

і могли переглянути "Автомийку".

Це було дивовижно.

Але скоро нам почало не вистачати
місця,

і ми переїхали у просторіше місце.

Дім Чорно-білого Кіно, створений з
маленького шматочка глини,

переріс у більший шматок глини, - 
в мою майстерню.

Для тих, хто є прихильником районування,
я усвідомив,

коли займався певними речами

в цих будівлях,

що вони не використовувалися в цілях,
для яких були збудовані,

і що є міська політика, що каже:

"Слухай, житловий будинок
має залишатись житловим".

Але що робити в районах, в яких 
ніхто не хоче жити?

Що як люди, в яких були кошти,
щоб виїхати, вже виїхали?

Що робити з цими покинутими
будівлями?

Тож я намагався розбудити їх
за допомогою культури.

Ми побачили, що це так подобається 
місцевим жителям,

і люди так відкликалися на роботу, що 
нам довелося шукати більші будівлі.

До того часу, як ми знайшли більші 
будівлі,

нам частково стали необхідні ресурси,
щоб подумати про це.

Цей банк, так званий Банк Мистецтв,
був у доволі поганому стані.

Там було десь два метри стоячої води.

Цей проект було важко фінансувати,

бо банки не цікавилися
нашим районом,

бо люди були не зацікавлені,

бо нічого там не відбувалося.

Там було брудно. Там нічого не було.
Це було бозна-де.

Тож ми почали уявляти, що ще
може відбуватися в цій будівлі?

(Оплески)

Тож тепер, як чутки про мій
район поширюються,

і багато людей почали приїжджати,

Ми побачили, що банк може бути 
центром

виставок, архівів,
музичних виступів,

і що є люди, які хочуть

жити поряд з цими будівлями,
бо ми привнесли туди тепло,

розпалили свого роду вогнище.

Один із архівів, які ми там маємо -
з видавництва Johnson.

Ми також почали збирати пам'ятки 
американської історії

від людей, що жили чи живуть 
в цьому районі.

Деякі з цих світлин зображають
принижених чорношкірих людей,

історії дуже непростого змісту,

і де краще, ніж в районі,

де молодь постійно ставить питання
індивідуальності,

поговорити про певні расові

і класові труднощі?

Банк є певною мірою центром,

який ми намагаємось зробити потужним 
вузлом культурної діяльності,

і якщо б ми почали створювати
багато таких центрів

і насадили класної рослинності довкола

тих будівель, які ми придбали і 
відновили,

їх вже є близько 60 чи 70-ти,

і ще б мініатюрний Версаль 
на довершення до всього,

і поєднали ці будівлі чудовим поясом
із зелені --

(Оплески) --

то це місце, колись
нецікаве для людей,

стало б важливим місцем зустрічі

людей із всієї країни і світу.

Певною мірою я досі почуваюся
гончарем,

що ми беремося за речі, що є перед 
нами на гончарному крузі,

використовуємо своє вміння,

щоб подумати про наступну миску,
яку хочемо зробити.

Після миски пішов один будинок,
потім квартал, потім район,

культурний центр, а зараз ми 
думаємо про місто,

і завжди були речі, яких я 
не знав і мусів навчитися.

Я ніколи в житті так багато не дізнавався
про міське районування.

І ніколи не думав, що доведеться.

Але в результаті, я розумію, що
в моїй творчій практиці

є не лише одна ніша,

є багато місця для багатьох
інших мистецьких практик.

Тож люди почали мене запитувати:

"Ну, Сіестре, як ви плануєте
розширятися?"

і "Який у вас план стійкого розвитку?"

(Сміх) (Оплески)

І я зрозумів, що не можу переїхати,

хоч це необхідно в Акроні,
Огайо,

Детройті, Мічигані, Гері, Індіані,

бо там є люди, що вірять у 
ті місця,

і дуже прагнуть зробити їх
гарними,

і часто люди, захоплені місцем,

не мають доступу до ресурсів, необхідних
для створення крутих речей,

чи не мають доступу до людей,

які б могли допомогти.

Тож тепер ми починаємо давати поради
по всій країні,

як почати з того, що маєш,

як почати з речей, що 
перед тобою,

як зробити щось з нічого,

як переробити світ на гончарному
крузі чи у вашому кварталі,

чи в масштабі міста.

Дуже вам дякую.

(Оплески)

Джун Коен: Дякую. Думаю, що
багато людей після перегляду

поставлять собі те запитання,
яке ви порушили в кінці:

Як ми можемо зробити це
у своєму місті?

Ви не можете переїхати.

Розкрийте нам кілька секретів,
як людина, натхненна

своїм містом, може розпочати
такий проект?

Сіестер Ґейтс: Одна річ, яка
виявилася справді важливою -

це обдумувати не просто сам проект,

як, наприклад, старий будинок,

а який існує зв'язок між старим 
будинком,

місцевою школою, малим
погребом,

і чи вони якось взаємодіють?

Чи можна залучити місцевих жителів
до розмови?

Я побачив, що в тих випадках, коли 
райони були в поганому стані,

у них все ще стукав пульс.

Як розпізнати той пульс, розпізнати
тих зацікавлених людей,

як потім змусити тих людей,
що боролися,

важко працювали 20 років, знову 
повірити у місце, де вони живуть?

Хтось має цим займатися.

Коли б я був простим забудовником,
я б говорив лише про

будівлі і ставив би на вікна табличку 
"Здається в оренду".

Я думаю, треба робити 
щось більше.

Є ще одна річ, про яку слід 
пам'ятати:

Який бізнес я хочу там
започаткувати?

чи є люди в цьому місці,

які б хотіли займатися бізнесом зі мною?

Бо я думаю, що це не має бути просто 
культурний простір чи житло;

має бути ще якась економічна діяльність.

Тож правильно буде думати про ці
речі разом.

ДК: Важко змусити людей
знову запалити іскру,

коли вони важко працювали 20
років.

Чи є якісь методи, які б допомогли
добитися успіху?

С.Г: Так, гадаю, є багато
прикладів того,

як люди робили дивовижну роботу,

але ті методи іноді стосуються того,
як ЗМІ постійно каже,

що в місці трапляються тільки
жорстокі речі,

то на основі ваших вмінь
і окремої ситуації,

що ви можете зробити у вашому
районі,

щоб це побороти?

І я зрозумів, що якщо ви любите
театр, то для вас

існують вуличні театральні
фестивалі.

В деяких випадках у певних районах
ми не маємо ресурсів,

щоб створювати якісь сенсаційні
речі,

але якщо ви зможете знайти способи,
щоб переконатися,

що місцеві жителі,

плюс люди, які можуть допомогти,

зберуться разом,

Гадаю, справді можуть вийти дивовижні 
речі.

ДК: Дуже цікаво.

Але як ви можете впевнитися, що
проекти, які ви створюєте,

призначені для неблагополучних, а не

для натовпу фанів інді-фільмів,

що можуть переїхати, щоб цим 
скористатися.

СГ: Правильно. Тут ми плутаємося.

ДК: Давайте розберемося.
СГ: Ґранд Кросинґ зараз

на 99% заселений чорношкірими,

і ми знаємо, що той, хто має там
якусь власність,

відрізняється від простого
перехожого.

То доцільно сказати, що Ґранд 
Кросинґ вже

перебуває в процесі змін.

Але чи є спосіб подумати про земельні 
фонди чи фонди нерухомості

чи програму планової забудови,

що захищає те, що відбувається,

бо коли у вас є 7,500 пустих
ділянок у місті,

ви хочете, щоб там щось відбувалось,

але вам треба осіб, які не просто
зацікавлені в забудові,

але і в стабілізації,

бо часто забудовник справді
має мотивацію,

але робота над людською свідомістю

в районі не відбувається.

Тож де дістати тих важливих
спостерігачів,

які б стежили, щоб ресурси були 
доступні

для приїжджих людей

і для людей, що живуть в місці довгий час.

ДК: Звучить розумно.
Ще одне питання:

Ви навели такий переконливий аргумент про
важливість краси і мистецтва.

Хтось заперечить, що кошти
краще витратити

на основні потреби для неблагополучних.

Як ви боретесь з цією точкою зору
чи йдете проти неї?

СГ: Я вірю, що краса -

це основна потреба. (Оплески)

Часто я бачу, що коли ресурси

є недоступними для міст, районів,
чи спільнот

з нестачею ресурсів,

то культура - це те, що допомагає
запалити іскру.

Я не можу зробити все,

але я думаю, що коли почати
з культури

і змусити людей знову інвестувати
у свої міста,

інші суміжні послуги почнуть 
розвиватися,

тоді люди почнуть ставити вимоги,
вищі вимоги,

і політичні вимоги для пробудження
міст,

теж стануть вищими в культурному плані.

ДК: Як на мене - це чудово.

Сістере, великі спасибі за те, що
були з нами сьогодні.

Спасибі. Сіестер Ґейтс.

(Оплески)