Я виглядаю справжньою?

Сподіваюсь, що так.

Я не знаю, чи ви бачите це,

але я просто дивитимусь вперед і віритиму, що ви тут.

Я намалювала півколо на піску поперед себе

і не заступлю за нього, щоб не здавалось, 
ніби я витаю в повітрі.

Зараз я стою

просто неба,

на пляжі під пальмою

на тому ж місці, де була ваша сцена.

У нас із вами є 12 хвилин.

Я встановила обмеження.

Моя дружина Навід якось сказала,

що необмежені можливості - найзапекліший ворог творця.

Наприклад, ця сукня: я попросила її створити щось,

що міг би носити священик у Каїрі ХХІІІ століття.

Але в нас було лише 3 дні, щоб зробити його,

і єдина тканина, що в нас була -

старий підодіяльник, що залишився 
від попереднього власника.

Але вона пошила ідеальну сукню.

Навід подивилась на неї і сказала:

"Підтвердження концепції - творчість потребує обмежень".

Тому за ці 12 хвилин

я розповім вам про своє найбільше відкриття.

Протягом усього життя я 
цікавилась питанням безсмертя,

як і багато хто з вас.

Ви зрадієте, коли дізнаєтесь, 
що ваше дослідження окупиться.

Мені 318 років.

Середня тривалість життя людини тепер 432 роки,

і моє завдання полягає в тому, 
щоб досягнути безсмертя.

І я ніколи не сумнівалась, що одного дня

ми досягнемо бажаного результату.

Але відбувається протилежне:

що довше ми живемо, то довше ми хочемо жити,

і менше хочемо помирати.

Хто може звинувачувати нас?

Всесвіт такий великий.

Ми ніколи не осягнемо всього.

Лише вчора

я читала, як можна взяти човен 
на Європі (супутнику Юпітера)

і плисти від острова до острова по всій планеті,

і на деяких островах є села, 
в яких можна зупинитись

і спати під тінню Юпітера.

І там є острів, де живе лише один музикант,

який сидить і грає на мандоліні для океану.

І є інші, на яких немає нікого

і ніколи не було,

тому ви вирушаєте туди лише, щоб отримати задоволення, 
походивши босоніж по піску,

якого ніхто не торкався до вас.

Можна витратити 400 років лише на це.

Просто зараз Місяць сходить на північному сході.

Я можу неозброєним оком побачити на ньому міста.

Вони з'єднані, як нервові вузли:

Маріаполіс на Південному полюсі 
і Рамачандран на екваторі.

І Новий Тегеран у Морі Спокою.

Саме тут ми з Навід зустрілися.

Ми обоє були художницями в центрі міста.

У день нашого знайомства ми проходили 
одна повз одну на площі Азаді

і зіштовхнулись плечима.

Я обернулась, щоб вибачитись,

і вона, без жодних привітань чи представлень,

сказала: "І чому ж ти думаєш, ми просто 
не пройшли одна крізь одну?"

Спочатку я подумала: "Хто ти в біса така?"

Але потім її питання роздратувало мене,

бо відповідь насправді така проста.

Я сказала: "Ми не пройшли одна крізь одну,

бо в елементарних частинок є маса,

і тому що простір між елементарними частинками

заповнений енергією зв'язку, яка також має міру ваги,

і нам відомо це протягом 800 років".

Вона, напевно, була в тому настрої,

коли їй хочеться посперечатися з незнайомцем.

Або ж вона просто фліртувала зі мною,

тому що вона подивилась на мене 
і сказала: " Я знала, що ти це скажеш.

Копай глибше".

І тоді вона зняла свій пояс,

той, що зараз на мені,

і сказала:

"Наш Всесвіт влаштований так, що у частинок є маса.

Без цього простого обмеження

ми просто пройшли б одна крізь одну зі швидкістю світла

і навіть не помітили б".

Так почався наш роман.

Навід і я

завжди мали про що поговорити.

Завжди.

Це було неймовірно.

Ми ніби обоє були героями, що разом 
підкорювали гірську вершину,

І нам відкривались все нові картини,

і ці нові ідеальні сузір'я слів

народжувались, щоб описати їх.

І ми забували їх в ту ж мить, коли придумували,

і відкидали їх назад, рухаючись далі вгору.

Або ж Навід якось сказала, 
що коли ми говоримо, ми ніби печемо хліб,

щоразу додаючи трохи борошна

і трохи води,

замішуючи і перевертаючи тісто,

але так ніколи і не ставлячи його у піч.

Якщо я була одержима безсмертям, 
то Навід - дотиками.

Вона була геніальною в цьому.

Уся її робота була сконцентрована навколо цього.

Моє тіло було для неї полотном,

вона могла провести кінчиками пальців 
по моєму обличчю так повільно,

що я не відчувала, як вони рухаються.

Їй страшенно подобалась та грань,

після якої я вже не могла розрізнити, де її тіло, а де моє.

Або ж вона просто лягала вздовж мого тіла 
і штовхала моє плече своїм,

запитуючи: "Пілар, чому це так приємно?"

Я відповідала: "Я не знаю!"

І вона завжди мала жартівливі відповіді 
на свої ж жартівливі питання,

але одна, яку я пам'ятаю зараз -

"Це приємно,

бо Всесвіт встановив свої обмеження,

і ми його творіння".

Зажди цікаво порівнювати майбутнє, 
яке ти собі уявляв,

з тим, яким воно виявилось насправді.

У ваш час вчені вважали, що люди 
заморожуватимуть себе

і прокидатимуться у майбутньому.

І вони робили так - але потім помирали.

У ваш час вчені вважали, 
що люди можуть заміняти органи

і продовжувати життя на сотні років.

І вони робили так,

та врешті все одно помирали.

У ваш час люди жили лише на Землі.

У мій час люди прилітають на Землю помирати.

Тож, коли у Навід почали проявлятися симптоми,

наші друзі подумали, що я вчиню, як і всі решта,

тобто попрощаюсь і відправлю її на Землю,

щоб нікому з нас не довелось дивитися на неї

або бути з нею, думати про неї і про її

поразку у боротьбі за життя.

Більше всього

вони не хотіли бути поряд з її фізичним тілом.

І ставились до нього так, 
ніби воно вже розкладається,

хоча вона сама була зачарована ним,

змінами, які відбувалися з її тілом,

згідно з законами природи, 
день за днем, незалежно від її волі.

Я таки відправила Навід на Землю.

Але я полетіла з нею.

Я пам'ятаю, як наш друг прямо 
перед відльотом сказав:

"Я просто думаю, що це самовпевнено,

думати, що правила вас не стосуються, 
ніби ваша любов настільки особлива".

Але я полетіла.

І навіть тут, на Землі,

я далі шукала способи продовжити життя.

Але мені не вдалося

знайти жодну іншу відповідь.

Я знову і знову поверталась до того, 
що Навід сказала мені

того дня на площі Азаді,

що без базових обмежень

Всесвіт, який надав матерії масу,

не існував би.

Це одне правило.

Інше правило полягає в тому, 
що маса підлягає ентропії.

І Всесвіт ніяк не може існувати без маси.

Я знаю. Я спробувала все.

Я намагалась створити фотоновий контейнер, 
де був змінений механізм Гіґґса.

Я спробувала записати усі субатомні рухи у моєму тілі

і відтворити їх у замкненому колі.

Нічого не спрацювало.

Але моїм останнім винаходом 
було створення витка виміру,

де в межах тіла час рухається нескінченно довго,

але його проекція існуватиме у нормальному часі.

Це тіло відображатиметься у 
нашому Всесвіті як голограма -

і тут, і не тут одночасно.

Коли я усвідомила, що зробила це,

я забігла в її кімнату

неймовірно щаслива сказати їй, 
що в мене вийшло,

рухаючись у просторі майже нормально для усіх інших,

навіть для самої себе,

я підійшла, щоб лягти біля неї,

але забула і провалилась крізь неї.

Я знайшла спосіб жити вічно,

пожертвувавши тим, що Навід любила найбільше -

торкатися і відчувати дотики.

І вона вигнала мене.

Але я все ще могла хоча б дивитися.

Сьогодні люди живуть 400 років,

але ми все ще помираємо.

І коли приходить смерть,

люди прощаються з життям у своїх ліжках,

їхні руки вкриваються 
синіми і фіолетовими плямами,

дихання стає все повільнішим і повільнішим,

ніби вони засинають.

Я завжди думала, що

саме пригоди роблять життя змістовним.

А смерть - це лише проблема,

яку нам поки що не вдалося розв'язати.

Та, можливо, життя має сенс саме тому, 
що воно закінчується.

Мабуть, це парадокс:

обмеження не обмежують, 
а надають цілковиту свободу.

(Зітхає)

Цього ранку тут була гроза.

І, за прогнозом, ввечері буде ще одна,

але поки небо ясне.

Я не можу відчути вітер,

але я щойно запитала одну з доглядальниць, 
що проходила повз, який він,

і вона відповіла, що він теплий, як топлене масло.

Відповідь, гідна моєї дружини.

Мені треба знайти спосіб повернути своє тіло.

Доти я займатиму стільки місця, скільки ви мені дасте.