В оазисі інтелігенції,
яким є TED,

я стою тут перед вами сьогодні

як експерт з тягання важких предметів
у холодних місцевостях.

Я керував полярними експедиціями
більшу частину свого дорослого життя,

а минулого місяця, разом з напарником
Таркою Л'Ерпіньєром

ми завершили найбільш амбітну
експедицію з тих, за які я брався.

Насправді, таке враження,
що мене транспортували прямо сюди

після чотирьох місяців
посеред безвісти,

де я крехтав та лаявся,
прямо на сцену TED.

Можете уявити, що цей перехід
не був цілком безсенсовним.

Одним з цікавих побічних ефектів

стало те, що була цілковито уражена
моя короткострокова пам'ять.

Тому я мусив зробити нотатки,

щоб не крехтіти та не лаятись
наступних 17 хвилин.

Це перша моя розповідь
про цю експедицію,

і оскільки ми не вилучали геноми,
не будували космічних телескопів,

це історія про те, як віддати все,
щоб досягнути чогось,

що раніше ніколи не робили.

Сподіваюся, ви почерпнете з цього 
якусь поживу для роздумів.

Це була подорож,
експедиція в Антарктику,

найхолодніший, найвітряніший, найсухіший
та найвищий над рівнем моря континент Землі.

Це вражаюче місце.
Це величезне місце.

Він удвічі більший за Австралію,

континент такого ж розміру
як Китай та Індія разом.

Ліричний відступ - я пережив

цікавий феномен
за останні кілька днів.

Дещо таке, що, гадаю, Кріс Гедфілд
винесе на сцену TED через кілька років,

розмови, на кшталт таких:

"О, Антарктика. Чудово.

Я з чоловіком побувала в Антарктиці
з Ліндбладом на нашу річницю".

Або "О, круто, ти там 
брав участь в марафоні?"

(Сміх)

Наша подорож, насправді, була
69-ма марафонами, пліч-о-пліч

протягом 105 днів, 1800-мильна піша 
подорож туди і назад від узбережжя Антарктики

до Південного полюсу й назад.

В процесі ми побили рекорд

найдовшої полярної подорожі 
в людській історії більш, ніж на 400 миль.

(Оплески)

Для тих, хто із
Сан-Франциско,

це було б немов пройти звідси
до Сан-Франциско,

тоді повернутись назад,
і знову піти в той бік.

Як і всі туристичні походи,
цей похід тривав довго,

я коротко підсумував його

на священних сторінках
малазійського Business Insider.

["Двоє дослідників щойно завершили полярну експедицію,
яка минулого разу вбила кожного учасника"]

Кріс Гедфілд говорив так пишномовно

про страх та шанси на успіх
і про справжні шанси на виживання.

З дев'яти людей в історії,
які починали цей похід до нас,

нікому не вдалося дійти до полюсу
і повернутися,

а п'ятеро загинуло по дорозі.

Це капітан Роберт Фалькон Скотт.

Він очолював останню команду,
яка вирушила в експедицію.

Скотт та його суперник сер Ернест Шеклтон

за десять років

обидвоє очолювали експедиції,
змагаючись за те, хто першим дістанеться Південного полюсу,

щоб окреслити та нанести на карту
поверхню Антарктики,

місце, про яке ми знали
в той час менше,

ніж про поверхню Місяця.

Тому що ми могли бачити Місяць
крізь телескопи.

Сто років тому Антарктика була, 
значною мірою, незвіданою.

Дехто з вас, мабуть, 
чув цю історію.

Остання експедиція Скотта,
Терра Нова у 1910 році

почалася як величезна
подія століття.

У нього була велика команда,
що пересувалась на поні,

собаках, тракторах,

які тягнули численні підготовані
пакунки з харчами та паливом,

з якими Скоттова фінальна група 
з п'яти осіб мала іти до полюсу,

і мала повернутися на лижах
до узбережжя.

Скотт та фінальна команда
з п'яти чоловік

прибули на Південний полюс
у січні 1912 року,

щоб виявити, що їх випередила
норвезька група на чолі з Роальдом Амундсеном,

що пересувалась на собачих упряжках.

Команда Скотта завершувала пішки.

І більше, ніж століття ця мандрівка
залишалась незавершеною.

Команда Скотта загинула
на зворотньому шляху.

Протягом останнього десятиріччя

я запитував себе,
чому так сталося.

Як так, що це залишилося
найвищою межею?

Команда Скотта подолала 1600 миль пішки.

Нікому раніше не вдавалося
зробити таке навіть близько.

Тож це найвища межа
людської витривалості,

подвигу,
атлетичного досягнення людини

у, мабуть, найсуворішому кліматі
на Землі.

Тож це було наче не побитий рекорд
марафону

від 1912 року.

І, звичайно, деякі дивні
і передбачувані поєднання допитливості,

впертості, і, можливо, 
завищеної самооцінки

спонукали мене думати, що я міг би бути
тим, хто завершить цю справу.

На відміну від експедиції Скотта,
нас було тільки двоє,

і ми розпочали з узбережжя Антарктики 
торік у жовтні,

і усе тягли самі,

процес, який Скотт назвав
"людський буксир".

Коли я казав, що це наче перейтися
звідси до Сан Франциско і назад,

я, власне, мав на увазі, що це 
ніби перетягти ношу, що важить

десь як найважчий гравець
Національної футбольної ліги.

Наші сани важили 200 кілограмів,

або 440 фунтів, на старті.

Таку ж вагу тягнув найслабший 
поні Скотта.

На початковій стадії ми долали
0,5 миль за годину.

Ймовірно, причиною того, чому
ніхто не робив спроби такої мандрівки дотепер,

більше, ніж 100 років,

було те, що ніхто не був 
настільки дурним, щоб спробувати.

При цьому я не можу стверджувати,
що ми були дослідниками

в автентичному едвардіанському
сенсі слова -

ми не давали назв горам,
не наносили невідмічені долини -

гадаю, ми просто ступили на незвідану
територію просто як люди.

Звичайно, якщо в майбутньому ми дізнаємось,
що є ділянка людського мозку,

яка світиться, коли хтось
проклинає себе,

я зовсім не здивуюсь.

Вам відомо, що середньостатистичний американець
проводить 90 відсотків свого часу в приміщенні.

Ми не заходили в приміщення
майже чотири місяці.

Але ми й не бачили заходу сонця.

Це був 24-годинний світловий день.

Умови проживання були досить
спартанськими.

Я поміняв білизну тричі
за 105 днів,

і ми з Таркою ділились
30-ма квадратними футами брезенту.

Проте в нас були деякі технології,
про які Скотт і не здогадувався.

І ми вели блог щовечора
з намету через ноутбук

і зроблений на замовлення
супутниковий передавач.

Усі прилади живились 
від сонячного світла:

у нас була фотоелектрична панель
на наметі.

Для мене було важливо писати.

В дитинстві мене надихала
пригодницька і дослідницька література,

думаю, ми всі побачили тут цього тижня

важливість та силу 
оповідання історій.

У нас були технології
21 століття,

але реальність така, що з тими ж
труднощами, з якими стикнувся Скотт,

стикнулись і ми:

погодні умови, і те, що Скотт
назвав прослизанням,

кількість тертя між санами і снігом.

Найбільший мороз із вітром,
якого ми зазнали, був - 56 °C,

у нас була нульова видимість,
це зветься білою млою,

більшу частину подорожі.

Ми піднімались і спускались
по найбільшому

і найнебезпечнішому льодовику
у світі, льодовику Бердмор.

Він завдовжки 110 миль; більшу частину
поверхні складає так званий синій лід.

Як бачите, це красива
сяюча стальною блакиттю поверхня,

вкрита тисячами тисяч тріщин,

глибокими тріщинами у кризі,
завглибшки до 200 футів.

Літаки не можуть 
там приземлятися,

тож ми дуже ризикували,

технічно, бо мали мізерний шанс
бути врятованими.

Ми дісталися до Південного полюсу
після 61 дня пішого переходу,

не враховуючи один день
негоди,

мені сумно про це казати, та це
було розчарування.

Там є постійна американська база,

Станція імені Амундсена-Скотта
на Південному полюсі.

У них є зльотна смуга,
їдальня,

гарячий душ,

пошта, сувенірний магазин,

баскетбольний майданчик,
який теж може бути кінотеатром.

Тож нині це виглядає
дещо інакше,

а ще там цілі гектари сміття.

Гадаю, це чудово,

що люди можуть існувати
365 днів на рік

з гамбургерами, гарячим душем
та кінотеатрами,

але схоже, що після цього лишається
безліч порожніх картонних коробок.

Ліворуч на цій фотографії
ви бачите

декілька гектарів квадратних
відходів,

які очікують вивезення
з Південного полюсу.

А ще на Південному
полюсі є стовп.

Ми дістались до нього пішки,
без допомоги,

без підтримки, найважчим шляхом,

900 миль за рекордний час,

тягнучи більше вантажу,
ніж будь-хто в історії.

І якби ми зупинились тоді
і полетіли додому,

що виглядало найбільш резонним 
рішенням,

тоді б мій виступ закінчився
на цьому

приблизно отак.

Якщо у вас правильно підібрана
команда, відповідні інструменти, технології,

і у вас є достатньо віри в себе
та достатньо рішучості,

тоді все можливо.

Потім ми розвернулися,

і з цього моменту
почалось цікаве.

Високо на антарктичному плато,

понад 10 000 футів, дуже вітряно,
дуже холодно, сухо, ми були виснажені.

Ми здійснили 35 марафонів,

і це була лише половина шляху.

В нас була, звичайно,
система підтримки,

від літаків на лижах
та супутникових телефонів,

і 24-годинне освітлення сигнальними
вогнями, чого не було у Скотта,

але, озираючись назад,
можу сказати,

що замість того, щоб полегшувати
нам життя,

система підтримки радше дала нам змогу

обходитися без різних речей,

підходити якомога ближче
до наших абсолютних меж як людських істот.

Це вишукана форма тортур -

доводити себе до виснаження
день за днем,

тягнучи сани, повні харчів.

Роками я писав красномовні рядки
для пропозицій спонсорам

про віднайдення меж
людської витривалості,

але в реальності це дійсно було
жахливе місце.

До того, як ми дістались до полюсу,

протягом двох тижнів ми ішли при зустрічному вітрі,
який сповільнював нас.

В результаті, кілька днів ми харчувалися
половиною раціону.

У нас для цієї мандрівки була визначена 
кількість їжі в санах,

тож ми намагалися розтягти її,

зменшуючи наполовину кількість калорій,
яку мали б з'їдати.

Внаслідок цього в нас обох
знизився рівень цукру в крові,

і він падав щодня;

і ми стали надзвичайно чутливими
до сильного холоду.

Тарка зробив цей знімок мене
в один з вечорів,

коли я ледь не помер
від переохолодження.

Ми обоє зазнали декілька періодів
переохолодження, зі мною такого ще не бувало,

і це пригнічувало.

І як би ви не вважали,
як і я вважав,

що ви належите до людей,
які не здаються,

і не думали, що не звалитесь додолу
з підкошеними ногами,

переохолодження не залишає
вам великого вибору.

Ви стаєте абсолютно нездатним ні на що.

Це наче п'яна дитина.

Ви стаєте жалюгідним.

Я пригадую, як хотів просто лежати
і здатися.

Це було незвичне відчуття,

я ніколи не думав, що можу
почуватись так ослаблено.

А тоді у нас зовсім закінчилась їжа.

Нам забракло 46 миль до складів,

які ми облаштували для зворотньої
подорожі.

Ми зробили 10 складів їжі,

буквально закопавши їжу та пальне
для зворотньої дороги -

пальне було для плитки, тож можна
було топити сніг, щоб мати воду -

і я був змушений прийняти рішення
викликати літак із запасами,

літак на лижах, який привіз восьмиденний запас
харчів, щоб поповнити нам цю нестачу.

Їм зайняло 12 годин, щоб добратися до нас
з іншого боку Антарктики.

Виклик цього літака - це було одне
з найважчих рішень в моєму житті.

Тож я здаюсь собі трохи брехуном,
стоячи тут, з таким от пузцем.

Я набрав 30 фунтів
за останні три тижні.

Те неймовірне відчуття голоду
залишило цікавий шрам у психіці,

настільки, що я спустошував столи
в кожному готелі, де опинявся.

(Сміх)

Та ми були постійно голодні,
і це мало погані наслідки.

Я не шкодую ні на хвильку, 
що викликав той літак,

бо я стою тут досі живий,

маючи всі органи цілі,
і розповідаю цю історію.

Але отримання допомоги ззовні
зовсім не входило в плани,

і з цим бореться моє его.

Це була моя найбільша мрія,

і вона була майже ідеальною.

На зворотній дорозі до узбережжя

наші шипи - зубці 
на наших черевиках,

які давали змогу пересуватись по тому
синьому льоду на льодовику -

зламалися на вершині Бердмору.

Нам все ще залишалось 
спуститися 100 миль

по дуже слизьких брилах
синього льоду.

Ми мусили лагодити їх щогодини.

Щоб дати вам уявлення про масштаб:

ось це вигляд на підніжжя
льодовика Бердмор.

Весь Мангеттен може вміститися
в цій улоговині на горизонті.

Це 20 миль між горою Гоуп та горою Кіффін.

Я ніколи не почувався таким малим,
як у Антарктиці.

Коли ми спустилися до підніжжя льодовика,

ми побачили, що свіжий сніг встелив
дюжини глибоких тріщин.

Один з людей Шеклтона описав
переходи таких ділянок

як перехід по льодяному даху
на залізниці.

Ми провалювались стільки разів,
що їх не злічити,

просто ставлячи ногу чи лижу
на сніг.

Часами ми провалювались
аж по пахви,

та, на щастя, не глибше.

Менше, ніж п'ять тижнів тому,
після 105 днів,

ми пересікли цю навдивовижу
зловісну фінішну лінію,

узбережжя острова Росс
з новозеландського боку Антарктики.

Ось ви бачите кригу
на передньому плані,

і щось на кшталт щебенистого
каменю між нею.

Позаду нас лежить нерозривний
слід лижви, протяжністю в 1800 миль.

Ми здійснили найдовшу в історії
полярну подорож пішки,

я про це мріяв 10 років.

Озираючись назад,

я все ще притримуюсь
усіх тих поглядів,

про які говорив роками,

щодо важливості мати ціль,

визначеність та віру в себе,

але також я і визнаю, що
недостатньо уявляв, що трапиться,

коли ви досягнете тих захопливих цілей,

яким присвятили своє зріле життя,

а реальність у тому, що я досі
цього до кінця не уявляю.

Як я сказав, є лиш декілька
незначних слідів від моєї мандрівки.

Я набрав 30 фунтів.

У мене з'явилось декілька шрамів 
від обмороження, прихованих зараз макіяжем.

Один на носі, по одному на кожній щоці,
від того місця, де були окуляри,

але всередині я цілковито змінився,
насправді.

Якщо бути чесним,

Антарктика змінила мене,
і упокорила так глибоко,

що я не впевнений, чи зможу
коли-небудь виразити це словами.

Я все ще намагаюся зібрати
докупи свої думки.

Те, що я стою тут,
розповідаючи цю історію,

є доказом того, що ми всі
можемо здійснювати великі речі,

з допомогою амбіцій,
пристрасті,

впертості,

відмовляючись здаватись,

якщо ви мрієте про щось
досить складне, як каже Стінґ,

це насправді відбудеться.

Але також я стою тут
і кажу, знаєте що,

це кліше, що сама подорож 
важливіша за кінцевий пункт.

У цьому щось є.

Що ближче я підходив
до фінішної прямої,

цього кам'янистого скелястого 
берега острова Росс,

то більше я починав усвідомлювати,
що найбільший урок,

який був дуже довгий, дуже складний,
мабуть, навчив мене,

що щастя - це не фінішна лінія,

що для нас, людей,

досконалість, про яку багато з нас
мріють,

може бути ніколи не досягнута
насправді,

і якщо ми не можемо відчувати
зміст тут, сьогодні, в наших мандрівках

посеред хаосу та боротьби,
в яких ми всі живемо,

незавершених маршрутів,
напівзавершених списків-справ-до-виконання,

колись-буде-краще-часів,

то ми можемо ніколи
його не відчути.

Багато людей запитували мене,
що далі?

У даний момент я просто щасливий, відходжу 
від усього, і проводжу час біля фуршетних столів.

Як каже Боб Гоуп,

я почуваюся дуже нікчемним,

та думаю, що в мене є сила характеру,
щоб це подолати. (Сміх)

Дякую.

(Оплески)