Отже, 24 роки тому

мене запросили працювати 
в журнал "Нью-Йоркер"

художнім редактором,

щоб освіжити видання,

котре на той час вже встигло
стати солідною установою,

і щоб залучити нових художників

та спробувати повернути журнал 
із його ізоляції

назад до сьогодення.

І це було завдання саме для мене,

адже я завжди захоплювалася тим,
як зображення,

простий малюнок,

може пробитися через потік світлин,
котрі ми бачимо щодня.

Як він може вловити момент,

узагальнити соціальний тренд
чи складне явище так,

як не в змозі це зробити жодні слова,

та як він може дістатися до самої їх суті,
перетворивши її на карикатуру.

Я пішла до бібліотеки

і подивилася на першу обкладинку,
котру намалював Ріа Ірвін у 1925 році:

денді, що розглядає метелика
крізь свій монокль.

Ми називаємо його Юстас Тіллі.

І я зрозуміла, що у процесі того,
як журнал ставав відомим

завдяки своїм детальним дослідженням
та довгим репортажам,

він втратив часточку свого гумору.

Адже зараз Юстаса Тіллі 
сприймають як пихатого денді,

хоча насправді у 1925 році,

коли Ріа Ірвін вперше створив
це зображення,

він зробив це саме
для гумористичного журналу,

щоб розважити тогочасну молодь:

флепперів "ревучих двадцятих".

У бібліотеці

я віднайшла світлини,
котрі відображали дух

часів Великої депресії.

І на них зображувалась не лише
тогочасна мода

чи зовнішній вигляд автомобілів.

Вони також відображали гумор

і упередження тих років.

І можна було справді відчути,

як це - жити у 1930-ті.

Тож я звернулася до сучасних художників,

як от Адріан Томін.

Я часто звертаюся
до художників-оповідачів:

карикатуристів, авторів ілюстрацій для
дитячих книжок.

Я даю їм теми як, наприклад,

поїздка у метро

чи День Святого Валентина,

а вони надсилають мені ескізи.

І коли їх затверджує редактор,

Девід Ремнік,

їм дається зелене світло.

Мені дуже подобається,

що ці малюнки не вказують 
вам, що саме думати.

Але вони спонукають вас думати.

Адже художник

(і це майже незбагненно)

він зображує лише "орієнтири",

за якими читач має відтворити 
цілісну картину.

Щоб зрозуміти ці зображення 
від Аніти Кунц зліва

та від Томера Ханука справа,

вам треба порівняти відмінності.

І це дещо таке,

за чим дуже цікаво спостерігати:

як, взаємодіючи із читачем,

ці світлини відображають

і обігрують стереотипи.

Але коли ви розумієте їх суть,

вони змінюють ті стереотипи,
що живуть у вашій голові.

Проте на малюнку не обов'язково
має бути щось зображено -

іноді вистачає тих почуттів, 
котрі він викликає.

Одразу після теракту 11 вересня

я була у такому стані,

як і усі довкола мене,

коли я просто не знала, як впоратися
із усім тим, що з нами сталося.

І мені здавалося, що жодна світлина 
не зможе відобразити цей момент.

Я просто хотіла зробити чорну обкладинку,

наче її немає.

Я говорила зі своїм чоловіком,
карикатуристом Артом Шпігельманом,

і у розмові згадала, що запропоную
такий варіант обкладки,

на що він відповів: 
"О, якщо вже й робити її чорною,

то чому б не додати силуети 
веж-близнюків:

чорні на чорному?"

Я сіла, щоб намалювати це

і коли побачила результат,

то по спині побігли мурашки

і я збагнула,

що у такій відмові робити обкладинку

нам вдалося віднайти спосіб
зобразити втрату,

жалобу,

спустошення.

У процесі роботи я зрозуміла
дещо значуще:

іноді зображення, 
що промовляють до нас найбільше,

роблять це, використовуючи
мінімальні ресурси.

Проста світлина може бути 
красномовнішою за будь-які слова.

Цей малюнок авторства Боба Стаака
було опубліковано

одразу після обрання Барака Обами
президентом.

Він відобразив цей історичний момент.

Але ми не можемо спланувати такі речі.

Адже щоб зробити такий малюнок,

нам треба дозволити художникові
прожити ті емоції,

котрі ми усі переживаємо,
у момент, коли ця подія відбувається.

Тож у листопаді 2016 року,

під час минулорічних виборів,

єдиним зображенням, 
котре ми могли опублікувати, було це.

Воно було на обкладинці у той тиждень,
коли усі голосували.

(Сміх)

Адже ми знали, що дехто
почуватиметься саме так,

(Сміх)

коли оголосили результати виборів.

І коли ми дізналися результати,

то були справді розгублені,

і цей малюнок, надісланий нам 
тим самим Бобом Стаком,

зачепив усіх за живе.

Знову ж таки,

ми не можемо передбачити,
що саме відбудеться далі.

Але на цьому етапі 
ми просто не знали, як діяти,

але все ж діяли,

і саме це зображення ми надрукували
після обрання Дональда Трампа,

у той самий час,
коли Жіночі протести

проходили по всіх Сполучених Штатах.

Тож за 24 роки своєї роботи
я стала свідком створення

більш як 1000 зображень,
що з'являлися кожного тижня.

Мене часто запитують,
котре з них моє улюблене.

Та я не можу обрати якесь одне,

адже я більш за все пишаюся тим,
наскільки вони усі різняться

один від одного.

І це все завдяки таланту та 
несхожості

тих художників, котрі внесли свій вклад.

А тепер, ну...

Тепер ми трохи схиблені на Росії,

тож...

(Сміх)

У інтерпретації Баррі Блітта

Юстас перетворився на
Юстаса Володимировича Тіллі.

А метелик - не хто інший, як
приголомшений Дональд Трамп,

котрий тріпоче своїми крильцями,

намагаючись збагнути, як йому
контролювати ефект метелика.

А легендарний логотип,
створений Ріа Ірвіном у 1925,

тепер написаний кирилицею.

Тож, що мене найбільше хвилює
у всьому цьому,

це те, яким чином...

Ну знаєте, вільна преса - 
фундаментальна для нашої демократії.

Можна спостерігати, як у діапазоні від
урочистого до комічного

художники можуть відтворити
усе, що відбувається,

так, як лише митець,

озброєний тільки тушшю та аквареллю,

може відтворити і долучити подію
до культурного діалогу.

Це включає цих митців 
у самий вир культурного життя,

і саме там, на мою думку, їм і місце.

Тому що нам наразі дуже потрібні 
гарні карикатури.

Дякую.

(Оплески)