Вперше я читав молитву
у мозаїчному соборі.

Я довго стояв на колінах,
а віряни на ногах

зануривши обидві долоні у священну воду,

вимальовував трійцю на грудях,

моє тільце зігнулось, як знак запитання

над дерев'яною лавкою.

Я прохав Ісуса зцілити мене,

а коли він не відповів

я примирився з тишею в надії,
що моя вада зникне

і вгамує мої вуста;

розчиниться, як цукор на язиці,

але сором залишиться, як присмак.

Намагаючись представити мене святості,

моя мама пояснила мені,
яким дивом я був,

сказала, я можу бути 
ким забажаю.

Я забажав

бути хлопчиком.

Це було мило.

Стався моральний підйом,
беззуба посмішка,

вічно збиті коліна, як у шпани,

я грав у схованку
з залишками мрії.

Таким я був.

Переможець гри,
в яку інші діти не могли грати,

я був загадкою анатомії,

поставленим питанням,
не гідним відповіді,

чимось між незграбним хлопчиськом
і винною дівчинкою,

а коли мені виповнилось 12, 
період, прожитий хлопчиком, вже не здавався милим.

Ностальгічними тітками, які знудьгувалися за колінами, виглядаючими з-під спідниці,

нагадали мені, що з таким ставленням 
не привести мені додому чоловіка,

що я створений для гетеро-шлюбу 
та виховання дітей.

Та я ковтнув образи та приниження.

Звичайно, я не виходив з комірки.

Діти зі школи увірвалися без дозволу.

Обізвали мене словом, яке я не визнавав,

сказали "лесбіянка",

та я був більше хлопчиком, ніж дівчинкою,
більше Кеном, ніж Барбі.

Я і не думав ненавидіти своє тіло,

я любив його достатньо, щоб змиритися,

я ставився до нього,
як до будинку,

а коли будинок разпадається,

ми ж не тікаємо,

ми наводимо лад усередині,

прибираємо, аби запросити гостей,

ми будуємо міцну підлогу, аби стояти.

Мама боїться, що я зав'яну після усього.

Вона пам'ятає відголоски після Маї Хол,

Ліли Алкорн, Блейка Брокінгтона.

Вона боїться, я помру,
не проронивши ні слова,

що я стану темою розмов 
- "який сором" - на зупинках.

Вона каже, я зробив із себе мавзолей,

що я ходячий мертвець,

заголовки новин зробили
з моєї особистості шоу,

Брюс Дженнер у всіх на вустах,
а жорстокість життя у цьому тілі

відмічена зірочкою внизу, 
на сторінках рівності.

Ніхто не думає про нас, як про людей,

тому що ми більше примари, аніж плоть;

тому що люди бояться, 
що моя стать - це трюк,

який існує, аби бути порочним,

що це заманить їх у пастку без згоди;

що моє тіло - це забава для їх очей та рук,

і якось їм набридне моя дивина,

вони відірвуть усе, що не подобається.

Вони запхають мене назад у комірку,
повісять з іншими скелетами.

Я буду кращою розвагою.

Бачите, як легко загнати людей у могилу,

написати чуже ім'я 
на надгробній плиті.

І люди все ще дивуються,
чому хлопці гинуть,

вони блукають коридорами старшої школи,

вони бояться за мить 
стати наступним хештеґом,

бояться, що класні розмови 
стануть судним днем,

і ця тенденція охоплює більше 
дітей, ніж батьків.

Цікаво, скільки ще треба,

щоб записок транс самовбивць 
стало достатньо,

щоб ми зрозуміли, що наші тіла -
це уроки за гріхи,

щоб навчитися любити їх.

Як Господь не зберіг
усе дихання та милосердя,

моя кров не вино, яке
омивало ноги Ісуса.

Мої молитви застрягають у горлі.

Можливо, я нарешті зцілений,

можливо, мені стало байдуже,

можливо, Господь нарешті почув мої молитви.

Дякую.

(Оплески)