Вперше я читав молитву
у мозаїчному соборі.
Я довго стояв на колінах,
а віряни на ногах
зануривши обидві долоні у священну воду,
вимальовував трійцю на грудях,
моє тільце зігнулось, як знак запитання
над дерев'яною лавкою.
Я прохав Ісуса зцілити мене,
а коли він не відповів
я примирився з тишею в надії,
що моя вада зникне
і вгамує мої вуста;
розчиниться, як цукор на язиці,
але сором залишиться, як присмак.
Намагаючись представити мене святості,
моя мама пояснила мені,
яким дивом я був,
сказала, я можу бути
ким забажаю.
Я забажав
бути хлопчиком.
Це було мило.
Стався моральний підйом,
беззуба посмішка,
вічно збиті коліна, як у шпани,
я грав у схованку
з залишками мрії.
Таким я був.
Переможець гри,
в яку інші діти не могли грати,
я був загадкою анатомії,
поставленим питанням,
не гідним відповіді,
чимось між незграбним хлопчиськом
і винною дівчинкою,
а коли мені виповнилось 12,
період, прожитий хлопчиком, вже не здавався милим.
Ностальгічними тітками, які знудьгувалися за колінами, виглядаючими з-під спідниці,
нагадали мені, що з таким ставленням
не привести мені додому чоловіка,
що я створений для гетеро-шлюбу
та виховання дітей.
Та я ковтнув образи та приниження.
Звичайно, я не виходив з комірки.
Діти зі школи увірвалися без дозволу.
Обізвали мене словом, яке я не визнавав,
сказали "лесбіянка",
та я був більше хлопчиком, ніж дівчинкою,
більше Кеном, ніж Барбі.
Я і не думав ненавидіти своє тіло,
я любив його достатньо, щоб змиритися,
я ставився до нього,
як до будинку,
а коли будинок разпадається,
ми ж не тікаємо,
ми наводимо лад усередині,
прибираємо, аби запросити гостей,
ми будуємо міцну підлогу, аби стояти.
Мама боїться, що я зав'яну після усього.
Вона пам'ятає відголоски після Маї Хол,
Ліли Алкорн, Блейка Брокінгтона.
Вона боїться, я помру,
не проронивши ні слова,
що я стану темою розмов
- "який сором" - на зупинках.
Вона каже, я зробив із себе мавзолей,
що я ходячий мертвець,
заголовки новин зробили
з моєї особистості шоу,
Брюс Дженнер у всіх на вустах,
а жорстокість життя у цьому тілі
відмічена зірочкою внизу,
на сторінках рівності.
Ніхто не думає про нас, як про людей,
тому що ми більше примари, аніж плоть;
тому що люди бояться,
що моя стать - це трюк,
який існує, аби бути порочним,
що це заманить їх у пастку без згоди;
що моє тіло - це забава для їх очей та рук,
і якось їм набридне моя дивина,
вони відірвуть усе, що не подобається.
Вони запхають мене назад у комірку,
повісять з іншими скелетами.
Я буду кращою розвагою.
Бачите, як легко загнати людей у могилу,
написати чуже ім'я
на надгробній плиті.
І люди все ще дивуються,
чому хлопці гинуть,
вони блукають коридорами старшої школи,
вони бояться за мить
стати наступним хештеґом,
бояться, що класні розмови
стануть судним днем,
і ця тенденція охоплює більше
дітей, ніж батьків.
Цікаво, скільки ще треба,
щоб записок транс самовбивць
стало достатньо,
щоб ми зрозуміли, що наші тіла -
це уроки за гріхи,
щоб навчитися любити їх.
Як Господь не зберіг
усе дихання та милосердя,
моя кров не вино, яке
омивало ноги Ісуса.
Мої молитви застрягають у горлі.
Можливо, я нарешті зцілений,
можливо, мені стало байдуже,
можливо, Господь нарешті почув мої молитви.
Дякую.
(Оплески)