Люди розподіляють одне одного по скриньках

з першої секунди зустрічі --

Ця особа небезпечна? Вона приваблива?

Вона може стати товаришем? Чи є можливість співпрацювати?

Ми задаємо ці питання, коли зустрічаємо людей,

для того, щоб уявити їхнє резюме.

Як тебе звати? Звідки ти?

Скільки тобі років? Чим ти займаєшся?

І тоді переходимо до більш особистого.

У вас були які-небудь хвороби?

Ви були розлучені?

У вас погано пахне з рота, коли ви відповідаєте на мої запитання?

Що вам подобається? Хто вам подобається?

З особами якої статі ви спите?

Я це розумію.

Ми неврологічно запрограмовані

шукати людей, схожих на нас самих.

Ми починаємо створювати кліки, як тільки ми достатньо дорослі,

щоб відчути, що таке визнання.

Ми єднаємося на основі всього, чого можливо -

музичних смаків, раси, статі, кварталу, в якому виросли.

Ми вишукуємо оточення, яке підсилює наш особистий вибір.

Однак іноді лише запитання "Чим ти займаєшся?"

виглядає так, ніби хтось відкриває малесеньку скриньку

і просить вас втиснутися всередину.

Тому що категорії, наскільки мені відомо, дуже обмежують.

Скриньки завузькі.

І це може стати справді небезпечним.

Тож, поки ми не надто заглибилися,

ось мої спростування.

Я зростала у дуже захищеному оточенні.

Я виросла у центрі Мангеттена на початку 1980-х,

за два квартали від епіцентру панкової музики.

Мене оминули біль фанатизму

та соціальних обмежень релігійного виховання.

Там, звідки я, якщо ви не були трансвеститом чи радикалом,

або якимось артистом,

ви були диваком.

(Сміх)

Це було не загальноприйняте виховання,

але дитиною на вулицях Нью-Йорка,

ти вчишся довіряти власним інстинктам,

дотримуватися власної думки.

Отож, коли мені було шість, я вирішила, що хочу бути хлопчиком.

Одного дня я прийшла до школи, а діти не дозволили мені грати з ними баскетбол.

Сказали, що не дозволяють грати дівчаткам.

Тож я пішла додому, поголила голову,

і повернулася наступного дня й сказала: "Я хлопчик".

Ну, а хто знає, правда?

Можливо, коли тобі шість, ти можеш так зробити.

Я не хотіла, щоб хтось знав, що я дівчинка, і вони не знали.

Я грала в ці шаради вісім років.

Тож це я у 11.

Я грала хлопця на ім'я Волтер,

у фільмі, що називався "Джуліан По".

Я була малим вуличним розбишакою, який ходив за Крістіаном Слейтером і дразнив його.

Бачите, я була дитиною-актором,

що подвоїло прояв моєї індивідуальності,

тому що ніхто не знав, що я насправді була дівчинкою, яка вдавала хлопчика.

Взагалі-то, ніхто в моєму житті не знав, що я була дівчиною -

ані мої вчителі, ані друзі,

ані режисери, з якими я працювала.

Діти в класі часто підходили до мене

і хапали мене за горло, щоб перевірити, чи є у мене адамове яблуко,

або за матню, щоб перевірити, що там у мене.

Коли я ходила в туалет, я розвертала взуття в кабінці так,

щоб здавалося, ніби я пісяю стоячи.

Коли я залишалася ночувати у друзів, у мене були приступи паніки,

коли я намагалася уникнути дівочих поцілунків,

щоб не викрити себе.

Варто сказати, що

я не ненавиділа своє тіло чи геніталії.

Я не почувалася не у своєму тілі.

Я відчувала, що розігрувала цю продуману роль.

Я не належала до трансґендерів.

Проте, якби у моїй сім'ї вірили в терапії,

вони б, напевно, діагностували мені

якесь статеве відхилення

і змусили б приймати гормональні ліки, щоб відстрочити статеве дозрівання.

Але конкретно у моєму випадку,

я просто прокинулася одного дня у свої 14

і вирішила, що знову хочу бути дівчиною.

Настав період статевої зрілості, і я не мала уявлення, що таке бути дівчиною

і була готова зрозуміти, ким я була насправді.

Якщо дитина поводиться, як я,

вона не мусить розповідати про свою орієнтацію, чи не так?

Нікого цим не шокуєш.

(Сміх)

Але мене батьки не просили визначитися, хто я.

Коли мені було 15 і я зателефонувала татові,

щоб сказати, що закохалася,

останнє, що нам спало на думку -

це обговорювати наслідки того,

що моїм першим коханням була дівчина.

Три роки по тому, коли я закохалася у чоловіка,

ніхто з батьків і бровою не повів.

Бачите, це одна із найбільших переваг мого дуже нетрадиційного дитинства,

що ніхто мене ніколи не просив

визначатися.

Мені дозволили просто бути собою, зростати і змінюватися кожної миті.

Отож, 4, майже 5 років тому

закон 8, дебати про одностатеві шлюби,

здійняв багато шуму у країні.

І на той час одруження не було чимось,

про що я особливо переймалася.

Але мене вразив той факт, що Америка,

країна, з такою негативною репутацією в галузі прав громадян,

могла так відверто робити ту саму помилку.

І я пам'ятаю, як я дивилася обговорення по телевізору

і думала про те, що цікаво,

як розмежування церкви і держави

фактично проводило географічні кордони в країні

між тими місцями, де люди вірили в це,

і тими, де не вірили.

І потім - про те, що це обговорення проводило географічні кордони навколо мене.

Якби це була війна з двома сторонами,

я б відразу перейшла на сторону гомосексуалів,

тому що я точно не була стовідстоковою натуралкою.

На той час я тільки починала виходити

з тієї зигзагоподібної кризи визначення особистості восьмирічною дитиною,

коли я із хлопчика

перетворилася на дивакувату дівчинку, яка була схожа на хлопчика в дівчачому одязі,

на повну протилежність цієї убогої,

занадто закомплексованої дівчино-дівчини, яка хотіла бути хлопцем

на зрештою нерішуче відкриття того, ким я була --

дівчам-шибеником,

яке любило як хлопців, так і дівчат, у залежності від їх особистості.

Я провела рік, фотографуючи це нове покоління дівчат, схожих на мене,

які почувалися неоднозначно --

дівчата, які каталися на скейті у мереживній білизні,

дівчата, які мали хлопчачі зачіски, але фарбували нігті,

дівчата, які підбирали тіні під колір розбитих колін,

дівчата, які любили хлопців і дівчат, які любили хлопців і дівчат,

і які ненавиділи, коли їх обмежували.

Я любила цих людей і поважала їхню свободу,

але я бачила, як світ за межами нашої утопії

поринув у ці люті дебати,

під час яких знавці на національному телебаченні почали прирівнювати нашу любов до розбещеності.

І я раптом чітко усвідомила,

що я відносилася до меншин, у своїй рідній країні,

лише через один аспект мого характеру.

Я цілком законно і безперечно вважалася громадянином другого класу.

Я не була активісткою.

Я ніколи в житті не розмахувала прапорами.

Але мені надокучало питання:

як можна проголосувати за позбавлення прав

великої кількості людей, яких я знаю,

через одну рису їхнього характеру?

Як вони могли сказати, що ми, як група,

не заслуговуємо мати права на рівні з усіма іншими?

А ми взагалі були групою? І якою групою?

І чи ці люди коли-небудь свідомо зустрічали жертв своєї дискримінації?

Чи вони знали, проти кого голосували і які були наслідки?

І тоді я подумала,

що можливо, якби вони поглянули у вічі

людям, яких вони класифікували як громадян другого класу,

їм би важче було таке зробити.

Вони б, можливо, задумалися.

Вочевидь, я не могла зібрати 20 мільйонів людей на одній вечірці,

тож я придумала, як можна їх познайомити за допомогою фотографії,

не застосовуючи ніяких штучних елементів, світлотіней,

чи будь-яких інших дій з моєї сторони.

Тому що на фотографії можна роздивитися вуса лева,

не переймаючись тим, що він роздере вам обличчя.

Як на мене, фотографія - це не просто проявлення плівки,

це виявлення глядачам

чогось нового, місця, у якому вони ніколи не були,

і, щонайважливіше - людей, яких вони бояться.

Журнал Life за допомогою зображень представляв поколінням людей

віддалені культури, про існування яких вони не знали.

Тож я вирішила зробити серію дуже простих портретів,

знімків (маґшотів), можна сказати.

І я фактично вирішила фотографувати будь-кого у цій країні,

хто не був на 100 відсотків натуралом,

яких, якщо ви не знали, безмежна кількість.

(Сміх)

Це була грандіозна справа,

і нам потрібна була допомога.

Я виходила у страшний холод

і фотографувала кожнісінького, кого знала і до кого могла дістатися

у лютому близько двох років тому.

Я взяла ці фотографії і пішла до HRC і попросила допомоги.

І вони профінансували два тижні зйомок у Нью-Йорку.

Тоді ми зробили ось це.

(Музика)

Відео: Мене звуть іО Тілет Райт, і я творчий працівник в галузі образотворчих мистецтв, я народилася і виросла у Нью-Йорку.

(Музика)

Самоочевидною істиною є знімки американського об'єднання геїв, лесбіянок, бісексуалів та транссексуалів.

Моя мета - зробити звичайний портрет

будь-кого, хто не 100-відсотковий натурал

чи вважає, що він яким-небудь чином належить до осіб ЛГБТ.

Я хочу продемонструвати людяність, яка існує у кожному із нас

за допомогою щирості обличчя.

(Музика)

"Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди рівні"

Це написано у Декларації незалежності.

Ми, як нація, не спроможні

підтримувати моральні норми, на яких заснована країна.

У Сполучених Штатах немає рівності.

["Що для вас рівність?"]

["Шлюб"]["Свобода"]["Громадянські права"]

["Ставтеся до людей так, як ви би ставилися до себе"]

Так просто, коли вам не потрібно над цим задумуватися.

Боротьба за рівні права - це не лише боротьба за одностатеві шлюби.

Сьогодні у 29 штатах, у більшій частині країни,

вас можуть законно звільнити за вашу сексуальну орієнтацію.

["Хто відповідальний за рівність?"]

Сотні людей мені давали однакову відповідь:

"Ми всі відповідальні за рівність".

Поки що ми зняли 300 облич у Нью-Йорку.

І ми не спромоглися б зробити навіть половину з того, якби

не щедра підтримка організації Human Rights Campaign.

Я хочу поширити проект по країні.

Я хочу відвідати 25 американських міст і хочу сфотографувати 4 000 чи 5 000 людей.

Це мій внесок у боротьбу мого покоління за громадянські права.

Я закликаю вас поглянути в обличчя цих людей

і сказати їм, що вони заслуговують меншого, ніж будь-яка інша людина.

(Музика)

["Самоочевидна істина "]

["4 000 облич по всій Америці"]

(Музика)

(Оплески)

іО Тілет Райт: Абсолютно нічого не могло нас підготувати до того, що трапилося згодом.

Понад 85 000 людей переглянули відео,

і вони почали надсилати нам електронні листи з усієї країни,

у яких вони просили приїхати до їхнього містечка і допомогти їм показати їхні обличчя.

І набагато більше людей, ніж я очікувала, хотіли показати свої обличчя.

Тож я змінила початкову ціль на 10 000 облич.

Те відео було зняте навесні 2011,

і на сьогодні я відвідала майже 20 міст

і сфотографувала майже 2 000 людей.

Я знаю, що це доповідь,

але я б хотіла, щоб ми хвилинку помовчали

і просто поглянули на ці обличчя,

бо немає нічого, що я могла б сказати, щоб їх доповнити.

Адже, якщо зображення варте тисячі слів,

то зображення обличчя варте нового словника.

Тож після подорожування і спілкування з людьми

у таких місцях як Оклахома чи Техас із його містечками,

ми отримали докази того, що початкове припущення було точним.

Видимість справді відіграє ключову роль.

На шляху до співпереживання знайомство є вихідною точкою.

Як тільки проблема виникає на вашому подвір'ї або у вашій сім'ї,

зростає ймовірність того, що ви проявите солідарність

або поглянете на проблему з іншого боку.

Звісно ж, під час своїх подорожей я зустрічала людей,

які легально відреклися від своїх дітей через їхню сексуальну орієнтацію,

а також людей, які були південними баптистами

і змінили церкву, бо їхня дитина була лесбіянкою.

Викликати співпереживання - у цьому вся суть самоочевидної істини.

Але ось цікава річ, яку я починала розуміти:

самоочевидна істина не стирає відмінностей між нами.

Навіть навпаки, вона на них акцентує.

Вона показує не лише труднощі,

які виникають у групі різних людей,

а й ті, які має у собі кожна людина.

Справа не в тому, що ми знайшли забагато скриньок, а в тому, що їх було замало.

У якийсь момент я зрозуміла, що моя місія -- фотографувати "геїв" була неправильна у своїй основі,

адже існують мільйони різних відтінків гомосексуалізму.

Я намагалася допомогти,

а виявилося, що я продовжувала ту саму річ, якої все життя уникала --

ще одна скринька.

У якусь мить я додала до анкети одне запитання --

я попросила людей оцінити себе

за шкалою гомосексуальності від 1 до 100.

І я спостерігала за стількома екзистенційними кризами.

(Сміх)

Люди не знали, що робити,

бо вони ніколи раніше не стикалися з таким запитанням.

Чи можна виміряти свою відвертість?

Але як тільки вони впоралися із шоком,

вони, переважно, вибирали між 70 і 95 відсотками

або між 3 і 20 відсотками.

Звісно, було багато людей, які вибирали 100 відсотків того чи іншого,

але набагато більша частка людей

брали до уваги багато нюансів.

Я зрозуміла, що багато людей у спектрі відносяться до "сірого".

Дозвольте пояснити -- це дуже важливо --

я ніяким чином не стверджую, що вподобань не існує.

І я не звертаюся до проблеми вибору і природніх потреб,

тому що, якщо хтось із вас вірить,

що сексуальна орієнтація - це вибір,

то я вас запрошую спробувати бути сірим.

Я зроблю ваше фото лише за те, що ви спробували.

(Сміх)

Я маю на увазі те, що люди не одновимірні.

Найважливіша річ у відсотковій системі така:

якщо тут є гомосексуали

і є гетеросексуали,

і якщо ми визнаємо, що більшість людей індентифікують себе

ближче до однієї із бінарних точок,

то між ними існує величезний спектр людей.

І це дуже складно.

Тому що, наприклад, якщо приймається закон,

який дозволяє начальнику звільнити робітника через гомосексуальну поведінку,

то де саме провести межу?

Ось тут, за людьми, у яких було 1 чи 2 стосунків з протилежними статями?

Чи тут, за людьми,

у яких було 1 чи 2 стосунків із тією ж статтю?

Коли саме стають громадянином другого сорту?

Ще одна цікава річ, про яку я дізналася під час роботи над проектом і подорожей,

це те, наскільки неефективно об'єднувати людей за сексуальною орієнтацією.

Після стількох подорожей і зустрічей зі стількома людьми,

мушу визнати, що серед ЛГБТ є стільки ж поганих і хороших людей,

демократів і республіканців, людей різних соціальних статусів

та протилежних таборів,

які тільки можна уявити,

так, як і в цілому світі.

Окрім того, що нас об'єднують спільні проблеми з правами,

і що у нас однакова історія про боротьбу та упередження,

те, що ми не натурали

не має означати, що у нас є щось спільне.

Отож, у безкінечному потоці облич, на які завжди перетворюється самоочевидна істина,

що, сподіваюся, з'являтиметься на щораз більшій кількості трибун,

автобусних зупинок, білбордів, сторінок у Фейсбуці, заставках,

можливо, переглядаючи цю процесію людства,

почне траплятися щось цікаве і корисне.

Сподіваюся, ці категорії, ці протилежності,

ці занадто спрощені скриньки

стануть зайвими і зникнуть.

Тому що насправді вони не характеризують нічого з того, що ми бачимо,

нікого з тих, кого ми знаємо і ким ми є.

Перед нами - люди у всій своїй багатогранності.

І коли ми їх бачимо, нам важче заперечити їхню людяність.

Принаймні, я сподіваюся, що буде важче заперечити їхні права.

Отож, особисто мене

ви б вирішили позбавити права на житло,

на всиновлення дітей, на одруження,

права робити тут покупки, жити?

Ви б відмовилися від мене, якби я була вашою дочкою,

братом чи сестрою, матір'ю чи батьком,

сусідом, кузеном, дядьком, президентом,

працівницею міліції чи пожежником?

Запізно.

Адже я вже одна із них.

Ми вже всі ними є і завжди були.

Тож, будь ласка, не зустрічайте нас як чужинців,

а як таких самих людей, як і ви, крапка.

Дякую.

(Оплески)