Як різдвяні вогні допомогли бойовикам скласти зброю

Колумбія є країною надзвичайно красивою та багатообіцяючою, а ще - країною, де рух бойовиків ФАРК здійснював насильство протягом 50 років. "За моє життя я жодного дня у своїй країні не прожив у мирі," - каже Хосе Мігель Соколов. Будучи керівником рекламної кампанії, він зі своєю командою побачив можливість розтопити серця бойовиків за допомогою різдвяних ялинок та персоналізованих послань, які розміщували повсюди у джунглях. Ознайомлення з креативними посланнями спонукало тисячі бойовиків покинути війну та привело до повчальних висновків з цих дивовижних стратегій.

Я довго міркував,
яке перше слово сказати сьогодні,

і вирішив сказати: "Колумбія."

Тому що, не знаю
як багато з вас побувало в Колумбії,

але Колумбія знаходиться на північ
від кордону Бразилії.

Це красива країна,

де живуть надзвичайні люди,
такі як я, та інші -- (Сміх) --

вона наповнена
неймовірною флорою і фауною.

Там є водойми, там є все,
потрібне для ідеальної місцевості.

Але у нас є декілька проблем.

Ви могли чути про деякі з них.

У нас найдовша в світі
партизанська війна.

Вона триває вже 50 років,

а це значить, що за весь час

мого життя, для моєї країни
жоден день не був мирним.

Ці бойовики -- а основна група -
це бойовики ФАРК,

Революційні збройні сили Колумбії

фінансують свою війну за рахунок
викрадень, вимагань,

торгівлі наркотиками,
нелегальних шахт.

Вони займаються тероризмом.
Підривають бомби.

Все це не добре.
Дуже не добре.

І якщо ви поглянете на ціну
цієї 50-тирічної війни,

у нас більшеЮ ніж 5.7 мільйонів
вимушених переселенців.

Це одна з країн із найбільшою
кількістю переселенців у світі,

цей конфлікт коштував
більше 220 000 життів.

Отже, це трохи схоже
на продовження воєн Болівара.

Багато людей загинуло
без жодної потреби.

Зараз ми в процесі мирних перемовин,

ми намагаємося допомогти
вирішити цю проблему мирним шляхом,

і в рамках цього,

ми вирішили спробувати щось
зовсім інше, незвичне:

різдвяні вогні.

Отже, різдвяні вогні,
ви мабуть скажете,

про що цей хлопець
збирається розповісти?

Я збираюсь розповісти
про велетенські дерева,

котрі ми встановили на дев'яти
стратегічних шляхах серед джунглів,

дерева, вкриті різдвяними вогнями.

Ці дерева допомогли нам
демобілізувати 331 бойовика,

майже п'ять відсотків від усіх
сил бойовиків на той час.

Ці дерева запалювались на ніч,

і позаду них був плакат з надписом:

"Якщо Різдво прийшло у джунглі,
ти можеш повернутись додому.

Здай зброю.

На Різдво - все можливе."

Звідки ми знаємо, що це спрацювало?

Демобілізовано 331 ососа, і це добре,

але ми також знаємо,
що небагато бойовиків бачило ці дерева,

натомість ми знаємо, що
багато хто про них чув,

ми знаємо це,

тому що ми постійно спілкуємось
з демобілізованими бойовиками.

Давайте повернемось на чотири роки
до встановлення дерев.

Чотири роки перед деревами,
ми звернулися до уряду,

щоб допомогти їм віднайти
стратегію спілкування,

щоб витягнути з джунглів
щонайбільше бойовиків.

В уряду була військова стратегія,

а також правова стратегія,

у них була політична стратегія,
але вони сказали,

"У нас немає комунікативної стратегії,

і, мабуть, було б чудово,
якби вона у нас з'явилась,"

отже ми вирішили
одразу за це взятися,

тому що це можливість
вплинути на результати конфлікту

тим, що ми робимо,
наявними у нас інструментами.

Та ми знали про це небагато.

Там, в Колумбії, ми не розуміли,
адже коли ви живете в містах,

ви дуже далекі від тих місць,
де, власне, відбувається війна,

отже ви, насправді,
не розумієте цієї війни,

тому ми попросили уряд
дати нам доступ

до якомога більшої кількості
демобілізованих бойовиків.

Ми спілкувалися з близько 60,

аж доки не відчули,
що повністю розуміємо проблему.

Ми спілкувалися, і вони розповіли нам,
чому вони стали бойовиками,

чому вони склали зброю,
які в них були мрії,

якими були їхні розчарування,

з цих розмов виросло
базове розуміння,

вирішальне для всієї кампанії,

суть якого в тому, що бойовики
є такими ж в'язнями своїх організацій,

як і люди, що їх вони
утримують заручниками.

Спочатку ми були дуже зворушені
цими розповідями,

ми були так вражені їхніми розповідями,

що ми думали: можливо,
найкращий спосіб промовляти до бойовиків -

дати можливість
говорити колишнім бойовикам.

Отже, протягом першого року ми записали
близько сотні різних історій,

та передавали їх
по радіо та телебаченню,

щоб бойовики в джунглях могли почути
ці історії, історії з їхнього життя,

історії, схожі на їхні,

вони чули ці історії,
і приймали рішення скласти зброю.

Я розповім вам одну з цих історій.

Людина, яку ви бачите,
це Джованні Андрес.

Джованні було 25,
коли ми зробили це фото.

Він сім років був бойовиком,
і демобілізувався незадовго до фото.

Його історія була такою:

Його завербували, коли йому було 17,

і через деякий час в його роту

завербували красиву дівчину,
і вони закохалися одне в одного.

Вони розмовляли про те,
якою буде їхня сім'я,

як вони назвуть своїх дітей,

яким буде їхнє життя, коли
вони підуть з лав бойовиків.

Проте виявилось,

що серед рядових бойовиків
закохуватись заборонено,

отже їхній роман було виявлено
і їх розлучили.

Його відіслали дуже далеко,
а вона залишилась позаду.

Вона добре знала місцевість,

і однієї ночі, коли вона стояла на варті,

вона просто пішла,

вона звернулась в армію
та демобілізувалась,

і вона була серед тих людей,
з якими нам пощастило спілкуватись,

ми були зворушені її історією,

і ми записали радіопередачу,

і так сталося?

що на великій віддалі,
багато кілометрів на північ,

він почув її на радіо,

і коли він почув її на радіо,
він спитав себе: "Що я тут роблю?

Вона мала сміливість піти.
Я повинен зробити те саме."

І він це зробив.

Він йшов два дні та дві ночі,

він ризикував своїм життям і вийшов,

і єдине, чого він хотів -
зустрітись з нею.

Єдине, про що він думав -
зустрітися з нею.

В цій історії, вони зустрілися.

Я знаю, що вам цікаво, чи вони зустрілися.

Вони зустрілися.

Її завербували, коли їй було 15,
а коли вона пішла, їй було 17,

тож були й інші складнощі,

але вони врешті зустрілися.

Я не знаю, чи тепер вони разом,
але я можу дізнатися. (Сміх)

Та я можу сказати,
що наша радіо стратегія працює.

Проблема в тому, що вона працює
серед рядових бойовиків.

Вона не працює серед командирів,

людей, яких важче замінити,

адже завербувати можна рядових,
але не старших командирів.

Тож ми подумали, гаразд,
ми використаємо таку ж стратегію.

Ми візьмемо командирів,
поговоримо з командирами.

І ми зайшли так далеко,
що попросили колишніх командирів

полетіти на гелікоптерах з мікрофонами

та сповіщати людей,
їх колишніх побратимів:

"Там є краще життя,"

"У мене все гаразд,"
"Це не вартує цього," і т. д.

Але, як ви здогадуєтесь,
цьому було дуже просто протидіяти,

адже що думали собі бойовики?

"Ну звісно, якщо він так не говоритиме,
вони його просто вб'ють."

Отже ми залишились з нічим,

тому що бойовики поширили чутку,

мовляв, те що роблять колишні командири,

робиться лише зі страху небезпеки.

Тоді хтось чудовий з нашої команди

сказав: "Знаєте, що я помітив?

Я помітив, що на час Різдва

припадає зростання демобілізації,

так є від початку війни."

Це було неймовірно,

адже це привело нас до думки,
що ми мусимо промовляти до людини,

а не до воїна.

Ми повинні відійти від розмов

уряду з військом,
війська з військом,

ми повинні були говорити
про загальнолюдські цінності,

і ми повинні були говорити про людяність.

І саме в цей час
з'явилася різдвяна ялинка.

Ось це фото, яке ви бачите,

ви бачите планування
різдвяних ялинок,

і цей чоловік з трьома зірками на пагонах,

це капітан Хуан Мануель Вальдес.

Капітан Вальдес був першим
високопоставленим службовцем,

який надавав нам гелікоптери
та всю необхідну підтримку,

щоб розставити різдвяні ялинки,

і він сказав на цій зустрічі
щось, чого я ніколи не забуду.

Він сказав: "Я хочу зробити це,
бо великодушність робить мене сильним,

робить сильними моїх солдатів."

І мене проймають емоції,
коли я згадую його,

тому що згодом він загинув у бою,
і ми насправді за ним сумуємо.

Я хотів, щоб ви побачили його,
бо він був для нас справді важливим.

Він підтримав нас у всьому,
щоб поставити перші різдвяні ялинки.

І ось що сталось згодом,
бойовики, котрі склали зброю

під час операції "Різдвяна ялинка",

сказали: "Це справді добре,
різдвяні ялинки - це чудово,

але знаєте що?
Ми вже не ходимо пішки.

Ми використовуємо річки."

Річки перетворились
на автостради джунглів,

ми зрозуміли це.

Здебільшого рекрутинг відбувався
поблизу селищ на берегах річок.

Отже ми пішли в ці річкові селища,

і розпитали людей,

мабуть, більшість з них були
безпосередньо знайомі з бойовиками.

Ми просили їх: "Чи не могли б ви
передати бойовикам звістку?"

Ми наготували більше 6000 звісток.

Деякі з них були записками,
проханнями покинути війну.

Деякі з них були іграшками.
Деякі з них були цукерками.

Люди навіть віддавали свої прикраси,
натільні хрестики, релігійну атрибутику,

клали це у плавучі кулі
та відсилали річками по течії,

щоб бойовики могли підібрати їх вночі.

Ми вислали тисячі звісток по річках,

а потім підбирали їх,
якщо це не робили вони.

Але багато з них вони підібрали.

В результаті цього кожних шість годин
один бойовик складав зброю,

це було неймовірно, ми говорили їм:
Повертайтесь додому на Різдво.

Тоді почався мирний процес,

і коли він розпочався,

у бойовиків змінився спосіб мислення.

Він змінився, тому що

вони думали так: "Що ж,
йде мирний процес,

мабуть, все закінчиться.

В певний момент я звідси піду."

Їхні страхи повністю змінилися,

вони вже не думали:
"А раптом мене вб'ють?"

Їхні побоювання були:
"Раптом мене не приймуть?

Коли я складу зброю,
раптом мене не приймуть?"

Ось що ми зробили минулого Різдва -

ми розшукали 27 матерів бойовиків,

ми попросили у них
фотографії їхніх дітей,

на яких тільки вони могли себе впізнати,
щоб не наражати їх на небезпеку,

і ми попросили їх сказати
найбільш материнські слова:

"До того як ти став бойовиком,
ти був моєю дитиною,

тож повертайся додому, я чекаю на тебе."

Дивіться, тут є декілька таких фото.

(Оплески)

Дякую.

Ми розмістили ці фото
у багатьох місцях,

і багато хто повернувся,

і це було справді гарно.

Тоді ми вирішили працювати з суспільством.

На Різдво ми працювали з матерями.

А тепер поговорімо про решту людей.

Можливо, ви вже про це чули, та цього року
відбувся Кубок Світу з футболу,

і Колумбія грала справді непогано,
це був об'єднуючий момент для країни.

І ось що ми зробили -
ми сказали бойовикам:

"Давайте, виходьте з джунглів.
У нас є для вас місце."

Це передавали по телебаченню,
по різних засобах інформації:

"У нас є для вас місце."

Військовий у цій рекламі каже:

"У мене є для тебе місце,
тут у гелікоптері,

щоб ти міг вийти з джунглів
і потрапити на Кубок Світу."

Колишні футболісти, радіо коментатори,

усі притримували місця для бойовиків.

Відколи ми розпочали цю роботу,
більше ніж вісім років тому,

17 000 бойовиків склали зброю.

(Оплески)

Дякую.

Я в жодному випадку не стверджую,
що це пов'язано лише з нашою діяльністю,

та я точно знаю - те що ми робимо,

могло допомогти багатьом бойовикам
почати думати про роззброєння,

і також могло допомогти багатьом з них
прийняти остаточне рішення.

Якщо це правда, тоді реклама залишається
одним з наймогутніших інструментів впливу,

наявних у нас.

Я говорю не тільки від власного імені,

але від імені всіх колег, яких тут бачу,

хто працює у рекламній галузі,

та від імені всієї команди,
що працювала зі мною -

якщо ви хочете змінити світ,

або якщо ви хочете досягти миру,
покличте нас.

Ми з радістю допоможемо.

Дякую.

(Оплески)