Джанін ді Джованні: Що я бачила на війні

Репортер Джанін ді Джованні побувала в наймоторошніших куточках Землі, щоб розповісти нам історії з Боснії, Сьєрра-Леоне та Сирії. Вона розповідає про моменти з життя людей, які опинилися у центрі великих конфліктів, і досліджує приголомшливе відчуття, коли знайома вулиця міста перетворюється на розбомбардоване поле бою.

Ось як починається війна.

Одного дня ви живете своїм звичним життям,

збираєтеся піти на вечірку,

відправляєте дітей до школи,

записуєтеся на прийом до стоматолога.

Через мить ваш телефон виходить з ладу,

вимикається телевізор, на вулиці знаходяться озброєні люди,

дорога перекрита.

Звичне для вас життя перестає бути дійсністю.

Воно зупиняється.

Я хочу розповісти історію своєї подруги,

яка живе у Боснії, про те, що трапилося з нею.

Думаю, ця історія допоможе вам сповна відчути та зрозуміти подібну ситуацію.

Одного квітневого дня 1992 року вона йшла на роботу,

одягнена в коротку спідницю та на підборах. Вона працювала в банку.

Була молодою мамою, любила "потусити".

Чудова людина.

І раптом вона бачить танк,

що неквапно рухається головною вулицею Сараєво,

відсуваючи усе на своєму шляху.

Їй здавалось, що вона спить, але це було не так.

І вона біжить у пошуках прихистку, як і кожен з нас би зробив.

На високих підборах та в коротенькій спідниці вона

ховається за сміттєвим баком.

Вона почувається безглуздо, ховаючись там,

проте бачить танк, солдатів,

людей навкруги і хаос.

У голові промайнуло: "Я ніби Аліса в Задзеркаллі,

що опускається у кролячу нору,

все нижче і нижче до хаосу,

і моє життя вже ніколи не буде таким, як колись".

Кілька тижнів потому, у тисняві натовпу моя подруга

з своїм сином на руках штовхалась, щоб

віддати немовля незнайомцю у автобусі,

одному із останніх, що відправлявся з Сараєво,

забираючи дітей у безпечне місце.

Вона згадує, як разом із матір'ю пробиралася наперед

через великий натовп людей, вигукуючи "Візьміть мою дитину! Візьміть мою дитину!",

і як віддала свого сина людині у віконечку.

Вона не бачила його роками.

Облога тривала три з половиною роки,

облога без води,

без електрики, без тепла, без їжі,

у самому серці Європи, в середині 20 століття.

Я мала честь бути серед репортерів,

які пережили ту облогу,

і вважаю за честь та привілегію своє перебування там,

бо це навчило мене всього,

не лише про роботу репортера, а й про людське життя.

Я дізналася про співчуття.

Я дізналась про пересічних людей, які можуть бути героями.

Я навчилась ділитись. Навчилась товаришувати.

Та головне, я зрозуміла, що є любов.

Навіть у центрі жахливої руйнації, серед смерті та хаосу,

я була свідком того, як пересічні люди можуть допомагати своїм сусідам,

ділити їжу, виховувати дітей,

рятувати того, кого підстрелили посеред дороги,

навіть піддаючи загрозі своє власне життя,

допомагати пораненим добратися до таксі,

яке доставить їх до лікарні.

Я так багато дізналась про себе.

Марта Ґеллхорн, одна із моїх героїнь, якось сказала:

"Можна любити лише одну війну. Все інше відповідальність".

Опісля як репортер я бачила дуже-дуже багато війн,

так багато, що й полічити важко,

але такої як в Сараєво не було.

Торік у квітні я поїхала на досить дивну,

я б сказала навіть божевільну, "зустріч випускників".

Це була двадцята річниця облоги,

початку облоги у Сараєво,

насправді мені не подобається слово "річниця", адже це звучить наче вечірка,

а то не була вечірка.

Це була дуже сумна зустріч репортерів,

які працювали там протягом війни, працівників гуманітарної допомоги

та, звичайно ж, відважних та сміливих жителів Сараєво.

Та найбільше мене вразила

і просто розбила мені серце

прогулянка головною вулицею Сараєво,

де моя подруга Аіда побачила 20 років тому, як наближався танк.

На тій дорозі стояло понад 12 тисяч червоних стільців,

порожніх,

і кожен з них символізував

людину, що загинула під час облоги,

лишень в самому Сараєво, а не в цілій Боснії.

Їх розставили від одного краю міста

і далеко вглиб міста.

Та найважче було бачити малесенькі стільці

для дітей.

Зараз я розповім про Сирію.

Я поїхала туди, бо була переконана,

що мушу це зробити.

Я вірю, що цю історію необхідно розповісти.

І знову ж таки я бачу образ війни у Боснії.

Коли я вперше прибула в Дамаск,

мені довелося відчути дивний момент, коли люди,

здавалось би, і не вірять в те, що війна мине.

Таке ж враження було і в Боснії,

і майже в кожній країні, яку я відвідала в час війни.

Люди не хочуть вірити в початок війни,

отже вони не покидають своїх домівок, не покидають, поки це можливо.

Вони не забирають своїх грошей.

Вони залишаються, тому що прагнуть бути в себе вдома.

А потім війна і хаос вщухають.

Руанда - це місце, що часто не дає мені спокою.

У 1994 я ненадовго покинула Сараєво, щоб зробити репортаж про геноцид у Руанді.

З квітня до серпня 1994 року

було вбито один мільйон людей.

А зараз подумайте: якщо ті 12,000 крісел настільки шокували мене

своєю кількістю,

то уявіть хоча б на секунду мільйон людей.

Я пам'ятаю,

як я стояла і дивилась вдалечінь на дорогу,

а перед очима на цілу милю лежали тіла, складені в купу, вдвічі більшу за мій зріст,

тіла мертвих.

І це був лише невеликий відсоток мертвих.

А ще були матері, які тримали на руках своїх дітей,

що переживали останні передсмертні муки.

Війна навчає нас багато чого.

І я згадую Руанду,

тому що це одне місце, як Південна Африка,

де вже близько 20 років триває процес "відновлення".

П'ятдесят шість відсотків парламентарів становлять жінки,

і це чудово.

А конституція передбачає, що

не можна говорити Гуту або Тутсі.

Не можна дискримінувати когось за етнічною приналежністю,

що стало головною причиною кровопролиття.

Одна моя подруга, соціальний працівник, розповіла мені прекрасну історію.

Принаймні я вважаю її прекрасною.

Це розповідь про групу дітей, що належали до Гуту і Тутсі,

і групу матерів, які їх усиновляли чи удочеряли.

Вони вишикувались в чергу і просто передавали дітей.

Не було й натяку на те, що ти Тутсі,

а ти Гуту, можливо ти вбив мою маму,

можливо ти вбив мого тата.

Вони просто зібрались разом у цьому акті примирення,

і я вважаю це дивовижним.

Тому коли люди запитують, як я можу продовжувати висвітлювати події війни

і чому я продовжую це робити,

цей випадок говорить сам за себе.

Коли я наступного тижня повернулася до Сирії,

то побачила неймовірно героїчних людей.

Деякі з них боряться за демократію,

за речі, які ми звикли приймати як належне кожного дня.

І ось чому я це роблю.

У 2004 у мене народився синочок,

і я називаю його своєю диво-дитиною,

тому що після побачених мною смертей,

руйнації, хаосу та темноти у моєму житті

народився цей промінчик надії.

Я назвала його Лука, що означає "той, що дарує світло",

адже він справді наповнює моє життя світлом.

Утім я розповідаю про нього тому, що коли йому виповнилось чотири місяці,

мій редактор відділу міжнародних новин змусив мене повернутись у Багдад,

звідки я вела репортажі під час режиму Саддама Гусейна,

падіння Багдаду та після цих подій.

І я пам'ятаю, як заходжу в літак у сльозах,

плачу через розлуку з сином.

Коли я вже була в Іраці,

один досить відомий іракський політик та мій товариш

запитав: "Що ти тут робиш?

Чому ти не вдома з Лукою?"

І я відповіла: "Ну, я мушу побачити." Це був 2004 рік,

початок надзвичайно кривавого періоду в Іраку.

"Я мушу побачити, я мушу побачити, що тут відбувається.

Я мушу розповісти про це світові".

І він сказав у відповідь: "Повертайся додому,

бо якщо ти пропустиш його перший зуб,

якщо ти пропустиш його перший крок, ти ніколи собі цього не пробачиш.

А війна буде завжди".

Це сумно, але війни будуть завжди.

І я обманюю себе, думаючи, що як журналіст,

як репортер, як письменник,

можу зупинити їх. Я не можу.

Я не Кофі Аннан. Та й він не в силах зупинити війну.

Він намагався вести переговори з Сирією та не зміг.

Я не уповноважена ООН з питань розв'язання конфліктів.

Я навіть не лікар гуманітарної допомоги.

І я не можу вам передати наскільки безпорадно я інколи почувалась,

коли в мене перед очима помирали люди, а я не могла врятувати їх.

Я всього-на-всього свідок.

Моя роль полягає в тому, щоб бути голосом безголосих.

Моя колега порівнює це з пролиттям світла

у найтемніших куточках світу.

І це саме те, що я намагаюсь зробити.

Мені не завжди це вдається,

а інколи просто опускаються руки,

тому що з'являється відчуття, немовби ти пишеш у порожнечу.

Здавалося б, ніхто цим не переймається.

Кого хвилює Сирія? Кого хвилює Боснія?

Кого хвилює Конго,

Кот-д'Івуар, Ліберія, Сьєрра-Леоне,

усі ці місця, які

я пам'ятатиму все своє життя?

Але моя професія полягає в тому, щоб давати свідчення,

і в цьому вся суть

професії репортера.

Мені залишається лише надіятись.

Не на високопосадовців чи політиків,

адже як би мені не хотілося вірити, що

вони почують мене і зроблять щось,

я не обманюю себе.

Але я вірю в те, що якщо ви згадаєте мої слова

або будь-яку з моїх розповідей завтра за сніданком,

якщо ви згадаєте розповідь про Сараєво,

розповідь про Руанду,

тоді я виконала своє завдання.

Щиро дякую.

(Оплески)